— Я зайнята.

— Сказати, що ви перетелефонуєте?

— Ні.

— Він уже втретє сьогодні телефонує. Спитав, чи можна зв’язатися з вами, коли ви будете вдома.

— Не давайте йому мій домашній номер. — Відповідь пролунала різкіше, ніж хотілося. Мора помітила, що на неї озирнувся Йошима. Фрост і Ріццолі теж дивилися, вона це відчувала. Глибоко вдихнула й промовила вже спокійніше: — Скажіть докторові Бенксу, що я зайнята. І повторюйте це, доки він не перестане телефонувати.

Пауза.

— Так, докторко Айлс, — нарешті відповіла Луїз, схоже, дещо ображена цим діалогом.

Це вперше Мора так різко говорила до неї, доведеться знайти спосіб якось це залагодити. Діалог схвилював її. Вона опустила очі на тіло Камілли Маджіннес, намагаючись зосередитися на роботі. Але думки розбігалися, рука нетвердо тримала скальпеля.

Інші це помітили.

— Чого це «Єдина Земля» до вас причепилася? — запитала Ріццолі. — Хочуть пожертви?

— Це ніяк не стосується «Єдиної Землі».

— То в чому річ? — тиснула далі детектив. — Цей тип вас переслідує?

— Я просто намагаюся його уникати.

— Здається, він досить наполегливий.

— Ви собі не уявляєте.

— Хочете, зроблю так, що він відчепиться? Скажу, куди йому піти?

Ріццолі говорила не лише як коп — то була жінка, яка не терпіла набридливих чоловіків.

— Це особиста справа, — відповіла Мора.

— Якщо потрібна допомога, то просто скажіть.

— Дякую, але я впораюся.

Мора притиснула скальпеля до шкіри, понад усе воліючи облишити тему Віктора Бенкса. Глибоко вдихнула й подумала про іронію того, що сморід мертвої плоті турбував її менше, ніж саме звучання його імені. Живі мучили її більше, ніж коли-небудь спроможуться мертві. У морзі ніхто не міг їй зашкодити, ніхто не міг зрадити. У морзі вона контролювала ситуацію.

— То що це за тип? — запитала Ріццолі.

Це цікавило їх усіх. І Морі рано чи пізно доведеться відповісти. Вона занурила лезо у плоть і дивилася, як шкіра розчахується, наче біла завіса.

— Мій колишній чоловік, — відповіла вона.

Мора зробила V-подібний розріз, відгорнула клапті блідої шкіри. Йошима розрізав ребра секатором, тоді підняв трикутник ребер і грудини, відкривши нормальні серце й легені, здорову печінку, селезінку й підшлункову залозу. Чисті, здорові органи молодої жінки, яка не зловживала тютюном і алкоголем і прожила недостатньо для того, щоб її артерії звузилися й забилися. Дістаючи органи й відкладаючи їх у металевий таз, Мора майже не коментувала побачене, швидко рухаючись до наступної мети — огляду органів таза.

Блокове видалення органів таза зазвичай використовувалось у випадку смертельних зґвалтувань, адже передбачало значно детальніший огляд, ніж за звичайної аутопсії. Процедура видалення вмісту таза не належала до приємних. Мора не здивувалася, що Фрост відвернувся, поки вони з Йошимою пиляли лобкову кістку. Але й Ріццолі відсахнулася від столу. Тепер ніхто не згадував дзвінки Мориного колишнього чоловіка, ніхто не хотів від неї особистих подробиць. Розтин раптом став надто зловісним для розмов, і Мора цим до певної міри тішилася.

Вона підняла блоком усі тазові органи, зовнішні геніталії та лобкову кістку, перенесла на препарувальну дошку. Ще до розрізу матки з її вигляду вже знала, що її побоювання справдилися. Орган був більшим, ніж мав би бути, дно піднімалося вище рівня лобкової кістки, стінки були губчасті. Мора розрізала матку, відкриваючи ендометрій, товстий і просочений кров’ю.

Вона подивилася на Ріццолі, різко спитала:

— Ця жінка минулого тижня виходила за межі абатства?

— Востаннє Камілла виходила з абатства в березні, відвідувала рідних на Кейп-Код. Так Мері Климент сказала.

— Тоді треба обшукати територію. Негайно.

— Чому? Що ми шукаємо?

— Новонародженого.

Схоже, це надзвичайно вразило Ріццолі. Вона пополотніла й витріщилася на Мору. Тоді перевела погляд на тіло Камілли Маджіннес, яка лежала на столі.

— Але… вона була черницею.

