Хоча лампи вітали її теплим світлом, у будинку було прохолодно. Чи, може, вона просто принесла з собою зиму — наче героїня мультфільму, над якою завжди висить хмара. Вона увімкнула термостат і газовий камін. Колись цей прилад вразив її жахливою нещирістю, але відтоді вона стала його цінувати. Вогонь є вогонь, байдуже, чи він загоряється від вимикача, чи від метушні з дровами й розпалюванням. Сьогодні вона прагнула цього тепла, його радісного сяйва й була рада, що має змогу так швидко вдовольнити своє бажання.

Мора налила собі шеррі та всілася в крісло біля каміна. У вікно вона бачила різдвяні вогники на будинку через дорогу — кольорові бурульки, що звисали з даху, докучливо нагадуючи їй про те, що в неї самої зовсім немає святкового настрою. Вона досі не купила ялинки, не ходила за подарунками, навіть листівок не придбала: вже другий рік поспіль удавала з себе місіс Грінч. Минулого року саме перед Різдвом переїхала до Бостона, розбирання речей і влаштування на роботі саме були в розпалі, тож Мора заледве помітила, як свято промайнуло. «А цього року які в тебе вибачення?» — подумала вона. Лишився тиждень на те, щоб роздобути ялинку, розвісити вогники, готувати ег-ног. Принаймні хоч кілька колядок зіграти на піаніно, як у дитинстві. Книжка зі святковими піснями має лежати в шухляді під стільцем для піаніно, ще відтоді, як…

«Відтоді, як ми з Віктором зустрічали наше останнє Різдво».

Вона подивилася на телефон. Вплив шеррі вже відчувався, і вона знала, що зараз будь-яке її рішення буде заплямоване алкоголем. Необачністю.

І все одно взяла телефон. Адміністратор готелю з’єднував її з номером, а вона дивилася на вогонь у каміні й думала: «Це помилка. Це лише розіб’є мені серце».

Він відповів:

— Мора?

Вона ще не сказала ані слова, а він уже знав, хто телефонує.

— Знаю, вже пізно, — мовила вона.

— Лише пів на одинадцяту.

— І все одно не варто було телефонувати.

— То чому ти потелефонувала? — тихо спитав він.

Мора помовчала, заплющила очі. Навіть так досі бачила полум’я. «Навіть якщо не дивитися на нього, якщо прикидатися, що його немає, полум’я все одно палає. Бачиш ти його чи ні — воно горить».

— Подумала, що час припинити тебе уникати, — мовила вона. — Інакше я не поверну собі свого життя.

— Що ж, радий чути таку причину.

Вона зітхнула.

— Щось усе йде не так.

— Навряд чи є спосіб сказати те, що ти хочеш, так, щоб мені було приємно. І найменше, що ти можеш зробити, — сказати це мені в очі. Не телефоном.

— Хіба ж так буде приємніше?

— Принаймні набагато сміливіше.

Виклик. Випробовує її мужність.

Мора сіла рівно, не зводячи очей з вогню.

— Що це для тебе змінить?

— Будьмо відверті, нам обом треба жити далі. Ми застрягли на місці, бо жоден з нас не розуміє, що ж насправді пішло не так. Я тебе кохав, гадаю, ти теж мене кохала, але поглянь, де ми опинилися. Навіть друзями бути не можемо. То скажи мені — чому? Чому двоє людей, які були у шлюбі, не можуть просто цивілізовано спілкуватися? Як із будь-ким іншим?

— Бо ти не будь-хто.

«Бо я тебе кохала».

— Це ж можливо, правда? Просто поговорити, віч-на-віч. Поховати своїх привидів. Я в місті не надовго, тому зараз або ніколи. Або ми й далі ховатимемося один від одного, або відверто поговоримо про те, що сталося. Якщо хочеш, можеш звинувачувати мене. Визнаю, я заслужив на це. Але перестаньмо прикидатися, що іншого не існує.

Вона подивилася на порожню склянку з-під шеррі.

— Коли хочеш зустрітися?

— Можу зараз приїхати.

У вікно було видно, як вогники на тому боці вулиці раптом згасли, мерехтливі бурульки розчинилися в сніжній темряві. Тиждень до Різдва, і ще ніколи в житті вона не почувалася такою самотньою.

— Я живу в Бруклайні, — мовила вона.

Вона побачила світло його фар крізь заметіль. Він їхав поволі, шукаючи її будинок, і зупинився саме навпроти. «Теж сумніваєшся, Вікторе? — подумала вона. — Питаєш себе, чи це не помилка, чи не краще буде розвернутися й повернутися до міста?»

Автомобіль під’їхав до узбіччя й припаркувався.

Мора відійшла від вікна, стала серед вітальні — серце калатало, долоні пітніли. Звук дзвінка змусив її перелякано вдихнути. Вона не була готова зустрітися з ним, але він уже був тут, і не годилося лишати його надворі в такий холод.

