Ріццолі витріщилася на матір.

— Я цього не знала. Навіть не здогадувалася.

— Ха! Діти. Ви не уявляєте, через що проходять ваші батьки. От матимеш своїх, побачиш. Лише тоді й починаєш розуміти, що це за відчуття.

— Яке саме відчуття?

— Любов, — відповіла Енджела.

Джейн подивилася на натруджені материні руки й раптом відчула, як запекло в очах, як заболіло горло. Підвелася, підійшла до вмивальника, набрала води в каструлю, де мали варитися ньокі. Чекала, доки вода закипить, думаючи: «Може, я й справді не знаю, що таке любов, бо була надто зайнята тим, що боролася з нею. Так само як з усім, що може заподіяти мені шкоди».

Вона лишила каструлю на вогні й вийшла з кухні.

Нагорі, у батьківській спальні, Джейн взяла телефон. Трохи посиділа на ліжку, стискаючи трубку, збираючись із силами для дзвінка.

«Ну ж бо. Ти мусиш це зробити».

Почала набирати номер.

Пролунало чотири сигнали, а тоді вона почула коротке ділове повідомлення: «Це Гебріел. Мене зараз немає вдома. Будь ласка, залиште повідомлення».

Джейн зачекала на гудок, глибоко вдихнула.

— Це Джейн. Маю дещо тобі сказати, і, певно, краще буде так, телефоном. Це краще, ніж говорити з тобою особисто, бо навряд чи я хочу бачити твою реакцію. Коротше кажучи, я… облажалася. — Вона раптом засміялася. — Господи, я почуваюся страшенною дурепою, бо зробила найдавнішу в світі помилку. Більше ніколи не глузуватиму з тупеньких красунь. А сталося те, що… ну… я вагітна. Здається, тижнів вісім. А це значить, якщо тобі цікаво, що дитина точно твоя. Я нічого від тебе не хочу, не хочу, щоб ти почувався зобов’язаним зробити те, що там мають робити чоловіки в таких випадках. Навіть перетелефоновувати мені не треба. Але я подумала, що ти маєш право знати, бо… — Вона помовчала, у горлі раптом стали сльози. Відкашлялася. — Бо я вирішила залишити дитину.

Вона повісила слухавку.

Довго сиділа, не рухаючись, пильно дивилася на свої руки, мов їхала американськими гірками емоцій. Полегшення. Страх. Очікування. Але без непевності: у своєму виборі Ріццолі була повністю впевнена.

Вона підвелася, раптово відчула себе невагомою, звільненою від тягаря вибору. Стільки попереду було тривог, стільки змін, до яких треба було підготуватися, але, спускаючись назад до кухні, вона відчула, що кроки її стали по-новому легкі.

Вода на плиті вже кипіла. Пара зігріла її обличчя, мов материна рука.

Джейн додала у воду дві чайні ложки оливкової олії, опустила туди ньокі. На плиті вже стояли ще три каструлі, з кожної пахло чимось своїм. Букет ароматів материної кухні. Вона вдихнула ці запахи, сповнена нового розуміння того священного місця, де їжа була любов’ю.

Коли картопляні пампушки спливали на поверхню, вона збирала їх, викладала на таріль і щедро поливала соусом із телятиною. З духовки дістала страви, що лишилися там, щоб не вихололи. Смажену картоплю. Зелені боби. Тефтелі. Манікотті. Парад достатку, який вони з матір’ю тріумфально принесли до їдальні. Останньою, звісно ж, була індичка, що по-королівськи влаштувалася в центрі столу, в оточенні італійських родичів. Уся родина була неспроможна все це з’їсти, але в цьому й був увесь сенс — у надлишку їжі, так само як і любові.

Джейн сіла за стіл навпроти Айрін і дивилася, як вона годує двійнят. Лише годину тому, дивлячись на неї у вітальні, Джейн бачила втомлену молоду жінку, життя якої вже було скінчено, спідниця якої провисала, бо за неї постійно чіплялися маленькі ручки. Тепер вона дивилася на ту ж саму жінку, але бачила іншу — ту, яка зі сміхом доправляла ложки з журавлиновим соусом до маленьких ротиків, яка з ніжністю торкалася вустами кучерів на голівках.

«Я бачу іншу жінку, бо сама змінилася, — подумала вона. — Не в Айрін справа».

