— Принаймні я вас попередила. Її словам не можна вірити. Вона придумує різні історії, іноді просто сміховинні.

— Ми розуміємо, — відповіла Мора. — Усі діти так роблять.

— Як будете з нею говорити, я маю бути в кімнаті. Переконатися, що вона добре поводитиметься.

— Авжеж, це ваше право як матері.

Нарешті Грейс підвелася.

— Ноні ховається в кухні. Я її приведу.

Минуло кілька хвилин, перш ніж вона знову з’явилася, тягнучи темноволосу дівчинку за руку. Було помітно, що Ноні не хотіла виходити, і всю дорогу вона опиралася, кожною клітинкою маленького тіла протистояла материній силі. Зрештою Грейс просто взяла її під пахви і всадовила на стілець — без ніжності, зі втомленою огидою жінки, яка дійшла до краю. Дівчинка завмерла, ошелешена такою швидкою поразкою. Вона була маленька, кучерява, з квадратною щелепою й темними очима, що швидко оглянули кімнату. Вона ледве глянула на настоятельку, трохи довше затримала погляд на Морі, перш ніж остаточно зупинити його на Ріццолі, наче та була єдиною, на кому варто було зосередитися. Мов пес, що чіпляється до єдиного в кімнаті астматика, Ноні зосередила свою увагу на тій людині, яка найменше любила дітей.

Грейс смикнула дочку.

— Мусиш із ними поговорити.

Личко Ноні скривилося в протесті. Вона вичавила з себе два слова, хрипкі, мов жаб’яче кумкання:

— Не хочу.

— Мені байдуже, хочеш ти чи ні. Це поліція.

Ноні не зводила очей з Ріццолі.

— Вони не схожі на поліцію.

— Але вони поліція, — обрубала Грейс. — І якщо ти не скажеш їм правду, вони посадять тебе за ґрати.

Усі копи ненавидять, коли батьки говорять таке дітям, змушуючи їх боятися саме тих людей, яким вони мають довіряти.

Ріццолі подала Грейс знак мовчати. Присіла перед стільцем Ноні так, що її очі опинилися навпроти очей дівчинки. Схожість була разюча: обидві кучеряві й темнокосі, з проникливими очима, наче Ріццолі сиділа проти свого маленького клона. Якщо Ноні була така само уперта, то далі мали бути справжні феєрверки.

— Розберемося з цим, гаразд? — мовила Ріццолі до дівчинки безцеремонно, буденно, наче говорила не з дитиною, а з мініатюрним дорослим. — Я не кину тебе до в’язниці. Я взагалі не кидаю туди дітей.

Дівчинка подивилася на неї з недовірою.

— Навіть поганих? — із викликом спитала вона.

— Навіть поганих.

— Навіть дуже-дуже поганих?

Ріццолі завагалася, в очах спалахнула іскра роздратування. Ноні не збиралася знімати її з гачка.

— Гаразд, — погодилася детектив. — Дуже-дуже поганих я відправляю до колонії для неповнолітніх.

— Це в’язниця для дітей.

— Точно.

— Отже, ти кидаєш дітей до в’язниці.

Ріццолі глянула на Мору. «Ні, ну як це вам?»

— Добре, — зітхнула вона. — Тут ти мене підловила. Але тебе я за ґрати не кину. Просто хочу поговорити.

— А чому ти без форми?

— Бо я детектив. Ми не носимо форму. Але я справді поліцейський.

— Але ж ти жінка.

— Так. Гаразд. Поліцейська. То ти мені скажеш, що робила на горищі?

Ноні зіщулилася на стільці й витріщилася на допитувачку, наче ґаргулья. Хвилину вони дивилися одна на одну, чекаючи, хто ж першим порушить тишу.

Зрештою Грейс урвався терпець, і вона торсонула дівчинку за плече.

— Ну! Кажи!

— Місіс Отіс, будь ласка, — втрутилася Ріццолі. — Не треба так.

— Бачите, яка вона? З нею не буває легко. Самі проблеми.

— Заспокоймося, добре? Я зачекаю.

«Я чекатиму стільки ж, скільки й ти, мала» — ось що погляд Ріццолі сказав Ноні.

— Ну ж бо, Ноні. Скажи, де ти взяла тих ляльок, з якими грала нагорі?

— Я їх не крала.

— Я цього й не кажу.

— Я їх знайшла. Цілу коробку.

— Де?

— На горищі. Там є ще й інші коробки.

Грейс мовила:

— Тебе не мало там бути. Ти повинна сидіти тут, біля кухні, і нікому не заважати.

— Я нікому не заважала. Навіть якби хотіла, тут просто нема кому заважати.

