— Не… не…

Ріццолі схилилася над ним, прислухалася. Лілі не наважилася наблизитися, страшачись того, що Домінік раптом стрибне на неї, мов та кобра. Вони можуть знову і знову вбивати його, але він завжди повертатиметься. Ніколи не помре.

«Зло не помирає».

Світло відбивалося в калюжі крові, що розтікалася навколо нього, наче це полум’я текло, наче пекло поширювалося, витікаючи з Домініка.

Його вуста знову ворухнулися.

— Ми не…

— Кажи, — спонукала Джейн. — Скажи мені.

— Ми не… єдині.

— Що? — Джейн опустилася на коліна, схопила його за плечі й струсонула. — Хто ще?

З Домінікових легень вийшов останній подих. Щелепа зм’якла, риси обличчя розгладилися, мов текучий віск. Ріццолі відпустила тіло, випросталася. Тоді глянула на Лілі.

— Що він хотів цим сказати?

Лілі вдивилась у несфокусовані очі кузена, в обличчя, яке тепер було розслаблене, позбавлене життя.

— Він щойно сказав нам, що це не кінець.

Снігоочисна машина видряпувалася на гору, гуркіт двигуна відлунював у долині. Стоячи на засніженій терасі хатини, Джейн перехилилася через поруччя, намагаючись роздивитися дорогу внизу. Машина вперто повзла до них, розчищаючи шлях крізь свіжий сніг. Детектив удихнула холодне й чисте повітря й підвела обличчя до сонця, намагаючись позбутися решток туману в голові. Щойно дорога буде чиста, на гору виїде ціла зграя транспорту: поліція штату, судмедексперт, криміналісти. Вона мусить бути бадьора й готова до запитань.

Хоч і не має всіх відповідей.

Ріццолі струсила сніг із чобіт, відсунула скляні двері й повернулася до хатини.

Ті, хто пережив цю ніч, сиділи за столом на кухні. Хоча у вітальні, де палав вогонь, було тепліше, ніхто не хотів туди йти. Ніхто не хотів сидіти в одній кімнаті з мерцями.

Докторка Айлс закінчила перев’язувати руку Лілі.

— Пошкоджені сухожилля згиначів. Знадобиться операція чи, щонайменше, антибіотики. — Вона подивилася на Джейн. — Коли розчистять дорогу, передусім треба доправити її до лікарні.

— Недовго лишилося, — відповіла Ріццолі. — Очисник уже начпівдорозі.

Вона сіла, подивилася на Лілі.

— Ти ж розумієш, що поліція матиме до тебе запитання. І чимало.

Втрутилася Мора:

— Це зачекає, доки вона не отримає медичної допомоги.

— Звісно. Але Лілі, тебе розпитуватимуть про те, що тут сталося вночі.

— А ви не можете підтвердити її слова? — спитала Мора.

— Я не все бачила, — визнала Джейн. — Половину проспала.

— Дякувати Богу, ви не допили вино. Інакше ми всі перетворилися б на попіл.

— Це я винен, — мовив Сансоне. — Я ж узагалі не збирався спати. Було помилкою дозволяти Едвіні підливати собі вина.

Детектив подивилася на нього, зсунувши брови.

— Ви планували не спати всю ніч?

— Подумав, що хтось мусить чергувати. Про всяк випадок.

— То ви вже підозрювали Едвіну?

— Соромно це визнавати, але ні. Зрозумійте, ми вдаємося до численних пересторог, коли приводимо нових членів фонду. Вони приходять винятково за рекомендаціями від тих, кого ми добре знаємо, а тоді самі все перевіряємо. Я не сумнівався в Едвіні. — Він подивився на Лілі. — Це вам я не довіряв.

— Чому Лілі? — спитала Джейн.

— Пам’ятаєте ніч, коли хтось відчинив вікно до саду і я сказав, що воно завжди замкнене?

— Так.

— Тобто хтось відімкнув його зсередини, хтось із тих, хто був того вечора в будинку. Я припустив, що це Лілі.

— Все одно не розумію, — сказала Мора. — Якщо ви так обачно ставитеся до того, хто приєднується до вашого фонду, як ви могли так помилитися щодо Едвіни?

— Це ми з Ґоттфрідом мусимо збагнути. Як вона втерлася в довіру. Який був план і як його було виконано. Вона ж не просто з’явилась у нас на порозі — мала допомогу від когось із «Мефісто», того, хто витер усі підозрілі місця з її біографії.

— Це були останні слова Домініка, — завважила Лілі. — «Ми не єдині».

— Я певен, що є й інші. — Сансоне перевів погляд на Джейн. — Розумієте ви це, детективе, чи ні, але ми ведемо війну. Вона триває століттями, і ця ніч — лишень одна з битв. Найгірше попереду.

