З їхнього шлюбу вона пам’ятала суперечки, глибокі рани, яких може завдати лише кохана людина. Розлучення спотворило її спогади про нього, зробило його темнішим, злішим. Вона плекала ці спогади, живилася ними так довго, що зараз, побачивши його таким беззахисним, відчула бентежне впізнавання.

«Я раніше дивилася, як ти спиш. Я раніше тебе кохала».

Мора взяла ковдру з шафи, вкрила його. Хотіла торкнутися його волосся, тоді зупинилася з простягнутою рукою.

Він розплющив очі й дивився на неї.

— Ти не спиш, — сказала вона.

— Я не збирався спати. Котра година?

— Пів на третю.

Віктор застогнав.

— Я збирався поїхати…

— Можеш лишитися. Там страшенно сніжить.

— Я поставив своє авто в гараж, сподіваюся, ти не проти. Приїхала техніка прибирати сніг…

— Його забрали б, якби ти його не перегнав. Усе гаразд. — Вона всміхнулася, м’яко промовила: — Спи далі.

Вони подивилися один на одного. Спіймана на півдорозі між бажанням і сумнівом, вона мовчала, добре знаючи, які наслідки може мати неправильний вибір. Вони обидва думали про одне й те саме: її спальня трохи далі коридором. Кілька кроків, обійми, і вона знову повернеться туди, звідки так прагнула втекти.

Мора підвелася. Це далося їй важко, наче вона виборсувалася з хитких пісків.

— Побачимося зранку.

«Це розчарування промайнуло в нього в очах?» — спитала вона себе. І не могла не відчути укол щастя від того, що це було цілком імовірно.

Уже в ліжку вона ніяк не могла заснути, усвідомлюючи, що вони під одним дахом. Під її дахом, на її території. У Сан-Франциско вони жили в будинку, який він купив ще до їхнього одруження, і вона ніколи не вважала його своїм. Сьогодні все змінилося, і саме вона контролювала ситуацію. Їй обирати, що буде далі.

І ця можливість вибору катувала її.

Лише різко прокинувшись, Мора усвідомила, що спала. У вікно вже лилося денне світло. Вона трохи полежала, думаючи над тим, що ж її розбудило. Питаючи себе, що вона може йому сказати. А тоді почула гуркіт дверей гаража й гарчання двигуна автомобіля, що виїздив з нього.

Вона вибралася з ліжка й визирнула у вікно, саме вчасно, щоб побачити, як авто Віктора зникає за рогом.

Джейн Ріццолі прокинулася на світанку. Вулиця під вікнами її квартири була ще зовсім тиха: ранковий рух ще не почався на повну. Вона витріщилась у сутінки, думаючи: «Ну ж бо, треба це зробити. Не можна постійно ховати голову в пісок».

Увімкнула лампу й сіла на краю ліжка, живіт стискали судоми. Хоча в кімнаті було прохолодно, вона спітніла, футболка прилипла до мокрих пахв.

Час подивитися правді у вічі.

Вона босоніж пройшла до ванної кімнати. Пакунок лежав на вмивальнику, де вона поклала його звечора, щоб не забути зранку. Наче про це можна забути. Джейн розкрила пакунок, розірвала фольгу й дістала тест. Учора вона кілька разів перечитала інструкцію, мало не напам’ять вивчила. Однак зараз знову перечитала. Щоби ще трохи потягнути час.

Нарешті вона сіла на унітаз. Тримаючи паличку тесту між стегнами, помочилася на кінчик, просочила його ранковою сечею.

«Зачекайте дві хвилини» — так було написано в інструкції.

Джейн поклала тест на умивальник і пішла до кухні. Налила собі склянку помаранчевого соку. Рука, яка стискала зброю й робила влучні постріли один за одним, тепер трусилася, підносячи склянку до вуст. Вона дивилася на годинник, на те, як смикається, роблячи оберт, секундна стрілка. Відчувала, як пришвидшується пульс, доки спливали дві хвилини. Вона ніколи не була боягузкою, не ховалася від зустрічі з ворогом, але це був зовсім інший страх, дуже особистий і гнітючий. Страх прийняти неправильне рішення й страждати від цього все життя.

«Чорт забирай, Джейн. Покінчи з цим».

Раптово розлютившись на себе саму, з огидою до власного боягузтва, вона поставила сік і пішла до ванної. Не зупинилась у дверях, щоб опанувати себе, — одразу рушила до вмивальника і взяла тест.

Їй не потрібно було перечитувати інструкції, щоб зрозуміти, що значить пурпурова лінія поперек віконця тесту.