— То ти знайшла ляльок на горищі, — повторила Ріццолі, повертаючи розмову до нагальнішої теми.

— Цілу коробку.

Детектив озирнулася на матінку Мері Климент, та відповіла:

— То частина благочинного проекту, який у нас був кілька років тому. Ми шили одяг для ляльок для сиротинця в Мехіко.

— Отже, ти знайшла ті ляльки, — сказала Джейн до Ноні, — і бавилася з ними нагорі?

— Вони нікому не були потрібні.

— А звідки ти знала, як потрапити на горище?

— Бачила, як туди ліз чоловік.

«Чоловік?» Ріццолі глянула на Мору й нахилилася до Ноні.

— Який чоловік?

— У нього на поясі були штуки.

— Штуки?

— Молоток і ще всяке. — Дівчинка показала на абатису. — Вона його теж бачила. Ще й говорила з ним.

Матінка Мері Климент перелякано засміялася.

— О, я знаю, про що вона. У нас в останні місяці чимало чого ремонтували. Чоловіки встановлювали на горищі утеплення.

— Коли це було? — запитала Ріццолі.

— У жовтні.

— Маєте імена цих людей?

— Можу перевірити в бухгалтерії. Ми ведемо облік платежів підрядникам.

Тож це було не таке вже й разюче відкриття. Дівчинка бачила робітників, які піднялися в місце, про яке вона не знала. Загадкове місце, куди можна було потрапити лише через таємні двері. Жодна дитина не була здатна опиратися спокусі зазирнути всередину — а надто така допитлива.

— Там темно, тобі не було страшно? — запитала Ріццолі.

— У мене ж є ліхтарик.

У голосі Ноні вчувалося: «Що за дурне запитання».

— І ти не боялася бути там сама?

— А чому?

«І справді — чому?» — подумала Мора. Дівчинка була безстрашна, її не лякали ані темрява, ані поліція. Вона дивилася відкритим поглядом так, наче сама вела розмову, а не Ріццолі. Одначе, хай би якою вона була впевненою, це була дитина, і доволі обшарпана. Кучері заплуталися, були вкриті пилом з горища. Рожева кофта була дуже поношена й стара, на кілька розмірів завелика і з брудними закасаними рукавами. Тільки взуття здавалося новим — новенькі кеди на липучках. Ноги дівчинки не діставали до підлоги, тож вона вимахувала ними вперед-назад із монотонною ритмічністю. Метроном надмірної енергії.

Грейс мовила:

— Повірте, я не знала, що вона там. Я ж не можу постійно за нею бігати. Мушу поставити їжу на стіл, а тоді ще й прибрати. Ми вибираємося звідси хіба що о дев’ятій, а тоді до десятої її до ліжка не заженеш. — Вона глянула на Ноні. — Знаєте, частково в цьому проблема. Вона постійно втомлена й роздратована, тому з нею все перетворюється на сварку. Минулого року в мене була виразка. Стільки стресу, що шлунок перетравлював сам себе. Я навпіл згиналася від болю, а їй було байдуже. Вона досі психувала через укладання або ванну. До всіх інших їй байдуже. Такі вже вони, діти, — повні егоїсти. Увесь світ обертається навколо неї.

Поки Грейс випускала пару, Мора спостерігала за реакцією Ноні. Дівчинка завмерла, вона більше не ворушила ногами, стиснула щелепи у впертий квадрат. А в темних очах на мить блимнули сльози. І зникли так само швидко, крадькома витерті брудним рукавом. «Вона не глуха й не тупа», — подумала Мора. Вона чує гнів у материному голосі. Щодня Грейс десятком різних способів виражає огиду до своєї дитини. А дитина це розуміє. Не дивно, що з Ноні складно, не дивно, що вона злить Грейс. Це єдина емоція, яку вона спроможна витягнути зі своєї матері, єдиний доказ того, що між ними є хоч якісь почуття. Їй всього лиш сім, а вона вже знає, що її марна ставка на любов програла. Вона знає більше, ніж усвідомлюють дорослі, і те, що вона бачить і чує, їй безперечно болить.

Ріццолі надто довго сиділа навпочіпки на рівні дитини. Вона підвелася, випростала ноги. Була вже восьма година, вечерю вони пропустили, і здавалося, що енергія Ріццолі виснажується. Вона стояла й дивилася на дівчинку — обидві однаково скуйовджені, з однаково рішучими обличчями.

Із виснаженим терпінням вона запитала:

— Ноні, ти часто буваєш на горищі?

Припилена копиця волосся сколихнулася: дівчинка кивнула.