Ріццолі струсонула головою, втомлено засміялася.

— Ми знову говоримо про цих ваших демонів.

— Я в них вірю, — виголосила Лілі й упевнено стиснула щелепи. — Я знаю, що вони існують.

Вони почули, як снігоочисна машина дряпає бруківку, як гудуть, наближаючись, двигуни. Дорога була нарешті чиста, і можна було поїхати геть із цієї гори, повернутися до своїх життів. Морі — в обійми Деніела Брофі, який міг дати їй надію або ж розбити серце. Джейн — до обов’язків мирного посередника між матір’ю та батьком.

«І я поїду додому, до Гебріела. Він на мене чекає».

Вона підвелася, підійшла до вікна. Надворі сонце сяяло на ідеальному снігу. На небі — ані хмаринки, і дорогу вже мали розчистити й посипати піском. Прекрасний день для поїздки додому. Обійняти чоловіка, поцілувати доньку. «Так уже хочеться вас побачити».

— Ви так і не вірите мені, детективе? — спитав Сансоне. — Не вірите в те, що йде війна.

Ріццолі глянула на небо й усміхнулася.

— Сьогодні мій вибір — у це не вірити.

Темні хмари висіли низько, Лілі відчувала в повітрі наближення снігу. Вона дивилася на будинок, у якому виросла, і бачила не його нинішній — закинутий панцир з просілим ґанком, з посірілою від негоди вагонкою. Ні, вона бачила його таким, яким він бував улітку, коли квітучий клематис обвивав ґратки, а з карнизів звисали горщики з червоною геранню. Бачила, як із дому виходить її братик Тедді, чула, як риплять і ляскають за ним сітчасті двері, коли він, усміхаючись, збігає вниз сходами ґанку. Бачила матір у вікні, яка махала рукою й гукала: «Тедді, не запізнюйся на обід!» І засмаглого батька, який ніс сапу через двір до свого виплеканого городика. Колись вона була тут щаслива. Хотілося пам’ятати ці дні, триматися за них.

«Усе інше, що відтоді сталося, я перетворю на попіл».

— Ви в цьому впевнені, міз Сол? — перепитав бригадир пожежників.

Його команда, у повному спорядженні, чекала наказу. Нижче пагорбом зібралася невелика купка допитливих містян. Але Лілі дивилася на Ентоні Сансоне та Ґоттфріда Баума. Вона довіряла їм, і тепер вони стояли тут разом з нею, щоб засвідчити вигнання її демонів.

Жінка розвернулася до будинку. Усі меблі винесли й пожертвували місцевим благодійним організаціям. Перед нею була порожня оболонка, за винятком тюків соломи, які пожежники склали в спальні нагорі.

— Міз Сол? — повторив бригадир.

— Спаліть його, — сказала Лілі.

Він дав сигнал, і його підлеглі рушили до будинку зі своїми пожежними рукавами й каністрами із сумішшю керосину та дизельного палива. Нечасто такого розміру будинок пропонували для тренувального підпалювання, тож чоловіки взялися до справи зі справжнім запалом. Для практики вони погасять його, тоді підпалять знову і знову, аж поки не прийде час повного тріумфу полум’я.

Чорний дим спіраллю піднімався в небо, Лілі позадкувала й стала між двома чоловіками, у яких убачала наставників чи навіть батьків. Сансоне та Баум мовчали, але Лілі почула, як Баум різко набрав повітря, коли у вікні нагорі з’явилися перші язики полум’я, і відчула заспокійливу руку Сансоне на своєму плечі. Вона не потребувала підтримки; стояла з прямою спиною, не зводячи очей з вогню. Всередині полум’я пожирало дошки, досі залиті кров’ю Пітера Сола, облизувало стіни, осквернені нечестивими хрестами. Таким місцям не можна стояти. Таке зло не можна стерти — лише знищити.

Пожежники повибігали з будинку, щоб засвідчити великий вогонь. Полум’я тріскотіло на даху, сніг танув, перетворювався на пару. З вікон тягнулись оранжеві пазурі, дряпали суху вагонку. Пожежники позадкували від жару, а полум’я живилося й росло, ревло переможно, наче звір.

Лілі вдивилась у серце вогню, який поглинав рештки її дитинства, і побачила в його сяйві, наче в рамі, єдиний момент. Літній вечір. Її батьки разом з Тедді стоять на ґанку. Дивляться, як вона гасає по траві, вимахуючи сіткою. І світляки — стільки світляків, наче сузір’я, що підморгують їй уночі. «Дивися, твоя сестра ще одного спіймала!» — каже мати, і Тедді сміється, простягає їй банку для свого призу. Вони всміхаються до неї крізь роки з того місця, якого полум’я не може торкнутися, бо воно в безпеці в її власному серці.