Джейн не пам’ятала, як повернулася в спальню, просто опинилася на ліжку з тестом на коліні. Їй ніколи не подобався пурпуровий колір, надто вже дівчачий і яскравий. Тепер від самого погляду на нього до горла підкочувалася нудота. Вона думала, що буде готова до результатів, та виявилася зовсім не готова. Ноги заніміли від сидіння в одній позі, але вона була неспроможна поворухнутися. Навіть мозок вимкнувся, розмиваючи думки шоком і нерішучістю. Вона ніяк не могла збагнути, що робити далі. І перший імпульс, що спав на думку, був дитячий і повністю ірраціональний.

«Хочу до мами».

Вона була незалежною тридцятичотирирічною жінкою, вона вибивала двері й переслідувала вбивць. Вона сама вбила людину. І от раптом так зголодніла за материними обіймами.

Задзвенів телефон.

Джейн спантеличено подивилася на нього, наче не розуміючи, що це таке. На четвертий дзвінок зняла слухавку.

— Привіт, ти ще вдома? — спитав Фрост. — Уся команда тут.

Вона спробувала зосередитися на його словах. Команда. Ставок. Глянувши на годинника біля ліжка, вона побачила, що вже п’ятнадцять хвилин по восьмій.

— Ріццолі? Усі готові до прочісування. Нам починати?

— Так. Я зараз приїду.

Вона повісила слухавку. Звук, з яким слухавка лягла на місце, нагадав їй, як гіпнотизери клацають пальцями. Джейн випросталася, вийшовши з трансу: робота знову вимагала від неї зосередженості.

Вона кинула тест у сміття. Тоді вдяглася й пішла на роботу.

Пані Пацюк.

«Ось до чого зводиться усе життя, — думала Мора, дивлячись на тіло на своєму столі, всі жахіття якого приховувало простирадло. — Безіменна, безлика, все твоє існування підсумовують ці два слова, що лише підкреслюють те приниження, з яким твоє життя скінчилося в ролі корму для пацюків».

Так учора охрестив жертву Даррен Кроу, поки вони стояли серед метушливих шкідників, що вовтузилися десь за межами світла їхніх ліхтариків. Недбало назвав її так, говорячи до санітарів з моргу, і коли Мора наступного ранку прийшла на роботу, її співробітники теж уже називали жертву Пані Пацюк. Вона знала, що це зручне прізвисько для жінки, яку інакше називали б просто невідомою, та не могла не кривитися, чуючи, що так говорить навіть детектив Сліпер. «Це наш спосіб упоратися з жахіттями, — подумала вона. — Так ми тримаємо жертв на відстані. Називаємо їх прізвиськами, а то й за діагнозом чи номером справи. Тоді вони не схожі на людей, так їхні долі не розбивають нам серця».

Вона підвела очі від столу: в лабораторію ввійшли Кроу зі Сліпером. Останній був виснажений вчорашньою нічною роботою, різке світло залу для розтинів жорстоко підкреслювало мішки під очима та обвислі щоки. Кроу поряд з ним здавався молодим левом — засмаглий, впевнений, стрункий, не з тих, кого можна принизити: за лоском зарозумілості зазвичай ховається жорстокість. Він дивився на тіло, огидливо кривлячись. Аутопсія буде неприємна, і схоже, навіть Кроу дивився на цю перспективу з неспокоєм.

— Рентгенівські знімки вже готові, — сказала Мора. — Проглянемо їх, тоді почнемо.

Вона підійшла до стіни, клацнула вимикачем. Увімкнулося світло в негатоскопі, освітило моторошні знімки ребер, хребта, таза. У грудній клітці, по легенях та серцю галактикою зірок розсипалися яскраві металеві цятки.

— Схоже на шріт, — завважив Сліпер.

— Я теж спершу так подумала, — сказала Мора. — Але якщо подивитися сюди, бачите цю непрозору тінь біля ребра? Вона за ним майже губиться.

— Металева оболонка? — припустив Кроу.

— Схоже на це.

— Отже, стріляли не просто шротом.

— Ні. Скидається на патрон «глейзер». Судячи з кількості уламків, які видно на знімку, радше всього синій кінчик — мідна оболонка, всередині дванадцятий шріт.

Патрон типу «глейзер» має значно більш руйнівний ефект, ніж звичайний: він влучає в ціль і розпадається від удару. Мора не мала необхідності робити розтин, щоб знати, яких жахливих ушкоджень завдав цей єдиний патрон.