Вона не ворухнулася. Стояла, стискаючи склянку занімілими пальцями, коли ввімкнулося друге повідомлення.

«Докторко Айлс, це Ентоні Сансоне. Хотів переконатися, що ви дісталися дому. Будь ласка, перетелефонуйте мені, гаразд?»

Автовідповідач замовк. Мора набрала повітря, потягнулася до телефона й набрала номер.

— Резиденція Сансоне. Джеремі слухає.

— Це докторка Айлс. Можете…

— Вітаю, докторко Айлс. Я передам йому слухавку.

— Просто повідомте, що я вдома.

— Я знаю, що він дуже хотів сам з вами поговорити.

— Немає сенсу його турбувати. Добраніч.

— Добраніч, докторко.

Вона повісила слухавку й затрималася над телефоном, вагаючись, чи робити другий дзвінок.

Різкий удар на ґанку змусив Мору різко випростатися. Вона пішла до дверей, увімкнула на ґанку світло. Надворі вітер носив тонкий, мов порох, сніг. Під дверима лежала бурулька, розколота на сяйливі шматки, мов розбитий кинджал. Мора вимкнула світло, але затрималася біля вікна, дивлячись, як повз будинок проїздить вантажівка комунальної служби й сипле пісок на крижану дорогу.

Тоді повернулася до дивана й, дивлячись на телефон, допила рештки бренді.

«Моро, нам треба поговорити. Зателефонуй мені».

Вона поставила склянку на стіл, вимкнула лампу й пішла спати.

22 ЛИПНЯ. Фаза Місяця: перша чверть.

Тітка Емі стоїть біля плити, помішує рагу. Обличчя в неї задоволене, мов у корови. У цей похмурий день, коли на заході збираються темні хмари, їй, здається, байдуже до гуркотіння грому. У світі моєї тітки всі дні сонячні. Вона не бачить зла, не страшиться зла. Схожа на худобу, що жиріє на конюшині на фермі далі дорогою, на худобу, яка нічого не знає про бійню. Сяйво власного вдоволення заважає їй бачити безодню просто під ногами.

Вона зовсім не така, як моя мати.

Тітка Емі відвертається від плити й каже:

— Обід майже готовий.

— Я накрию на стіл, — пропоную я, і вона спалахує вдячною усмішкою.

Її так легко потішити.

Я розкладаю на столі тарілки й серветки, виделки кладу зубцями донизу, по-французьки, і відчуваю її люблячий погляд. Вона бачить тихого милого хлопця; сліпа до того, хто я насправді такий.

Тільки моя мати знає. Вона відстежила наш родовід аж до гіксосів[7], які правили Нижнім Єгиптом у ті часи, коли Бог Війни був священним. «У твоїх жилах тече кров прадавніх мисливців, — сказала моя мати. — Але краще про неї не говорити, люди не зрозуміють».

Коли ми сідаємо за стіл, я майже не розмовляю. Родинних теревенів досить, щоб заповнити будь-яку тишу. Вони балакають про те, що Тедді робив сьогодні на озері, що Лілі чула, коли була в Лорі-Енн. Який гарний урожай томатів чекає на них у серпні.

Після обіду дядько Пітер каже:

— Хто хоче до міста по морозиво?

Я один вирішую лишитися вдома.

Дивлюся з дверей, як їхнє авто їде геть. Щойно воно зникає за пагорбом, піднімаюся нагору, до спальні дядька й тітки. Я чекав нагоди дослідити її. У кімнаті пахне лимонним поліролем для меблів. Ліжко охайно застелене, але є й сліди безладу — дядькові джинси на стільці, кілька журналів на нічному столику — на підтвердження того, що тут живуть люди.

Відкривши аптечку в їхній ванні, між звичних пігулок від головного болю та капсул від застуди я знаходжу рецепт дворічної давнини, виписаний лікареві Пітеру Солу: «Валіум, 5 мг. Одна таблетка тричі на день, якщо є біль у спині».

У пляшечці ще принаймні дюжина таблеток.

Повертаюся до спальні. Висуваю шухляди комоду й бачу, що моя тітка носить бюстгальтери розміру 80B й бавовняну білизну, а дядько — сімейні труси. У нижній шухляді лежить ключ. Для дверей він надто маленький. Здається, я знаю, що ним відімкнути.

