— Що ти там робиш?

— Нічого.

— Ти ж казала, що бавишся з ляльками.

— Це я тобі вже говорила.

— А що ще робиш?

Ноні знизала плечима.

Ріццолі натиснула:

— Ну ж бо, там має бути нудно. Не уявляю, для чого тобі там сидіти, якщо не видно нічого цікавого.

Дівчинка опустила очі.

— Ти спостерігаєш за сестрами? Ну, дивишся на те, що вони роблять?

— Я весь час їх бачу.

— А коли вони в себе в кімнатах?

— Мені не можна туди ходити.

— А ти коли-небудь дивилася за ними, коли вони відверталися? Коли не знали про те?

Ноні не піднімала голови. Промовила, кудись у свою кофту:

— Це підглядання.

— І ти знаєш, що так не можна, — відгукнулася Грейс. — Це втручання в особисте життя, я тобі казала.

Дівчинка схрестила руки й гучно проголосила:

— Тручання в особисте життя.

Це скидалося на глузування з матері. Грейс розчервонілася й потяглася до дочки, наче хотіла дати їй ляпаса.

Ріццолі швидко зупинила її.

— Місіс Отіс, чи не могли б ви з матінкою Мері Климент на хвилинку вийти з кімнати?

— Ви сказали, що мені можна лишитися, — завважила Грейс.

— Гадаю, Ноні потребує додаткового поліційного переконання. Це краще спрацює, якщо вас у кімнаті не буде.

— О, — кивнула Грейс, і очі її неприємно заблищали. — Авжеж.

Ріццолі правильно прочитала її: жінку не цікавив захист дочки, вона хотіла, щоб Ноні піддали муштрі. Залякали. Вона зиркнула на дочку з виразом «Ну от, зараз дістанеш» і вийшла з кімнати разом з абатисою.

Усі трохи помовчали. Ноні сиділа, схиливши голову, склавши руки на колінах, — втілення слухняності. Оце так вистава.

Ріццолі взяла собі стільця, сіла навпроти дівчинки. Зачекала, не говорячи ані слова. Дозволяючи мовчанню зіграти свою роль.

Нарешті Ноні кинула на Ріццолі хитрий погляд з-за неслухняних кучерів.

— Чого ти чекаєш? — запитала вона.

— Чекаю, поки ти розповіси, що побачила в кімнаті Камілли. Бо я знаю, що ти туди зазирала. Я малою робила так само — шпигувала за дорослими. Дивилася, які дивні речі вони роблять.

— Це тручання у приватне життя.

— Так, але ж цікаве, правда?

Ноні підвела голову, зосередила на Джейн напружений темний погляд.

— Це пастка.

— Я не люблю пастки, ясно? Ти маєш мені допомогти. Я гадаю, що ти розумниця. Б’юся об заклад, ти бачила таке, чого дорослі й не помічають. Що скажеш?

Дівчинка насуплено знизала плечима.

— Можливо.

— То розкажи, що роблять черниці?

— З дивних речей?

— Так.

Ноні схилилася до Ріццолі й тихо сказала:

— Сестра Абігейл носить підгузок. Вона пісяється у штани, бо дуже-дуже стара.

— Як думаєш, скільки їй?

— Років п’ятдесят.

— Ого. Справді стара.

— Сестра Корнелія колупається в носі.

— Фу.

— А коли думає, що ніхто не бачить, кидає наколупане на підлогу.

— Ще більше фу.

— А ще каже мені мити руки, бо я брудне дівчисько. Але ж вона сама руки не миє, а в неї на руках шмарклі.

— Мала, ти мені апетит зіпсуєш.

— Я спитала, чому вона шмарклі не змиває, а вона на мене розлютилася. Сказала, що я забагато балакаю. Сестра Урсула теж так казала, бо я спитала її, чому в тої пані пальців не було, а вона сказала мені мовчати. І матуся постійно змушує мене вибачатися. Каже, я її соромлю. Це тому, що я постійно бігаю там, де не треба.

— Добре, добре, — зупинила дівчинку Ріццолі, удавши, що в неї болить голова. — Це все дуже цікаво. Але знаєш, що я хочу почути?

— Що?

— Що ти бачила в кімнаті Камілли? Крізь ту дірку. Ти ж туди дивилася, так?

Ноні опустила очі.

— Можливо.

— Дивилася ж?

Цього разу вона покірно кивнула.

— Хотіла побачити…

— Що саме?

— Що вони під одягом носять.