Після вечері, допомагаючи Енджелі варити каву й наповнювати трубочки каннолі солодким збитим кремом, вона збагнула, що дивиться іншим поглядом і на власну матір. Побачила в її волоссі нові срібні пасма, побачила, як починає провисати шкіра на щоках. «Ти ніколи не шкодувала про те, що народила нас, мамо? — подумки питала вона. — Ніколи не думала, що це була помилка? Або була впевнена так само, як і я зараз щодо цієї дитини?»

— Гей, Джейні! — гукнув із вітальні Френкі. — У тебе в сумочці мобільний дзвонить!

— Можеш узяти? — крикнула вона у відповідь.

— Ми дивимося гру!

— А в мене руки вимазані кремом! Просто візьми його!

Він зайшов на кухню, тицьнув їй телефон.

— Якийсь хлопець.

— Фрост?

— Нє. Не знаю, хто це.

«Гебріел, — такою була перша думка. — Він отримав повідомлення».

Вона підійшла до вмивальника, неквапно помила руки. Коли нарешті взяла телефон, змогла відповісти спокійно.

— Алло?

— Детективе Ріццолі? Це отець Брофі.

Усе напруження раптом зникло. Вона опустилася на стілець. Відчувала, як мати дивиться на неї, й намагалася не видати розчарування.

— Так, отче?

— Вибачте, що турбую вас на Святвечір, але не можу пробитися до докторки Айлс, а… Що ж, з’явилося дещо, про що вам варто знати.

— Що таке?

— Докторка Айлс хотіла отримати контактну інформацію родичів сестри Урсули, я запропонував подивитися. Але виявилося, що наші парафіяльні записи дещо застарілі. Ми маємо старий номер її брата в Денвері, але телефон вимкнено.

— Матінка Мері Климент сказала, що брат помер.

— Вона казала вам, що сестра Урсула має ще й племінника в іншому штаті?

— Абатиса про нього не згадувала.

— Схоже, він підтримував зв’язок із лікарями, так сказали медсестри.

Джейн подивилася на таріль із каннолі, які вже почали м’якшати від крему.

— До чого ви ведете, отче?

— Знаю, це видається дрібницею — знайти племінника, який багато років не бачив тітки. І я знаю, як важко знайти когось за межами штату, якщо навіть імені не знаєш. Але церква має ресурси, яких нема навіть у поліції. Хороший пастир знає своє стадо, детективе. Знає сім’ї та імена дітей. Тож я зателефонував священику в денверській парафії, де жив брат сестри Урсули. Він добре його пам’ятає, служив за ним похоронну службу.

— То ви спитали про інших родичів? Про того племінника?

— Так, спитав.

— І що?

— Немає племінника, детективе. Його не існує.

Мора бачила вві сні похоронні багаття.

Вона сиділа в тіні, зіщулившись, дивилася, як помаранчеві язики полум’я облизують тіла, складені, мов дрова, як плоть зникає у вогні. Охоплені вогнем тіла оточували силуети людей — коло мовчазних спостерігачів, облич яких вона не бачила. А вони не бачили її, бо ж вона ховалася в темряві, подалі від їхніх очей.

З багаття летіли іскри, підживлені людським пальним, спіраллю злітали в чорне небо. Вони запалювали ніч, освітлюючи ще жахливіше видовище: насправді трупи рухалися. Почорнілі кінцівки здригалися у вирі вогню.

Один із кола повільно розвернувся й витріщився на Мору. Вона впізнала це обличчя. У його очах не було душі.

Віктор.

Вона зразу ж прокинулася, серце гупало в ребра, нічна сорочка змокла від поту. Порив вітру струсив будинок, вона чула, як закалатали вікна, мовби скелет кістками, як застогнали стіни. Пригнічена панікою від кошмару, вона лежала, не ворушачись, піт на шкірі почав вистигати. Це просто вітер її розбудив? Мора прислухалася, і кожне рипіння в глибині дому здавалося схожим на кроки. Незваний гість, наближається.

Раптом вона напружилася, стривожена іншим звуком. Шкрябання в стіну, наче кігті тварини, що хоче залізти всередину.

Вона подивилася на світлий циферблат годинника: за п’ятнадцять дванадцята.

Викотилася з ліжка в крижану кімнату. Намацала в темряві халат, але світло не вмикала, щоб і далі щось бачити вночі. Підійшла до вікна спальні й побачила, що снігопад припинився. Земля у світлі місяця сяяла білим.

Ось, знову — звук такий, наче щось треться об стіну. Мора притиснулася якомога ближче до вікна й помітила тінь, що рухалася біля рогу будинку. Тварина?