— Так, — відповіла Мора. — І нещодавно народила.

Коли Мора вийшла з роботи, знову йшов сніг. Ніжні мереживні сніжинки кружляли білими метеликами, м’яко сідали на припарковані автомобілі. Сьогодні вона вже була готова до негоди і взула поношені напівчобітки з рифленими підошвами. І навіть так все одно була вкрай обережна, перетинаючи паркувальний майданчик, — ковзала на притрушеній снігом кризі, готова до можливого падіння. Нарешті діставшись до свого авто, Мора з полегшенням зітхнула й почала шукати ключі в сумочці. Так зосередилася на цьому, що не звернула уваги на те, як поблизу з грюкотом зачинилися дверцята іншого автомобіля. Лише почувши кроки, розвернулася до чоловіка, який нині наближався до неї. Він зупинився за кілька кроків, мовчки. Просто стояв і дивився на неї, ховаючи руки в кишенях шкіряної куртки. Сніжинки осідали на білявому волоссі, застрягали в охайно підстриженій бороді.

Він подивився на її «Лексус» і сказав:

— Я так і зрозумів, що це твій. Завжди в чорному, завжди тяжієш до темної сторони. І чиє ж іще авто буде таке доглянуте?

Мора нарешті повернула собі здатність говорити. Голос був хрипкий. Чужий.

— Що ти тут робиш, Вікторе?

— Схоже, тільки так я мав змогу тебе нарешті побачити.

— Влаштувавши засідку на парковці?

— То он як ти це бачиш?

— Ти сидів тут, чекаючи на мене. Я б сказала, що це засідка.

— Ти не дала мені вибору. Так і не перетелефонувала.

— Не мала нагоди.

— Не лишила свій новий номер.

— Ти про нього не питав.

Він подивився на сніг, що сипався з неба, мов конфеті, й зітхнув.

— Що ж. Усе як у давні часи, правда ж?

— Надто схоже на давні часи.

Вона розвернулася до автівки, натиснула на кнопку. Замок клацнув.

— Не хочеш дізнатися, чому я тут?

— Мені треба йти.

— Я прилетів аж у Бостон, а ти навіть не питаєш навіщо.

— Гаразд, — подивилася вона на нього. — Навіщо?

— Три роки, Моро.

Віктор підійшов ближче, вона відчула його запах. Мило й шкіра. Сніг, що тане від тепла тіла. «Три роки, — подумала вона, — а він майже не змінився. Так само по-хлопчачому схиляє голову, зморшки від сміху в кутиках очей ті ж самі. І навіть у грудні його волосся здається вицвілим на сонці, не штучно вибілене — це чесні біляві пасма від багатьох годин, проведених надворі». Віктор Бенкс наче випромінював свою власну силу тяжіння, і вона була так само підвладна їй, як усі інші. Відчула, як її знову тягне до нього.

— Невже ти жодного разу не замислювалася про те, що це могла бути помилка? — запитав він.

— Ти про розлучення? Чи про шлюб?

— Хіба ж не очевидно, про що я? Якщо вже стою тут і говорю до тебе.

— Ти довго чекав, щоб про це сказати.

Мора знову розвернулася до автомобіля.

— Ти не одружилася вдруге.

Вона зупинилася. Озирнулася на нього.

— А ти?

— Ні.

— Тоді, гадаю, з нами обома однаково важко жити.

— Ти не встигла про це дізнатися.

Мора засміялася — гіркий, неприємний звук серед білої тиші.

— Це ти завжди був на шляху до аеропорту. Завжди мчав рятувати світ.

— Не я втік від шлюбу.

— Не в мене був роман.

Вона відвернулася й смикнула за дверцята.

— Чорт забирай, можеш зачекати? Послухай мене.

Його рука зімкнулася на її передпліччі, і вона злякалася від того, скільки люті відчула в цьому русі. Пильно подивилася на нього, холодним поглядом, наче кажучи, що він надто далеко зайшов.

Віктор відпустив її руку.

— Пробач. Господи, я не так усе це уявляв.

— А чого ти чекав?

— Що між нами щось лишилося.

«Так воно і є», — подумала вона. Лишилося навіть забагато, саме тому не можна було дозволити цій розмові тривати далі. Мора боялася, що її знову затягне. Уже відчувала, як це відбувається.

— Слухай, — мовив Віктор. — Я в місті всього лиш на кілька днів. Маю завтра зустріч у Гарвардській школі охорони здоров’я, а після цього зовсім вільний. Скоро Різдво, Моро. Я подумав, що можна провести свята разом. Якщо ти вільна.