— У Мори це викликає неоднозначні почуття, — завважив Сансоне.

— Джойс вам не дуже подобалася, так?

Докторка Айлс допила вино детектива.

— Не хочу говорити зле про померлих.

— А я можу висловитися прямо, — втрутилася Ріццолі. — Будь-який клуб, до якого входить Джойс О’Доннел, не викликав би в мене бажання до нього вступати.

— Я й так не думаю, що ви могли б до нас приєднатися, — сказала Едвіна, відкорковуючи нову пляшку. — Ви ж не вірите.

— У Сатану? — засміялася Джейн. — Його немає.

— І ви кажете так навіть після всіх тих жахів, які бачили у своїй роботі, детективе? — спитав Сансоне.

— Їх чинять звичайні люди. І ні, у сатанинську одержимість я так само не вірю.

Сансоне нахилився до неї, на його обличчі виблискував вогонь.

— Ви знайомі зі справою Чайного отруйника?

— Ні.

— Це був англійський хлопець на ім’я Ґрем Янг. У чотирна­дцять років він узявся труїти власних родичів — матір, батька, сестру. Зрештою опинився за ґратами за вбивство матері. Коли ж вийшов, кілька років по тому, знову взявся за отруту. Коли його спитали, чому він це робив, він сказав — задля розваги. І слави. Це була не просто людина.

— Радше соціопат, — знизала плечима Джейн.

— Приємне, втішне слово: якщо є психіатричний діагноз, ним можна пояснити непояснюване. Але бувають такі страхітливі вчинки, що їх не можна пояснити. І збагнути не можна. — Чоловік помовчав. — Те, що робив Ґрем Янг, надихнуло іншу юну вбивцю. Шістнадцятилітню японку, з якою я розмовляв минулого року. Вона прочитала опублікований щоденник Янга й була така вражена його злочинами, що вирішила його наслідувати. Спочатку вбивала тварин. Розчленовувала їх, бавилася з частинами тіла. Вела електронний журнал, ретельно й детально записувала, як це — встромляти ножа в живу плоть. Як відчувається тепло крові, тремтіння істоти, що помирає. Тоді перейшла до вбивства людей. Вона отруїла свою матір талієм і занотувала в щоденнику всі болісні симптоми, від яких та страждала.

Сансоне відкинувся на спинку крісла, не зводячи очей з Джейн.

— Ви назвали б її просто соціопаткою?

— А ви — демоном?

— Її сутність не описати іншим словом. Чи сутність такого, як Домінік Сол. Ми знаємо, що вони існують. — Він розвернувся до вогню й тихо додав: — Біда в тому, що вони, здається, знають про те, що ми існуємо.

— Ви чули про Книгу Еноха, детективе? — запитала Едвіна, наповнюючи келихи.

— Ви про неї вже згадували.

— Її знайшли серед сувоїв Мертвого моря. Це старовинний, ще дохристиянський текст, частина апокрифічної літератури. Він передбачає знищення світу. Розповідає нам про те, що земля заражена іншою расою, так званими стражами, які першими навчили нас робити мечі, ножі, щити. Вони дали нам інструменти для нашого ж знищення. Навіть у стародавні часи люди, вочевидь, знали про цих істот і визнавали, що вони не такі, як ми.

— Сини Сета, — тихо додала Лілі. — Нащадки третього сина Адама.

Едвіна подивилася на неї.

— Ви про них знаєте?

— Знаю, що вони мають багато імен.

— Ніколи не чула, що в Адама був третій син, — мовила Джейн.

— Про нього йдеться в Книзі Буття, але Біблія на стільки всього навела глянцю, — сказала Едвіна. — Величезну частину історії було цензоровано, заборонено. Тільки зараз, через дві тисячі років, ми можемо прочитати Євангеліє від Юди.

— А ці нащадки Сета, це вони стражі?

— За минулі століття їх багато як називали. Елогіми, нефіліми. У Єгипті — Шемсу-Гор. Ми знаємо лише, що їхня кров дуже стара, коріння її в Леванті.

— Де?

— У Святій землі. Книга Еноха розповідає, що зрештою ми муситимемо битися з ними за власне існування. І страждатимемо від страшних нещасть, поки вони нищитимуть, придушуватимуть і вбиватимуть нас. — Едвіна долила Ріццолі вина. — Однак усе це буде вирішено в кінці. Буде останній бій. Апокаліпсис.

Вона подивилася на Джейн.

— Вірите ви в це чи ні, насувається буря.

