— А з погляду неврології? — розвернулася вона до Юеня.

Він похитав головою.

— Надто рано говорити. В операційній усе було непогано, але, як я саме казав лікареві Саткліффу, навіть якщо вона прийде до тями, — а цього може й не статися, — цілком можливо, що вона нічого не пам’ятатиме про напад. Ретроградна амнезія — звична справа для травм голови.

У нього спрацював пейджер, він відволікся.

— Вибачте, мушу перетелефонувати. Лікар Саткліфф поінформує вас про її медичну історію.

Він широкими кроками вийшов.

Саткліфф простягнув Морі стетоскопа.

— Можете оглянути її, якщо хочете.

Вона взяла стетоскопа й підійшла до ліжка. Трохи поспостерігала, як піднімаються й опускаються груди Урсули. Їй нечасто доводилося оглядати живих, довелося зробити паузу, пригадати свої клінічні навички, гостро усвідомлюючи, що Саткліфф є свідком того, якою непрофесійною вона почувається з тілом, у якого досі б’ється серце. Мора так довго працювала з мертвими, що з живими тепер почувалася незграбою. Саткліфф стояв в узголів’ї, загрозливо нависав над нею зі своїми широкими плечима й пильним поглядом, дивився, як вона світить ліхтариком в очі пацієнтці, як пальпує шию. Пальці ковзали теплою шкірою, такою відмінною від холодної, замороженої плоті.

Вона зупинилася.

— У сонній артерії з правого боку немає пульсу.

— Що?

— Зліва пульс сильний, а от справа немає. — Вона потяглася по карту, розгорнула на нотатках з операційної. — Ось, анестезіолог тут згадує: «Відзначено відсутність правої сонної артерії. Найімовірніше — анатомічна варіація норми».

Саткліфф насупився, засмагле обличчя розчервонілося.

— Я про це зовсім забув.

— То це давня знахідка? Відсутність пульсу з цього боку?

Він кивнув.

— Це вроджене.

Мора вставила стетоскоп у вуха й підняла лікарняну сорочку, відкриваючи великі груди Урсули. Незважаючи на шістдесят вісім років, шкіра була досі бліда й молода на вигляд. Десятиліття під захистом чернечої ряси вберегли її від старіння під сонячним промінням. Притискаючи голівку стетоскопа до грудей черниці, вона почула рівне сильне серцебиття. Пульсацію непереможеного серця людини, що вижила.

До боксу зазирнула медсестра.

— Лікарю Саткліфф? Рентгенологи просили передати, що знімки грудної клітки готові, можна спуститися.

— Дякую. — Лікар перевів погляд на Мору. — Можемо переглянути й знімки черепа, якщо хочете.

У ліфті вони спускалися разом із шістьма дівчатами-волонтерками — свіжі юні обличчя, блискуче волосся. Вони хихотіли поміж собою, кидаючи оцінні погляди на лікаря Саткліффа. Та попри свою привабливість, він не звертав на них уваги, не зводив серйозного погляду з номерів поверхів, що змінювалися на табло. «Принадність білого халата», — подумала Мора, пригадуючи власні підліткові роки, коли вона працювала волонтеркою в лікарні Святого Луки в Сан-Франциско. Лікарі здавалися їй недоторканними. Недосяжними. Тепер вона сама була такою й добре знала, що білий халат не захищає від помилок. Не дає непогрішимості.

Вона дивилася на дівчат у накрохмалених уніформах і згадувала себе шістнадцятирічну — не таку реготушку, як вони, тиху й серйозну. Навіть тоді свідому темних сторін життя, приваблену мінорними мелодіями.

Двері ліфта роз’їхалися, дівчата висипалися з нього сонячною біло-рожевою зграйкою, лишили Мору наодинці з Саткліффом.

— Вони мене втомлюють, — промовив він. — Стільки енергії. Якби ж я мав хоча б десяту частину, особливо після нічної зміни. — Він зиркнув на Мору. — У вас вони часто бувають?

— Нічні зміни? Ми чергуємося.

— Гадаю, ваші пацієнти не чекають від вас оперативності.

— У вас, в окопах, життя інакше.

Чоловік розреготався й раптом перетворився на білявого серфера з усміхненими очима.

— Життя в окопах. Саме так іноді й здається. Наче ми на фронті.

Рентгенівські знімки вже чекали на них на столі адміністратора. Саткліфф заніс великого конверта до кімнати для перегляду, закріпив знімки й натиснув на вимикач.

