— Я все одно мушу в нього запитати.

Мора розвернулася до Джейн.

— Знаєте, сьогодні неділя.

— Я знаю, який нині день.

— У нього служба.

Детектив примружилася, і Мора відчула, як у неї спалахнули щоки.

— Що сталося вночі? — запитала Ріццолі.

— Я вже сказала. Після О’Доннел я одразу поїхала додому.

— І були всередині аж до ранку?

— Я з дому не виходила.

— А отець Брофі?

Це запитання, таке прозаїчне, спантеличило Мору, і вона замовкла. Тоді опустилася на кухонний стілець, але мовчки, просто дивлячись у свою каву.

— Він довго тут пробув? — запитала Джейн. Так само без жодних емоцій, як справжній коп, хоча докторка Айлс знала, що за цим запитанням ховається несхвалення, і горло їй стиснула провина.

— Майже всю ніч.

— До котрої години?

— Не знаю. Коли він пішов, було ще темно.

— І що ви з ним робили, поки він був тут?

— Це не має стосунку до справи.

— Ви знаєте, що має. Ідеться про те, що вбивця міг побачити, зазирнувши у вікна. Що могло надихнути його на ці слова на ваших дверях. Світло у вітальні було ввімкнене? Ви з Брофі сиділи там і розмовляли?

Мора важко зітхнула.

— Ні. Світло... не горіло.

— У будинку було темно.

— Так.

— І хтось, дивлячись у вікна знадвору, мав би припустити…

— Ви знаєте, чорт забирай, що вони припустили б.

— І мали б рацію?

Їхні погляди зустрілися.

— Джейн, я вчора страшно перелякалася! Деніел був поруч. Він завжди підтримував мене. Ми цього не планували. Єдиний раз… один тільки раз… — Її голос зірвався. — Я не хотіла лишатися сама.

Джейн теж сіла за стіл.

— Знаєте, тоді слова набувають нового змісту. «На мені гріх».

— Ми всі грішні, — відрубала Мора. — Чорт забирай, кожен з нас, без винятків.

— Я вас не критикую.

— Критикуєте. Гадаєте, я цього з голосу не чую?

— Док, якщо ви відчуваєте провину, то не через мої слова.

Мора відповіла Ріццолі таким же непохитним поглядом, думаючи: «Авжеж, вона має рацію. Моя провина належить мені».

— Ми мусимо обговорити це з отцем Брофі, ви ж розумієте. Те, що сталося вночі.

Мора зітхнула, примирюючись із ситуацією.

— Будь ласка, як говоритимете з ним, тримайте це в таємниці.

— Ну, телевізійників я до нього не приведу.

— Детектив Фрост не мусить про це знати.

— Авжеж мусить. Він мій напарник.

Мора опустила голову на руки.

— Господи.

— Це стосується справи, і ви це розумієте. Якщо я не повідом­лю Фроста, він матиме повне право говорити про перешкоджання розслідуванню.

«Отже, я тепер не зможу дивитися на Фроста й не бачити відображення власної провини», — подумала Мора, зіщулившись, уявляючи його реакцію. Репутація — надзвичайно крихка річ, одна крихітна тріщина — і все розвалиться. Два роки її вважали королевою покійників, незламною судмедексперткою, яка може незмигно дивитися на те, від чого в найдосвідченіших детективів усе всередині перевертається. Тепер же на неї дивитимуться й бачитимуть слабку, недосконалу, самотню жінку.

З ґанку долинули кроки: до будинку повертався Фрост. Мора не хотіла бути присутня під час відкриття ганебної правди. Стриманий і чесний, Баррі Фрост буде шокований дізнатися, хто побував у неї в ліжку.

Але ввійшов детектив не сам. Мора почула голоси й підвела голову саме тоді, коли до кухні ввірвався Ентоні Сансоне. Фрост ішов за ним.

На Ріццолі Сансоне не зважав — він не зводив очей з докторки Айлс. Сьогодні чоловік убрався не в чорне — сірий твідовий піджак, сорочка кольору попелу. «Він так відрізняється від Деніела, — подумала вона. — Я не можу його прочитати, і мені від цього незатишно».

— Я побачив написи на дверях, — мовив він. — Коли це сталося?

— Не знаю, — відповіла Мора. — Уночі.

— Треба було самому вас відвезти.

Втрутилася Джейн:

— Гадаю, вам краще піти.

— Зажди, — застеріг її Фрост. — Тобі треба почути, що він каже про написи на дверях. Про їхнє значення.