Знову дзвінок.

Вона відчинила двері, до передпокою ввірвалися сніжинки. Вони виблискували в нього на куртці, у волоссі, в бороді. Класичний момент, наче з фільму каналу «Голлмарк»: колишній коханець стоїть на порозі, голодним поглядом вдивляється в її обличчя, а вона не може придумати нічого, окрім:

— Заходь.

Ані поцілунку, ані обіймів, навіть руками не торкнулися.

Віктор увійшов, скинув куртку. Поки вішав її, від знайомого запаху шкіри, його запаху в горлі Мори став клубок. Вона зачинила шафу й розвернулася до нього.

— Хочеш випити?

— Може, кави?

— Справжньої?

— Минуло лише три роки, Моро. Забула?

Ні, вона не забула. Міцна чорна кава — Віктор завжди пив лише таку. Ведучи його на кухню й дістаючи з морозильника пакет зернової кави «Маунт Сатро Ростерз», вона з тривогою відчувала знайоме хвилювання. У Сан-Франциско це була їхня улюблена марка, і досі щодватижні свіжа порція приходила їй поштою. Шлюби закінчуються, але є речі, від яких неможливо відмовитися. Мора змолола каву й запустила кавоварку, усвідомлюючи, що він поволі оглядає її кухню: холодильник «Саб-Зіро» зі сталі-нержавійки, плита «Вікінг», чорні гранітні стільниці. Купивши цей будинок, вона скоро переробила кухню й зараз пишалася тим, що він перебуває на її території, що вона заробила все те, на що він дивиться, своєю працею. В цьому аспекті розлучення пройшло доволі просто: вони нічого не хотіли один від одного. Після двох років шлюбу просто забрали кожен своє майно й розійшлися різними шляхами. Це був лише її дім, і, щовечора заходячи сюди, вона знала, що все буде точно так, як коли вона звідси виходила. Кожна дрібниця — її покупка, її вибір.

— Схоже, ти нарешті маєш кухню своєї мрії, — озвався Віктор.

— Мені подобається.

— Скажи, невже їжа справді смакує краще, якщо її готувати на пафосній плиті на шість конфорок?

Саркастичний тон Морі не сподобався, тож вона обрубала:

— Насправді так. А якщо їсти з порцеляни від Річарда Джінорі, виходить ще смачніше.

— Куди поділися старі добрі «Крайт енд Беррел»?

— Вирішила потішити себе, Вікторе. Перестала відчувати провину через те, що маю гроші й витрачаю їх. Життя надто коротке, щоб провести його як хіппі.

— Та ну, Моро. Невже ти так почувалася зі мною?

— Ти змушував мене відчувати, наче трохи розкошів — це зрада ідеї.

— Якої ідеї?

— Для тебе все було ідейно. Якщо в Анголі голодують люди, то купувати гарну постільну білизну — гріх. Чи їсти стейки. Чи мати «Мерседес».

— Мені здавалося, що ти теж так думала.

— Знаєш, Вікторе, ідеалізм виснажує. Я не соромлюся того, що маю гроші, і не почуватимуся винною, витрачаючи їх.

Вона налила йому кави, думаючи, чи усвідомлює він усю іронію ситуації: він, фанат «Маунт Сатро», п’є напій із бобів, які везли сюди через усю країну (скільки пального змарновано!). Ще й на чашці був логотип фармацевтичної компанії (корпоративний хабар!). Але він мовчки прийняв від неї чашку. Дивна покора від чоловіка, який завжди був таким ідеалістом.

Саме ця пристрасть спершу й привабила Мору до нього. Вони зустрілися в Сан-Франциско, на конференції, присвяченій медицині в країнах третього світу. Мора читала доповідь про статистику аутопсій за кордоном; Віктор презентував ключове звернення про численні людські трагедії, з якими бригади медиків «Єдиної Землі» мають справу за кордоном. Стоячи перед тією ошатною аудиторією, Віктор більше скидався на втомленого й неголеного мандрівника, аніж на лікаря. Насправді, він тоді щойно зійшов з літака з Гватемали й не мав змоги навіть випрасувати сорочку. До зали увійшов із коробкою слайдів — без тексту промови, без нотаток, із самою лише дорогоцінною збіркою зображень, що з’являлися на екрані у трагічній прогресії. Юна ефіопська мати, що помирає від правця. Перуанське маля з вовчою пащею, кинуте край дороги. Казахська дівчинка, загорнута в саван, — померла від пневмонії. Усім цим смертям можна було запобігти — Віктор наполягав на цьому. Були знімки невинних жертв війни, бідності та невігластва, яких його організація, «Єдина Земля», могла б урятувати. Але грошей, волонтерів і людей ніколи не буде достатньо для порятунку людей від усіх гуманітарних криз.