— Тож маємо справу з чимось таким, чого в художній крамниці не купиш.

— Не в нас.

— То звідки ця червона штука?

— Власне, поговорімо про червону штуку. Про те, що воно таке взагалі.

— Ти сказала — гематит.

— Так, безводний оксид заліза. Але в складі кольорової глини він зветься інакше — вохрою.

Втрутився Фрост:

— Це ж нею індіанці розмальовували обличчя?

— Людство користується вохрою принаймні триста тисяч років, її знаходили навіть у печерах неандертальців. Червона вохра по всьому світу використовувалась у поховальних церемоніях, можливо через схожість із кров’ю. Її знаходять у печерних малюнках кам’яного віку й на стінах Помпей. У давнину нею розмальовували тіла, прикрашаючи або ж ідучи на війну. І використовували в магічних ритуалах.

— І в сатанинських церемоніях також?

— Це колір крові. Він має символічну силу в усіх релігіях. — Криміналістка помовчала. — Та в цього вбивці неординарні смаки.

— Це ми вже знаємо, — завважила Джейн.

— Я маю на увазі, що він знається на історії. Бере для ритуальних малюнків не звичайну крейду, а примітивний пігмент, яким користувались у палеоліті. Його на подвір’ї не накопаєш.

— Але ж ти сказала, що червона вохра міститься у звичайній глині, — сказав Фрост. — То, може, і накопав.

— Ні, якщо його подвір’я десь поблизу. — Ерін кивнула на теку в руках Джейн. — Подивіться на результати хімічного аналізу, на те, що показала газова хроматографія та раманівська спектроскопія.

Ріццолі перегорнула сторінку, побачила роздрукований графік з численними спалахами.

— Поясниш, що тут до чого?

— Авжеж. Спочатку раманівську спектроскопію?

— Ніколи про неї не чула.

— Це археологічний метод для аналізу історичних артефактів. За допомогою світлового спектра речовини визначаються її властивості. Особливо цінне для археологів те, що сам артефакт при цьому залишається цілим, тож можна аналізувати пігменти на всьому, від обгорток мумій до Туринської плащаниці, жодним чином їх не пошкоджуючи. Я попросила доктора Ієна Мак-Евоя з факультету археології Гарварду проаналізувати результати спектроскопії, і він підтвердив, що зразок містить оксид заліза, плюс глину, плюс кремній.

— Це червона вохра?

— Так, червона вохра.

— Але ж ти це вже знала.

— Однаково було приємно отримати підтвердження. Тоді доктор Мак-Евой запропонував допомогти з відстеженням того, звідки походить саме ця конкретна червона вохра.

— Хіба це можливо?

— Метод ще на стадії дослідження, і в суді його за доказ не пропустять. Але докторові було цікаво, і він порівняв наш зразок із профілями вохри, зібраної по всьому світу. Він визначає концентрацію одинадцяти інших мікроелементів, таких як магній, титан та торій. Згідно з теорією, конкретне географічне походження відбивається у виразній комбінації мікроелементів. Це однаково що дивитися на зразки ґрунту з шини автомобіля й знати, що його свинцево-цинковий профіль відповідає шахтарським регіонам Міссурі. У випадку з вохрою ми перевіряємо зразок на вміст одинадцяти окремих складових.

— Саме тих мікроелементів.

— Так. І археологи уклали цілу бібліотеку місць видобування вохри.

— Навіщо?

— Це допомагає встановити походження артефактів. Наприклад, звідки походить пігмент Туринської плащаниці? З Франції чи Ізраїлю? Відповідь може допомогти зрозуміти, звідки сама плащаниця. Або прадавній наскельний малюнок — звідки художник узяв вохру? Якщо її джерело — за тисячу миль звідти, це свідчить про те, що або він сам подолав цю відстань, або існувала якась форма доісторичної торгівлі. Саме тому бібліотека джерел вохри така цінна. Вона дозволяє зазирнути в життя наших пращурів.

— То що відомо про наш зразок? — запитав Фрост.

— Що ж, — усміхнулась Ерін. — По-перше, він містить велику кількість діоксиду марганцю — п’ятнадцять відсотків, саме тому колір насичений, соковитий. Така ж пропорція марганцю — у червоній вохрі, якою користувались у середньовічній Італії.

— То вона італійська?

