«Роблять мисливці».

Мора замовкла, дивлячись на свій порожній келих, раптом усвідомивши, як тихо в домі. Стіл було накрито на п’ятьох, однак вона поки була єдиною гостею — можливо, єдиною запрошеною взагалі.

Вона здригнулася, коли Сансоне торкнувся її руки, потягнувшись по порожній келих. Він розвернувся, наливаючи їй ще вина, і Мора дивилася на його спину, на обриси м’язів під чорним гольфом. Тоді чоловік простягнув їй келиха. Вона взяла його, але не пила, хоча в горлі раптом стало сухо.

— Знаєте, чому ці портрети висять тут? — тихо спитав він.

— Як на мене, це… дивно.

— Я з ними виріс. Вони висіли в домі мого батька і в домі його батька. Так само і портрет Антоніно, але завжди в іншій кімнаті. Завжди на видатному місці.

— Як на вівтарі.

— У певному сенсі.

— Ви шануєте цього чоловіка? Цього ката?

— Ми зберігаємо пам’ять про нього. Не дозволяємо собі забувати, ким і чим він був.

— Чому?

— Бо це наша відповідальність. Священний обов’язок, який Сансоне взяли на себе багато поколінь тому, починаючи із сина Ізабелли.

— Дитини, народженої у в’язниці.

Господар кивнув.

— Коли Вітторіо виріс, монсеньйор Сансоне вже помер. Але його репутація чудовиська широко розійшлася, і прізвище Сансоне замість переваги стало прокляттям. Вітторіо міг би покинути його, зректися своєї крові. Натомість він учинив протилежним чином. Він прийняв прізвище Сансоне, так само як і його тягар.

— Ви згадували про священний обов’язок. Який?

— Вітторіо присягнувся спокутувати вчинене його батьком. Якщо подивитися на родинний герб, видно слова: Sed libera nos a malo.

Латина. Мора похмуро глянула на нього.

— Визволь нас від злого.

— Саме так.

— І що саме мають робити Сансоне?

— Полювати на диявола, докторко Айлс. Саме цим ми за­ймаємося.

Мора відповіла не одразу. «Він же не може говорити серйозно», — подумала вона, але погляд чоловіка був твердим і ясним.

— Ви, звісно, маєте на увазі — образно, — нарешті мовила вона.

— Я знаю, ви не вірите в те, що він насправді існує.

— Сатана? — Жінка не втримала сміху.

— Людям неважко повірити в те, що існує Бог, — зауважив Сансоне.

— Саме тому це й зветься вірою. Віра не вимагає доказів, бо їх немає.

— Якщо віриш у світло, маєш так само вірити і в темряву.

— Але ви говорите про надприродну істоту.

— Я говорю про зло в найчистішій його формі. Проявлене у формі реальних істот з плоті й крові, які ходять поміж нас. Це не імпульсивні вбивці — не ревнивий чоловік, який переступає межу, чи наляканий солдат, який убиває неозброєного ворога. Мені йдеться про дещо цілковито інше. Про істот, які здаються людьми, але насправді дуже далекі від цього.

— Демони?

— Можна й так, якщо хочете.

— І ви справді вірите в те, що вони існують, ці потвори, чи демони, чи як ви їх називаєте?

— Я це знаю, — тихо мовив Сансоне.

Дзвінок у двері змусив Мору здригнутися. Вона глянула в бік передпокою, та господар не ворушився. Далі було чути кроки, а тоді — голос дворецького.

— Добривечір, місіс Фелвей. Можна ваше пальто?

— Я трохи запізнилася, Джеремі. Перепрошую.

— Містер Старк та докторка О’Доннел ще не приїхали.

— Ще ні? О, це вже краще.

— Містер Сансоне та докторка Айлс у їдальні, якщо хочете до них приєднатися.

— Боже, випити мені не завадить.

Жінка, яка ввірвалася до їдальні, зростом не поступалася середньому чоловікові й мала приголомшливий вигляд. Широкі плечі підкреслював твідовий блейзер зі шкіряними еполетами. Хоча у волоссі виднілося срібло, вона рухалася з юнацькою жвавістю й усвідомленням своєї сили. Не вагаючись, жінка рушила до Мори.

— Ви, напевно, докторка Айлс, — мовила вона й по-діловому потиснула тій руку. — Едвіна Фелвей.

Сансоне передав їй келих вина.

— Як там дороги, Вінні?

— Підступні. — Вона зробила ковток. — Дивно, що Оллі ще немає.

— Зараз лишень восьма. Він приїде разом із Джойс.

