Ріццолі з огидою застогнала й відвернулася.

— Біля дверей знайшли сестру Урсулу Роуленд, їй шістдесят вісім років. Міцна виявилася стара, кажуть, ворушила руками, коли її заносили до швидкої. Ми з Фростом приїхали саме тоді, як вони вже їхали.

— Вона сильно постраждала?

— Я її не бачила. Останнє, що ми чули з лікарні Святого Франциска, — те, що вона на операції. Численні тріщини черепа, крововилив у мозок.

— Як і в цієї жертви.

— Так. Як і в Камілли. — У голосі Ріццолі знову задзвенів гнів.

Мора підвелася, затремтіла. Її брюки змокли від краю пальта, здавалося, наче литки скуті кригою. Телефоном їй сказали, що місце злочину — всередині будинку, тож вона не взяла з авто ані шарфа, ані вовняних рукавиць. Та це приміщення без обігріву було не набагато теплішим за вкритий ожеледицею двір. Вона сунула руки в кишені, дивуючись, як Ріццолі, яка теж не мала ані теплих рукавиць, ані шалика, стільки витримала в цій крижаній каплиці. Здавалося, що детектив носить джерело тепла з собою, в лихоманці своєї люті, і хоча губи в неї вже посиніли, вона, схоже, не поспішала до теплішого місця.

— Чому тут так холодно? — запитала Мора. — Не уявляю, як тут можна проводити служби.

— Їх тут і не проводять. Цю частину будівлі взимку ніколи не використовують: опалення надто дороге. Та й черниць тут живе так мало. Для меси вони послуговуються маленькою капличкою в домі священика.

Мора згадала трьох черниць у вікні — всі вони були літні. Ці сестри — вогні, що згасають, зникають один за одним.

— Якщо каплиця не використовується, — мовила вона, — то що жертви тут робили?

Ріццолі зітхнула, видихаючи пару, мов дракон.

— Ніхто не знає. Абатиса сказала, що востаннє бачила Урсулу й Каміллу під час вечірньої молитви, приблизно о дев’ятій. Коли зранку вони не з’явилися — сестри пішли їх шукати. Навіть і не думали, що знайдуть тут.

— Стільки ударів у голову. Скидається на щиру лють.

— Але ж гляньте на обличчя, — завважила Ріццолі, показуючи на Каміллу. — Обличчя він не зачепив, наче пожалів. Це вже щось менш особисте. Наче він цілив не в неї, а в те, чим вона є. Що вона уособлює.

— Владу? — припустила Мора. — Силу?

— Цікаво. Я б радше сказала, щось на зразок віри, надії та милосердя.

— Що ж, я вчилася в католицькій школі.

— Ви? — пирхнула Ріццолі. — Ніколи б не подумала.

Мора глибоко вдихнула холодне повітря й подивилася на розп’яття, пригадуючи роки, проведені в Академії святих немовлят-мучеників і всі ті тортури, які вигадувала сестра Магдалена, викладачка історії. Тортури були емоційні, не фізичні, і жінка, що їх завдавала, швидко визначала, хто з дівчат, на її думку, був непристойно впевнений у собі. У чотирнадцять років найкращими друзями Мори були не люди, а книжки, вона легко розбиралася з домашніми завданнями й цим пишалася. Саме це й накликало на неї гнів сестри Магдалени. Заради Мориного ж добра цю нечестиву гордість власним інтелектом слід було перетворити на покірність, і сестра Магдалена завзято взялася за це завдання. Вона висміювала Мору в класі, писала принизливі коментарі на полях її бездоганних робіт і голосно зітхала щоразу, як дівчина піднімала руку, щоби щось запитати. Зрештою Мора підкорилася й замовкла.

— Вони мене залякували, — сказала вона. — Черниці.

— Не думала, що щось може вас злякати, док.

— Я багато чого боюся.

Ріццолі засміялася.

— Тільки не мерців, так?

— У світі є речі, значно страшніші за мерців.

Вони залишили тіло Камілли на ложі з холодного каміння й рушили по периметру зали назад, до залитого кров’ю місця, на якому знайшли ще живу Урсулу. Фотограф закінчив свою роботу й пішов, у каплиці лишилися тільки Мора та Ріццолі — дві самотні жінки, голоси яких відлунювали поміж аскетичних стін. Мора завжди вважала церкви універсальними святилищами, де може знайти втіху навіть той, хто не вірує. Але вона не бачила втіхи в цьому похмурому місці, яким, зневаживши святі символи, пройшлася смерть.

— Сестру Урсулу знайшли тут, — мовила Ріццолі. — Вона лежала головою до вівтаря, ногами до дверей.

Наче розпростерлася перед розп’яттям.