— «На мені гріх»? Значення очевидне.

— Не про слова, — відповів Сансоне. — Про символи під ними.

— Ми вже чули про всевидюще око. Ваш товариш Олівер Старк пояснив.

— Він міг помилитися.

— Ви не згодні, що це око Гора?

— Я вважаю, це може бути дещо зовсім інше. — Він подивився на Мору. — Ходімо надвір, я все поясню.

Мора не мала жодного бажання знову бачити звинувачення на своїх дверях, однак це здавалося нагальним, тож вона мусила піти за чоловіком. Вийшовши на ґанок, вона зупинилася, кліпаючи на сонці. Це був прекрасний недільний ранок, коли так приємно посидіти за кавою та газетою. Вона ж натомість боялася залишатись у власному домі, боялася дивитися на свої двері.

Жінка набрала повітря й розвернулася до написів вохрою, що мала колір засохлої крові. Слова «На мені гріх» аж кричали до неї — звинувачення, від якого хотілося зіщулитися, сховати винне обличчя.

Та Сансоне зосередився не на тексті. Він указав на два символи під ним. Більший вони вже бачили на дверях у його саду.

— Як на мене, точнісінько те всевидюще око, — сказала Джейн.

— Погляньте на інший символ, — вказав Сансоне на фігурку внизу дверей. Вона була така дрібна, наче зловмисникові спало на думку намалювати її в останню мить. — Це теж вохра, як на інших місцях злочину.

— Звідки ви знаєте про вохру? — запитала Джейн.

— Мої колеги мають це побачити. Щоб підтвердити мою здогадку.

Він дістав мобільний.

— Заждіть, — втрутилася Джейн. — Це не для публічної демонстрації.

— А ви знаєте, як це інтерпретувати, детективе? Маєте ідеї, з чого почати? Якщо хочете знайти вбивцю, мусите зрозуміти, як він мислить. Його символіку.

Сансоне почав набирати номер. Ріццолі його не зупинила.

Мора присіла так, щоб бачити нижній малюнок. Вдивилась у вигнуті роги, трикутну голову, щілинки очей.

— Схоже на цапа. Але що це означає? — мовила вона й підвела голову до Сансоне. У світлі ранку він височів над нею, чорний та безликий.

— Це зображення Азазела, — була відповідь. — Символ стражів.

— Азазел був ватажком се’ірім, — мовив Олівер Старк. — То були цапоподібні демони, що вселяли жах у прадавні пустелі ще до Мойсея, до фараонів. Ще в епоху Ліліт.

— Що за Ліліт? — запитав Фрост.

Едвіна Фелвей глянула на нього з подивом.

— Ви не знаєте про неї?

Детектив присоромлено знизав плечима.

— Мушу визнати, я не дуже знаюся на Біблії.

— О, в Біблії Ліліт не знайти, — сказала Едвіна. — Її давно вигнано із загальноприйнятої християнської доктрини, хоча вона й має місце в легендах юдеїв. Це перша дружина Адама.

— Адам мав іншу дружину?

— Так, до Єви. — Едвіна всміхнулася, дивлячись на його спантеличене лице. — Що, думаєте, Біблія розповідає історію повністю?

Вони зібрались у Мориній вітальні, за низьким столиком, де між порожніх чашок та блюдець лежав блокнот Олівера. За пів години після дзвінка Сансоне прибули Едвіна та Олівер, щоб оглянути символи на дверях. Кілька хвилин обговорювали їх на ґанку, а тоді втекли від холоду до будинку — по гарячу каву та не менш гарячі теорії. Теорії ці вразили Мору своєю холоднокровною інтелектуальністю. Її будинок позначив убивця, а вони спокійно сиділи у вітальні і обговорювали свою дивну теологію. Вона глянула на Джейн, на обличчі якої було неприховано написано: «Вони очманіли». А от Фрост був просто зачарований.

— Я й не чув, що в Адама була інша дружина, — мовив він.

— Це те, про що Біблія ніколи не писала, детективе, — відповіла йому Едвіна. — Потайна історія, яку можна знайти лише в ханаанських чи гебрейських легендах. Вони оповідають про шлюб між Адамом та вільною духом жінкою, хитрою спокусницею, яка відмовилася слухатися чоловіка й лежати під ним, як годиться покірній дружині. Натомість вона вимагала дикого сексу в усіх позах і глузувала з нього, коли він не міг її вдовольнити. Вона була першою істинно вільною жінкою світу й не боялася плотських насолод.