— Здається, з нею було веселіше, ніж із Євою, — завважив Фрост.

— Але в очах церкви Ліліт була бридотою — жінка, не конт­рольована чоловіком, істота настільки сексуально ненажерлива, що зрештою вона покинула свого нудного Адама й утекла заради оргій з демонами. — Едвіна помовчала. — І внаслідок цього породила наймогутнішого з демонів, який відтоді став істинною карою людства.

— Це ви про диявола?

Заговорив Сансоне:

— Так вважали у середньовіччі: Ліліт була матір’ю Люцифера.

Едвіна пирхнула.

— Бачите, як історія обходиться з сильними жінками? Як відмовляєшся бути поступливою, як трохи надто сильно любиш секс, церква перетворює тебе на чудовисько й називає ма­тір’ю диявола.

— Або зовсім витирає тебе з історії, — додав Фрост. — Бо я нині вперше чую про Ліліт. Чи про цього цапоподібного.

— Про Азазела, — уточнив Олівер.

Молодик вирвав з блокноту свій останній малюнок і поклав його на стіл так, щоб усі бачили. То була деталізована версія обличчя, намальованого в Мори на дверях, — рогатого козла з вузькими очима та полум’ям на голові.

— Про цапоподібних демонів згадують Левіт та Ісая. То були кудлаті істоти, які плуталися з дикими створіннями, такими як Ліліт. Ім’я Азазел можна простежити до ханаанців — імовірно, воно походить від імен одного з їхніх древніх богів.

— І саме його стосується символ на дверях? — запитав Фрост.

— Мені здається, що так.

Ріццолі засміялася, не стримуючи скепсису.

— Здається? О, то в нас тут самі факти, чи не так?

— Думаєте, ми марнуємо час цією дискусією? — звернулася до неї Едвіна.

— Думаю, що цей символ позначає те, що кому хочеться. От ви вважаєте, що це цаподемон. А от для дивака, який його намалював, це може бути щось абсолютно інше. Пригадуєте все те, що ви з Олівером наговорили про око Гора? Дроби, фази Місяця? То що, тепер це все — суцільна маячня?

— Я пояснив, що око може втілювати чимало різних аспектів, — мовив Олівер. — Єгипетський бог. Всевидюще око Люцифера. Або ж масонський символ мудрості й просвітлення.

— Це ж протилежні значення, — втрутився Фрост. — Диявол проти мудрості?

— Зовсім не протилежні. Не забувайте про те, що означає саме слово «Люцифер». У перекладі це «Той, хто несе світло».

— Не скидається на зло.

— Деякі люди на це сказали б, що Люцифер і не є злим, — завважила Едвіна, — бо він представляє допитливий розум, незалежність мислення — саме те, що колись загрожувало церкві.

Джейн пирхнула.

— То що, Люцифер не такий уже й поганець? Просто ставив забагато запитань?

— Те, кого саме звати дияволом, залежить від точки зору, — сказала Едвіна. — Мій покійний чоловік був антропологом. Я жила в різних куточках світу, колекціонувала зображення демонів, схожих на шакалів, кішок, змій. Чи прекрасних жінок. У кожній культурі є власне уявлення того, який на вигляд диявол. Утім, майже всі культури, аж до найпримітивніших племен, згодні в одному: диявол насправді існує.

Мора згадала безлику чорноту, яку бачила краєм ока в спальні О’Доннел, і відчула, як по шиї пробігли мурахи. Вона не вірила в Сатану, але вірила в зло. «І ввечері була переконана в тому, що воно поруч». Погляд упав на Оліверів малюнок рогатого козла.

— Ця штука… цей Азазел. Він теж уособлює диявола?

— Ні, — відповів Олівер. — Азазел часто символізує стражів.

— Про яких це стражів ви постійно говорите? — запитав Фрост.

Едвіна глянула на Мору.

— Докторко Айлс, у вас є Біблія?

— Так, — похмуро глянула на неї Мора.

— Можете принести?

Вона підійшла до книжкової шафи, проглянула верхню полицю, шукаючи поглядом знайому стару обкладинку. То була Біблія її батька, і Мора роками її не розгортала. Тепер же дістала й передала Едвіні, яка взялася гортати сторінки, здіймаючи порох у повітря.

— Ось воно. Буття, розділ шостий. Вірші перший та другий: «І сталось, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки, побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав».