Мора ледь стрималася, щоб не розреготатися. Згадала свої роки у школі черниць, коли їй самій було вкрай цікаво, що ж у сестер під чернечим убранням. Вони здавалися такими загадковими: тіла заховані, безформні чорні ряси закривають їх від цікавих поглядів. А що ж Христові наречені носять просто на шкірі? Вона уявляла собі огидні білі панталони до пупка й бавовняні ліфи, призначені для того, щоб ховати й применшувати, і ще товсті панчохи на ногах із набряклими синіми венами, схожі на кишки для ковбас. Уявляла тіла в полоні багатьох шарів бляклої бавовни. А тоді одного разу побачила, як сестра Лоренсія, яка вічно ходила стиснувши вуста, підбирала спідницю, піднімаючись сходами, і вгледіла проблиск чогось полум’яного під піднятим подолом. То були не просто червоні трусики, а червоні атласні трусики. Більше ніколи Мора не дивилася на сестру Лоренсію чи будь-яку іншу черницю так, як раніше.

— Знаєш, — мовила Ріццолі, схиляючись до дівчинки. — Мені теж завжди було цікаво, що ж вони носять під рясами. Ти побачила?

Ноні серйозно похитала головою.

— Вона ніколи не знімала одягу.

— Навіть коли лягала спати?

— Мені треба йти додому ще до того, як вони вкладаються. То я й не бачила.

— А що ти бачила? Що Камілла робила в себе в кімнаті, коли була сама?

Ноні закотила очі, наче сама відповідь була страшенно нудною.

— Вона прибирала. Увесь час. Така була чистьоха.

Мора пригадала підлогу, покриття на якій змилося аж до самого дерева.

— Що ще вона робила? — запитала Ріццолі.

— Читала свою книжку.

— А ще?

Ноні трохи подумала.

— Вона багато плакала.

— Не знаєш, чому вона плакала?

Дівчинка задумливо закусила нижню губу. А тоді аж засяяла, збагнувши правильну відповідь.

— Їй було шкода Ісуса.

— Чому ти так думаєш?

Вона нетерпляче зітхнула:

— А ти не знаєш? Він помер на хресті.

— Може, вона через щось інше плакала.

— Але ж дивилася постійно на нього. Він у неї на стіні висить.

Мора згадала розп’яття навпроти ліжка Камілли. І уявила собі молоду послушницю долу перед хрестом у молитві за… за що? Прощення гріхів? Позбавлення наслідків? Та щомісяця дитина всередині неї росла, Камілла відчувала, як вона рухається. Штурхається. Жодні молитви чи фанатичне прибирання не могли змити цієї провини.

— Це все? — запитала Ноні.

Ріццолі відкинулася на спинку стільця й зітхнула.

— Так, мала. Це все. Можеш іти до мами.

Дівчинка скочила зі стільця, плюхнулася так, що кучері застрибали.

— Ще вона сумувала за качками.

— Непогана ідея для вечері, — завважила Ріццолі. — Смажена качка.

— Раніше вона їх годувала, а тоді вони полетіли на південь на зиму. Мама каже, що деякі не повернуться, бо їх там на півдні з’їдять.

— Ну, таке життя. — Ріццолі махнула їй. — Ходи, мама чекає.

Дівчинка вже була біля дверей, коли Мора гукнула:

— Ноні? А де Камілла годувала качок?

— На ставку.

— На якому ставку?

— Ну, знаєте, на задньому дворі. Навіть коли вони вже полетіли, вона виходила до них, але мама казала, що то вона просто час марнує, бо качки вже десь у Флориді. Це там, де Діснейленд, — додала дівчинка й вислизнула за двері.

Обидві жінки мовчали. Ріццолі повільно озирнулася на Мору.

— Ви чули те ж саме, що й я?

— Так.

— То як думаєте…

Мора кивнула.

— Треба обшукати ставок.

Була вже майже десята, коли Мора під’їхала до свого будинку. У вітальні горіло світло, створюючи ілюзію того, що вдома хтось чекає на неї, та вона знала, що там порожньо. Її завжди зустрічав порожній дім, світло вмикала не людська рука, а трійця автоматичних таймерів по 5,99 долара, придбаних у місцевому «Вол-Марті». У короткі зимові дні вона ставила їх на п’яту годину, щоб не повертатися до темного дому. Вона обрала Бруклайн, це західне передмістя Бостона, за відчуття безпеки, яке давали їй тихі, обсаджені деревами вулиці. Більшість її сусідів працювали в місті й щовечора тікали назад, у цю тиху приміську гавань, так само як і Мора. З одного боку жив містер Телушкін, інженер-робототехнік з Ізраїлю. З другого — Лілі та Сьюзен, захисниці прав громадян. Улітку всі тримали свої садки й автівки доглянутими — оновлена версія американської мрії, де лесбіянки та іммігранти-фахівці радісно махали один одному через підстрижені живоплоти. Це був найбезпечніший район, який можна знайти на такій відстані від міста, та Мора знала, яка це насправді ілюзорна безпека. Дорогами передмість так само ходили й жертви, й хижаки. Її стіл для розтинів був демократичним і не дискримінував домогосподарок із передмість.