Едвіна не зводила очей з Мори. Погляд у неї був прямий, дещо безцеремонний.

— Є якийсь прогрес у справі?

— Ми про це не говорили, — сказав Сансоне.

— Серйозно? Але ж нас усіх обходить тільки це.

— Я не можу цього обговорювати, — мовила судмедекспертка. — Певна, ви розумієте чому.

Едвіна подивилася на господаря дому.

— Тобто вона ще не погодилася?

— Погодилася на що? — спитала Мора.

— Приєднатися до нашої групи, докторко Айлс.

— Вінні, ти надто поспішаєш. Я не до кінця пояснив…

— Фонд «Мефісто»? — спитала Мора. — Ви про це?

Запала тиша. В іншій кімнаті задзвонив телефон.

Раптом Едвіна засміялася.

— Вона на крок попереду, Ентоні.

— Звідки вам відомо про фонд? — запитав він, дивлячись на Мору. Тоді з розумінням зітхнув. — Авжеж, детектив Ріццолі. Чув, вона ставить багато запитань.

— Їй платять за допитливість, — відповіла Мора.

— Вона нарешті вдовольнилася тим, що ми не підозрювані?

— Просто їй не до вподоби загадки. А ваша група дуже загадкова.

— Саме тому ви й прийняли моє запрошення. Щоб дізнатися, хто ми такі.

— Здається, я дізналася, — мовила жінка. — І почула досить, щоб ухвалити рішення.

Вона поставила келих на стіл.

— Метафізика мене не цікавить. Я знаю, що у світі є й завжди було зло. Але не конче вірити в Сатану чи демонів, щоб його пояснити. Люди цілком спроможні на зло самі собою.

— І ви зовсім не зацікавлені в тому, щоб приєднатися до фонду? — спитала Едвіна.

— Мені тут не місце. І, гадаю, мені час піти.

Вона розвернулася й побачила у дверях Джеремі.

— Містере Сансоне? — Дворецький тримав переносний телефон. — Телефонував містер Старк. Він вельми стривожений.

— Через що?

— Докторка О’Доннел мала за ним заїхати, але так і не з’явилася.

— Коли вона мала бути в нього?

— Сорок п’ять хвилин тому. Він телефонував, але вона не бере слухавку ані домашнього, ані мобільного телефона.

— Я її наберу.

Сансоне взяв телефон, набрав номер і чекав, постукуючи пальцями по столу. Дав відбій, знову набрав, барабанячи вже швидше. У кімнаті всі мовчали, всі дивилися на нього, слухали дедалі швидший ритм його пальців. У ніч смерті Єви Кассовіц ці люди сиділи в цій же кімнаті, не усвідомлюючи, що смерть близько. Що вона пробралася в їхній сад і лишила дивні символи на дверях. Позначила цей будинок.

«Можливо, людей усередині так само позначено».

Сансоне поклав слухавку.

— Хіба не варто викликати поліцію? — спитала Мора.

— О, Джойс просто могла забути, — мовила Едвіна. — Надто рано просити поліцію втрутитися.

— Хочете, щоб я поїхав до будинку докторки О’Доннел? — запитав Джеремі.

Сансоне дивився на телефон.

— Ні, — нарешті сказав він. — Я сам поїду. Тобі краще лишитися тут на випадок, якщо Джойс зателефонує.

Мора вийшла за ним до передпокою, де він діставав пальто із шафи. Узяла своє.

— Прошу, лишайтеся, повечеряйте, — сказав чоловік, беручи ключі від автомобіля. — Вам немає сенсу поспішати додому.

— Я не їду додому, — відповіла Мора. — Я їду з вами.

На ґанку Джойс О’Доннел горіло світло, але двері ніхто не відчинив.

Сансоне посмикав клямку.

— Замкнено, — сказав він і дістав мобільний. — Спробую ще раз їй зателефонувати.

Поки він набирав номер, Мора зійшла з ґанку й стала на доріжці, дивлячись на будинок О’Доннел, а саме на вікно другого поверху, яке проливало радісне світло в ніч. Всередині ледве чутно дзвонив телефон. Тоді знову тиша.

Сансоне дав відбій.

— Увімкнувся автовідповідач.

— Думаю, час телефонувати Ріццолі.

— Поки ні.

Він дістав ліхтарик і почав обходити будинок збоку.

— Куди ви?

Сансоне йшов до під’їзної доріжки, чорне пальто розчинялося в тінях. Промінь ліхтарика ковзнув по плитах і зник за рогом.

Докторка Айлс стояла сама у дворі, слухаючи шурхіт мертвого листя в гілках над головою.