Світло пронизало зображення черепа. Кістку помережали тріщини, схожі на блискавки. Мора побачила дві окремі рани. Перший удар припав на праву скроневу кістку, від нього вниз, до вуха, пішла тонка тріщина. Другий, сильніший, ішов слідом за першим — він зім’яв череп, проламав його всередину.

— Спочатку він ударив її збоку, — сказала вона.

— Як ви знаєте, що то був перший удар?

— Тому що перша тріщина зупинила поширення перехресної від другого удару. — Вона показала на тріщини на знімку. — Бачите, як ця лінія зупиняється тут, дійшовши до першої тріщини? Сила удару не може перетнути пролом. Це свідчить про те, що удар у праву скроню був першим. Можливо, вона відвернулася. Або ж не бачила його, і він підійшов збоку.

— Заскочив її зненацька, — припустив Саткліфф.

— І цього удару вистачило, щоб вона похитнулася. Тоді він ударив знову, вже далі, ось тут. — Мора показала на знімку другу тріщину.

— Цей удар був сильніший, — сказав він. — Розтрощив черепну кістку.

Лікар зняв рентгенівські знімки, повісив томограму. Комп’ютерна томографія дозволила їм зазирнути у череп людини, відкриваючи мозок шар за шаром. Мора побачила кров, що просочилася з розірваних судин: дедалі вищий тиск крововиливу мусив стискати мозок. То була травма, потенційно не менш небезпечна за ушкодження в Камілли.

Утім, анатомія й витривалість у різних людей різні. Значно молодша черниця не пережила цих ран, тоді як серце Урсули продовжувало битися й тіло не бажало відпускати душу. Це не диво — хіба що примха долі, як коли дитина падає з шостого поверху й дістає самі лиш подряпини.

— Дивно, що вона взагалі вижила, — пробуркотів Саткліфф.

— Мені теж. — Мора глянула на нього. Світло з апарата освітлювало половину його обличчя, перетинаючи кутасті вилиці. — Ці удари завдавалися, щоб убити.

«У Камілли Маджіннес були молоді кістки», — думала Мора, дивлячись на рентгени на негатоскопі моргу. Роки ще не сточили суглобів послушниці, не зібгали хребців, не кальцифікували хрящову тканину ребер. Тепер вони цього й не зроблять. Камілла опиниться в землі, її кістки навіки залишаться молодими.

Йошима зробив рентген повністю вдягненого тіла — звична пересторога, щоб не пропустити кулі чи інші металеві фрагменти, що могли застрягнути в одязі. Окрім розп’яття та булавок на грудях, металу на рентгені видно не було.

Мора зняла знімки торса, і жорстка рентгенівська плівка мелодійно дзенькнула, згинаючись, в її руках. Вона взяла знімки черепа, закріпила їх затискачами.

— Господи, — пробелькотів детектив Фрост.

Пошкодження черепа були жахливі. Одного з ударів вистачило, щоб загнати фрагменти кістки значно глибше за її загальний рівень. Хоча Мора ще не зробила жодного розрізу, вона здогадувалася, що побачить усередині. Розірвані судини, туго наповнені кров’ю пазухи. І мозок, набряклий під тиском крові.

— Розповідайте, док, — сухо й по-діловому озвалася Ріццолі. Цього ранку вона мала здоровіший вигляд, увійшла до моргу звичною швидкою ходою, як справжня воїтелька. — Що ви бачите?

— Було три окремих удари, перший влучив сюди, у тім’я. — Вона показала на тріщину, що спускалася вперед по діагоналі. — Інші два удари — в потилицю. Я припускаю, що тоді вона вже лежала обличчям донизу, безпорадна й розпростерта. Саме тоді останній удар розтрощив череп.

Фінал був такий жорстокий, що вони з детективами трохи помовчали, уявляючи жінку, що лежить на підлозі, обличчям на холодному камені. Нападник заносить руку, стискаючи смертельну зброю. Тишу в каплиці порушує звук, з яким розколюється кістка.

— Забили, наче маленьку тваринку, — завважила Ріццолі. — Вона не мала жодного шансу.

Мора розвернулася до столу, на якому лежала Камілла Маджіннес, досі у просоченому кров’ю чернечому вбранні.

— Роздягнемо її.

Йошима чекав, убраний у рукавички й халат привид лабораторії. Він мовчки спритно зібрав на таці потрібні інструменти, змінив кут ламп, підготував тару для зразків. Мора навіть не мусила нічого говорити: погляду вистачало, щоб він прочитав її думки.