— Ні. Венеційці імпортували її. Коли доктор Мак-Евой порівняв повний склад мікроелементів, то побачив, що він збігається з одним конкретним місцем, де червону вохру видобувають навіть нині. Це острів Кіпр.

— Мені потрібна мапа, — визнала Ріццолі.

Ерін указала на теку:

— Я саме роздрукувала її з Інтернету.

Джейн перегорнула сторінку.

— Гаразд, бачу. Середземне море, південніше Туреччини.

— Здається, з червоною крейдою йому було б простіше, — завважив Фрост.

— І значно дешевше. Ваш убивця використовує незвичайний пігмент із загадкового джерела. Можливо, у нього є зв’язки з Кіпром.

— Або ж він веде з нами якусь гру, — припустив Фрост. — Малює химерні символи, використовує химерні пігменти. Наче хоче задурити нам голови.

Джейн вивчала мапу. Вона все думала про символ на дверях у саду Ентоні Сансоне. Уджат, всевидюще око. Вона подивилася на Фроста.

— Єгипет саме південніше Кіпру.

— Думаєш про те око Гора?

— А це що? — спитала Ерін.

— Символ з місця злочину на Бікон-Гілл, — відповіла Ріццолі. — Гор був єгипетським богом сонця.

— Це сатанинський символ?

— Ми не знаємо, що він означає для порушника, — мовив Фрост. — У кожного своя теорія. Він сатаніст. Він любитель історії. Або ж це просте звичайне безумство.

Криміналістка кивнула.

— Як із тим Сином Сема. Пам’ятаю, поліція чимало часу змарнувала на те, щоб дізнатися, хто ж той загадковий Сем. А виявилося, що це просто слухова галюцинація вбивці. Пес, що говорить.

Джейн згорнула теку.

— Знаєте, сподіваюся, що наш убивця теж псих.

— Чому? — запитала Ерін.

— Бо альтернатива лякає мене значно більше. Вона означає, що вбивця повністю при своєму глузді.

Джейн та Фрост сиділи в автомобілі, поки грівся двигун і дефростер очищував лобове скло. Якби ж так само просто було розігнати туман, що ховав убивцю. Вона не могла скласти його образ, навіть приблизно не уявляла, який він на вигляд. Містик? Митець? Історик? «Знаю тільки, що він різник».

Фрост натиснув на газ, і вони влились у ряд машин, які рухалися значно повільніше, ніж звичайно, бо дорогу вкривала слизька крига. Небо було чисте, температура падала, тож вечір обіцяв бути найхолоднішим за цю зиму. В такий вечір треба сидіти вдома з мискою наваристого рагу, тож Ріццолі сподівалася, що сьогодні зло триматиметься подалі від вулиць.

Її напарник рушив на схід по Коламбус-авеню, тоді звернув до Бікон-Гілл, де вони планували ще раз глянути на місце злочину. Авто нарешті прогрілося, і Джейн жахала думка про те, щоб знову виходити на цей вітер, у двір Сансоне, досі поцяткований плямами мерзлої крові.

Вона завважила, що вони вже біля Массачусетс-авеню, і раптом сказала:

— Можеш звернути праворуч?

— Хіба ми не до маєтку Сансоне?

— Просто зверни.

— Як скажеш.

Фрост повернув.

— Їдь далі, в напрямку Олбані-стріт.

— До судмедекспертів?

— Ні.

— То куди ми їдемо?

— Ще кілька кварталів.

Джейн дивилася на зміну адрес на табличках, а тоді сказала:

— Стій. Зупинись.

І пильно вдивилася в інший бік вулиці.

Фрост під’їхав до тротуару, звів брови.

— «Кінкос»?

— Тут працює мій тато. — Джейн глянула на годинника. — Майже полудень.

— Що ми робимо?

— Чекаємо.

— Ну тебе, Ріццолі. Це через твою матір?

— Ця історія псує мені життя просто зараз.

— Ну посварилися твої батьки. Буває.

— Зачекай, хай твоя матір до тебе переїде. Подивишся, чи сподобається це Еліс.

— Певен, усе минеться й твоя мама поїде додому.

— Якщо йдеться про іншу жінку — не минеться. — Вона раптом випросталася. — Ось він.

Френк Ріццолі вийшов з офісу «Кінкос» і застібнув куртку. Глянув на небо, помітно здригнувся й видихнув білу хмаринку.

— Здається, він іде обідати, — сказав Фрост. — Що тут не так?

— Ось, — тихо мовила Джейн. — Ось що не так.