Внизу, в дядьковому кабінеті, я приміряю ключ до замка, і дверцята шафи відчиняються. На полиці лежить пістолет. Старий, він успадкував його від батька — тільки тому й не позбувся. Він ніколи його не дістає; гадаю, він його трохи побоюється.

Замикаю шафу, повертаю ключ до шухляди.

За годину чую, як під’їжджає їхнє авто, й спускаюся привітатися, коли вони заходять у дім.

Тітка Емі всміхається, побачивши мене.

— Так прикро, що ти з нами не поїхав. Зовсім знудився тут?

Лілі Сол розбудило вищання гальм вантажівки. Вона підвела голову, застогнала від болю в шиї та, кліпаючи, сонно глянула у вікно, на сільський пейзаж. Вставало сонце, і ранковий туман золотою імлою огортав виноградники на пагорбах та вкриті росою садки. Лілі сподівалася, що бідолашні Паоло та Джорджіо потрапили в таке ж прекрасне місце. Якщо хтось заслуговував на місце в раю, то це вони.

«Але я не зустрінуся з ними там. Ось мій останній шанс на рай, тут і тепер. Мить миру, безмежно солодка, бо я знаю, що довго вона не триватиме».

— Прокинулася нарешті, — мовив водій італійською, вивчаючи її темними очима.

Вчора, коли він зупинився на дорозі за Флоренцією, щоб підвезти її, вона не дуже його роздивилася. А тепер, коли кабіну заливало світло ранку, побачила грубі риси обличчя, навислого лоба, щетину на щоках. О, і цей погляд — вона чудово його розуміла. «Так чи ні, синьйорино?» Американські дівчата доступні. Підвезеш, запропонуєш у себе зупинитися, і буде секс.

«Ага, авжеж», — подумала Лілі. Не те щоб вона ніколи не спала з одним-двома незнайомцями. Чи й трьома, у відчайдушні часи. Але ті чоловіки були не без шарму й пропонували те, чого вона страшенно потребувала тоді, — не прихисток, а втіху чоловічих обіймів. Шанс насолодитися короткою приємною оманою: наче хтось спроможний її захистити.

— Якщо тобі треба десь зупинитися, — мовив водій, — я маю квартиру в місті.

— Дякую, не треба.

— Маєш куди піти?

— У мене тут… друзі. Запропонували пожити в них.

— Яка адреса? Підкину тебе аж туди.

Він знав, що вона бреше. Перевіряв її.

— Чесно, — сказав водій. — Без проблем.

— Просто зупинися біля вокзалу. Вони живуть поблизу.

Чоловік знову пожирав її поглядом. Його очі Лілі не сподобалися. Жінка бачила в них підступність, наче м’який блиск луски змії, яка може напасти в будь-яку мить.

Та раптом він знизав плечима й вишкірився, наче йому було зовсім байдуже.

— Раніше бувала в Римі?

— Так.

— Дуже добре розмовляєш італійською.

«Не досить добре, — подумала Лілі. — Варто розтулити рота, і всі розуміють, що я чужоземка».

— Ти в місто надовго?

— Ще не знаю.

«Поки не стане небезпечно. Поки не спланую наступний крок».

— Якщо буде потрібна допомога, зателефонуй мені. — Він дістав з кишені сорочки візитівку, передав їй. — Там мій мобільний.

— Якось наберу, — пообіцяла вона й поклала візитівку до наплічника. Хай плекає собі цю фантазію. Буде менше клопоту, коли вона піде.

У Римі, біля вокзалу Терміні, вона вибралася з вантажівки, помахала на прощання. Переходячи дорогу до вокзалу, відчувала на собі його погляд. Не озираючись, пішла до приміщення. Там визирнула з вікна й побачила, що вантажівка так і стоїть там, чекає. «Їдь уже, — подумала. — Забирайся геть».

Ззаду під’їхало таксі, заревло клаксоном. Тільки тоді вантажівка рушила з місця.

Лілі вийшла з вокзалу й попрямувала на площу Республіки, де зупинилась, ошелешена натовпом, спекою, гамором, вихлопами автівок. Перш ніж виїхати з Флоренції, вона змогла зупинитися біля банкомата й зняти три сотні євро, тож зараз почувалася заможною. Якщо не розкошувати, цієї готівки вистачить на два тижні. Харчуватися хлібом, сиром і кавою, зупинятись у найдешевших гостелах. У цьому районі є дешеве житло. А зважаючи на те, скільки іноземних туристів юрмиться біля вокзалу, вона легко зникне в натовпі.

Але мусить бути обережна.