Полум’я розмивалося перед утомленими очима детектива. Вона на мить уявила море вогню, яке поглинає все. «То в такому світі ви живете, — подумала вона. — Мені він незнайомий».

Ріццолі подивилася на Мору.

— Будь ласка, док, не кажіть, що й ви в це вірите.

Та докторка Айлс просто допила вино й підвелася.

— Я виснажена, — сказала вона. — Піду спати.

На самому краю свідомості Лілі хтось стукав, просився ввійти до таємного краю її снів. Жінка прокинулась у темряві й на мить запанікувала: усе навколо було незнайоме. Тоді побачила сяйво місяця й пригадала, де вона. У вікно їй було видно приголомш­ливо яскравий сніг. Буревій минув, і місяць світив на досконалий білий пейзаж, тихий і магічний. Уперше за останні місяці Лілі почувалась у безпеці. «Тепер я не сама, — подумала вона. — Я з тими, хто розуміє мої страхи, з тими, хто захистить мене».

Вона почула, як за дверима щось заклацало, віддаляючись. Подумала, що то має бути один з доберманів. Баку і Балан — потворні імена. Лілі лежала, дослухаючись, чи не процокає щось знову повз двері, але пес не повернувся.

І добре. Бо їй треба було до ванни й не хотілося наштовхнутися на одного з цих звірів.

Вона вибралася з ліжка й підійшла до дверей. Визирнула в коридор, роззирнулася, але не побачила псів, не почула цокання кігтів. На сходах горіло слабке світло, якого було досить, щоб знайти дорогу до ванни. На порозі нога Лілі торкнулася чогось мокрого. Вона подивилася вниз, побачила полиск калюжі та з огидою відсмикнула ногу. Авжеж пси. Які ще сюрпризи вони лишили на підлозі? Не хотілося вступити в щось гірше.

Вона намацала вимикач, клацнула, оглянула підлогу. Побачила ще калюжі, але усвідомила, що вони залишені не псами: то був розталий сніг, у формі відбитків ніг. Хтось був на вулиці й наніс снігу в будинок. Лілі підвела голову, з дзеркала на неї глянули власні зіщулені й сонні очі. І ще дещо, те, від чого шкіра взялася сиротами, — відображення малюнка червоним на стіні позаду неї.

Три перевернуті хрести.

Зойкнувши, жінка позадкувала й вибігла з ванни. У паніці помчала коридором до найближчих дверей, ковзаючи босими ногами по вологій підлозі. То була спальня Мори.

— Прокиньтесь! — шепотіла вона. — Ви мусите прокинутися!

Вона трусила заснулу жінку так, що торохтіло узголів’я ліжка й протестували пружини. Докторка Айлс хіба що зітхнула, але навіть не поворухнулася.

«Що з тобою не так? Чому я не можу тебе розбудити?»

У коридорі щось рипнуло. Лілі різко розвернулася. Вона відчувала, що серце гупає так сильно, що ребра мало не тріскаються, але пройшла до дверей і завмерла там, слухаючи, намагаючись щось почути за калатанням свого серця.

Тиша.

Вона визирнула з-за одвірка, у коридор. Там було порожньо.

«Розбудити інших! Вони мають знати, що він у домі!»

Лілі вислизнула до коридору й поспішила босоніж до кімнати, де, як їй здалося, мала бути Джейн. Взялася за клямку дверей, коротенько схлипнула, коли виявилося, що двері замкнені. «Може, постукати, щоб її розбудити? Та чи наважусь я на гучні звуки?» Тоді вона почула скавучання пса й цокання пазурів у вітальні внизу. Обережно просунулася до сходів. Визирнувши за перила, мало не засміялася від полегшення.

Унизу в каміні палав вогонь. На дивані перед ним сиділа Едвіна Фелвей.

Лілі поспішила вниз, двоє доберманів глянули на неї, один застережливо загарчав. Лілі завмерла.

— Спокійно, Балане, — мовила Едвіна. — Що це з тобою?

— Едвіно! — прошепотіла Лілі.

Жінка розвернулася до неї.

— О, ти не спиш. Я саме збиралася підкинути дров.

Лілі глянула у вогонь — той уже ревів, полум’я танцювало, зжираючи небезпечно велику купу дерева.

— Послухайте, — прошепотіла вона, роблячи крок уперед. Та один з псів підвівся, вишкірюючи ікла, і вона завмерла. — Він у будинку! Треба всіх розбудити!

Едвіна спокійно взяла дві колоди й кинула їх у вогонь, що буяв, наче полум’я пекла.