— Цей тип — просто бісова тварюка, — сказала детектив. Злі слова шматочками льоду злітали з її вуст. — Ось із чим ми маємо справу. Чи псих, чи якийсь обдовбаний мерзотник шукав поживи.

— Ми не знаємо, чи це був чоловік.

Ріццолі махнула рукою до тіла сестри Камілли.

— Думаєте, це могла зробити жінка?

— Жінка може вимахувати молотком. Розтрощити череп.

— Ми знайшли слід. Тут, серед проходу. Як на мене — чоловічий, дванадцятий розмір.

— Хтось із парамедиків?

— Ні, їхні відбитки видно тут, біля дверей. Той, що в проході, — інший. Це його слід.

Подув вітер, загрюкав вікнами, двері зарипіли, наче їх смикали невидимі руки, прагнучи увійти. Губи Ріццолі посиніли, обличчя стало бліде, мов у мерця, але вона не показувала жодного бажання знайти тепліше приміщення. Надто вперта, щоб здатися першою. Визнати, що вона дійшла до краю своїх можливостей.

Мора опустила очі до кам’яної підлоги, на якій лежала сестра Урсула, і не змогла заперечити те, що підказував Ріццолі інстинкт, — що цей напад був актом безумства. Вона бачила божевілля тут, у цих кривавих плямах. В ударах по черепу сестри Камілли. Або божевілля, або щире зло.

Здалося, що спиною пробіг холодний вітер. Вона випросталася, тремтячи, й зупинила погляд на розп’ятті.

— Страшенно холодно, — сказала Мора. — Тут можна десь зігрітися? Випити кави?

— Ви тут закінчили?

— Я бачила все, що треба. Решту нам покаже розтин.

Вони вийшли з каплиці, переступили жовту стрічку, яка на той час уже впала з дверей і лежала, вкриваючись кригою. Вітер тріпотів їхніми пальтами, шмагав по обличчях, поки вони йшли до галереї, примружившись від хвиль снігу. Увійшовши в похмурий передпокій, Мора завважила легкий, мов шепіт, дотик тепла до заціпенілого обличчя. Пахло яйцями, старою фарбою й цвіллю старої системи обігріву, що ганяла пил.

Дзенькіт посуду повів їх тьмяним коридором до кімнати, залитої флуоресцентним світлом, яке здавалося надто сучасним для цього місця. Різке й безжальне, воно освітлювало зморшкуваті обличчя черниць, які сиділи за старим столом. Тринадцятеро — нещасливе число. Всю увагу вони зосередили на квадратиках яскравої квітчастої тканини, шовкових стрічках і тацях з висушеною лавандою та пелюстками троянд. «Час рукоділля», — подумала Мора, дивлячись, як покручені артритом руки згрібають трави й зав’язують стрічками мішечки. Одна з черниць скоцюрбилася в інвалідному візку. Її скрутило набік, ліва рука пазурем лежала на підлікотнику, обличчя провисало, наче маска, що наполовину розтанула. Жорстокі наслідки інсульту. Утім, це вона першою помітила двох непроханих гостей і кволо застогнала. Інші сестри підвели голови, розвернулися до Мори та Ріццолі.

Коли Мора вдивлялась у ці обличчя, їй стало моторошно від тієї слабкості, яку вона в них побачила. Це були не ті суворі, владні образи, які вона пам’ятала з дитинства. Вони дивилися спантеличено, шукали в ній відповідей щодо цієї трагедії. Їй було ніяково від цього нового статусу — так ніяковіє дитина, коли, виростаючи, вперше усвідомлює, що помінялася ролями з батьками.

Ріццолі запитала:

— Хтось може підказати, де детектив Фрост?

Відповіла змучена на вигляд жінка, яка щойно вийшла з сусідньої кухні з тацею чистих чашок і блюдечок. Вона була вбрана у вицвілий синій светр із масними плямами, крізь бульбашки та воду на лівій руці сяяв крихітний діамант. Мора подумала, що це не черниця — радше її найняли доглядати за цим як ніколи немічним товариством.

— Він досі розмовляє з абатисою, — сказала жінка. Вона кивнула на двері, на зморщене, насуплене чоло впало пасмо темно-русявого волосся. — Її кабінет далі по коридору.

Ріццолі кивнула.

— Я знаю дорогу.

Жінки вийшли з різко освітленої кімнати, пішли коридором. Мора відчула протяг, шепіт холодного повітря — наче повз неї пройшов привид. Вона не вірила в життя після смерті, але, йдучи слідами тих, хто нещодавно помер, іноді питала себе, чи не залишив їхній кінець свого відбитку, слабкого сплеску енергії, який могли відчути ті, хто йдуть за ними.