— Сини Божі? — перепитав Фрост.

— Ці рядки майже точно стосуються янголів, — пояснила Едвіна. — Тут ідеться про те, що земні жінки викликали в янголів хіть, тож вони одружилися з тими. Шлюб між небесним та земним.

Вона знову подивилась у книгу.

— А от вірш четвертий: «Були ж того часу велетні на землі — були вони й потім, коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили. То були славетні велети давнини».

Едвіна згорнула Біблію.

— І що все це означає?

— Тут говориться, що вони мали дітей, — сказала вона. — Тільки тут у Біблії згадуються ці діти, нащадки союзів між людьми та янголами. То була змішана раса демонів, названа нефілімами.

— Вони ж і відомі як стражі, — додав Сансоне.

— Про них ідеться в інших джерелах, більш ранніх за Біблію. У Книзі Еноха, Книзі ювілеїв. Їх описують як чудовиськ, породжених зляганням палих янголів з людськими жінками. Від цих союзів пішла таємна раса гібридів, які, ймовірно, досі ходять поміж нас. Кажуть, ці створіння незвичайно чарівні й талановиті, незвичайно красиві. Часто дуже високі, харизматичні. Та менше з тим вони демони й служать темряві.

— Ви серйозно в це вірите? — запитала Джейн.

— Просто розповідаю вам про те, що написане у священних текстах, детективе. Наші пращури вірили, що люди не одні на землі, до нас були інші і в жилах деяких із нас досі тече кров цих чудовиськ.

— Але ж ви сказали, що то діти янголів.

— Палих янголів. Злих, порочних.

— Отже, ці стражі, типу, мутанти, — мовив Фрост. — Гібриди.

Едвіна глянула на нього.

— Окремий підвид, жорстокий і хижий. Ми для них не більше ніж здобич.

— Пишуть, що, коли прийде Армагеддон, — продовжив Олівер, — кінець світу, яким ми його знаємо, сам Антихрист буде одним з нефілімів. Стражем.

«І вони позначили мої двері». Мора вдивилась у малюнок козлячої голови. Чи це мало бути попередження?

«Чи запрошення?»

— Ну, — мовила Ріццолі, багатозначно дивлячись на годинник. — Дуже змістовно провели час.

— Ви так і не бачите цінності цього, чи не так? — спитав Сансоне.

— Чудова історія для теревенів навколо багаття, але до вбивці вона мене не наближає.

— Але дає змогу зазирнути йому в голову. Розповідає, у що він вірить.

— Янголи та цаподемони. Авжеж. Чи, може, наш зловмисник просто любить грати з копами в ігри. Змушує марнувати час на гонитву за вохрою й мушлями. — Джейн підвелася. — От-от мають приїхати криміналісти. Може, ви роз’їхалися б по домівках, щоб ми могли попрацювати.

— Заждіть, — втрутився Сансоне. — Ви щось сказали про мушлі?

Джейн подивилася на Фроста, ігноруючи чоловіка.

— Набери криміналістів, спитай, чого вони так затримуються.

— Детективе Ріццолі, — повторив Сансоне. — Розкажіть нам про мушлі.

— У вас начебто є власні джерела. Може, їх розпитаєте?

— Це може бути дуже важливо. Чому б не зекономити наш час?

— По-перше, це ви мені скажіть. Що означає мушля?

— Яка саме? Двостулкова, конічна?

— А є якась різниця?

— Так.

Детектив помовчала.

— Спіралеподібна. Певно, що конічна.

— Її залишили на місці злочину?

— Можна й так сказати.

— Опишіть мушлю.

— Слухайте, в ній немає нічого особливого. Чоловік, з яким я консультувалася, каже, що таких повно по всьому Серед­земномор’ї.

Задзвонив телефон Джейн.

— Перепрошую, — сказала вона й вийшла з кімнати.

Усі мовчали. Троє членів фонду «Мефісто» перезирнулися.

— Що ж, — м’яко мовила Едвіна. — Я сказала б, що це остаточно все вирішує.

— Що вирішує? — запитав Фрост.

— Така мушля є на родинному гербі Ентоні, — пояснив Олівер.

Сансоне підвівся, підійшов до вікна. Стояв там, дивлячись на вулицю, — чорний силует на тлі вікна.

— Символи були намальовані червоною вохрою, видобутою на Кіпрі, — мовив він. — Ви розумієте, що це означає, детективе Фросте?