Вона вийшла з кімнати, босоніж, намацуючи дорогу, пройшла до вітальні. Боком обійшла різдвяну ялинку, визирнула з вікна.

Серце мало не стало.

Сходами до будинку піднімався якийсь чоловік.

Мора не бачила його обличчя, воно ховалося в тіні. Наче відчувши, що вона спостерігає, він розвернувся до вікна, за яким вона стояла, і стало видно весь його силует. Широкі плечі, зібране у хвіст волосся.

Вона відсахнулася, втиснулася спиною в колючі ялинкові гілки, намагаючись зрозуміти, що Метью Саткліфф робить тут, біля її дверей. Чому він приїхав о цій порі, не зателефонувавши? Мора досі не позбулася останніх пасм жаху від нічного кошмару, і від таких пізніх відвідин їй було лячно. Це змушувало двічі подумати, перш ніж відчиняти двері будь-кому — навіть чоловікові, чиє ім’я та обличчя були їй знайомі.

У двері подзвонили.

Вона здригнулася, з гілки впала скляна прикраса й розбилася на дерев’яній підлозі.

Надворі тінь перемістилася до вікна.

Мора не ворушилася, досі не певна того, що ж робити. «Просто не вмикатиму світла, — подумала вона. — Йому набридне, і він дасть мені спокій».

Дзвінок повторився.

«Іди геть, — подумала вона. — Іди геть, уранці мені зателефонуєш».

Почувши кроки, що спускалися сходами з ґанку, вона з полегшенням зітхнула. Схилилася до вікна, визирнула, але його не було видно. Автомобіля перед будинком теж не було. Куди він зник?

Тепер вона знову почула кроки, рипіння снігу під чоботами з іншого боку. Якого біса він обходить її власність?

«Намагається знайти шлях до будинку».

Мора вибралася з-за ялинки і стримала крик болю, коли випадково наступила босою ногою на розбиту кульку.

Раптом його силует постав за боковим вікном. Він вдивлявся всередину, намагаючись щось розгледіти в темній вітальні.

Мора відступила до коридору, з кожним кроком кривлячись: боса ступня змокла від крові.

«Час викликати поліцію. Потелефонувати дев’ять-один-один».

Вона пошкутильгала до кухні, намацуючи на стіні телефон. Через поспіх збила слухавку, одразу ж підхопила її й притиснула до вуха.

Сигналу не було.

«Телефон у спальні, — подумала вона. — Може, забула покласти там слухавку?»

Повісила слухавку тут, пошкандибала назад у коридор. Уламок скла дедалі глибше впивався в ногу, на підлозі лишалися мокрі криваві сліди. У спальні вона заледве бачила в темряві, але відчула килим під ногами, а тоді наштовхнулася на ліжко. Тримаючись за матрац, дісталася до узголів’я, до телефона на тумбочці біля ліжка.

Сигналу не було.

Її кригою охопив жах. «Він перерізав дріт».

Вона впустила слухавку й завмерла, прислухаючись, намагаючись почути, що він робитиме далі. Дім порипував під вітром, глушив усі звуки, крім калатання її власного серця.

«Де він? Де він?»

Тоді вона подумала: «Мій мобільний».

Мора поспішила до комода, на якому залишила сумочку. Запустила в неї руки, перерила вміст, шукаючи телефон. Дістала гаманець і ключі, ручки, щітку для волосся. Телефон, де цей клятий телефон?

«В автівці. Я лишила його на передньому сидінні».

Він звуку розбитого скла серце мало не стало.

Це спереду будинку чи ззаду? З якого боку він заходить?

Мора вибралася зі спальні, вже не помічаючи болю від скла, що дедалі глибше впивалось у її ногу. Двері до гаража були в кінці коридору. Вона смикнула їх і прослизнула всередину, саме почувши, як знову б’ється скло, як розлітається по підлозі.

Вона причинила за собою двері. Позадкувала до автомобіля, переривчасто дихаючи. Серце мов у галоп пішло. «Тихо. Тихо». Вона повільно взялася за ручку дверей автомобіля й зіщулилася, почувши клацання замка. Відчинила двері, прослизнула за кермо. Здавлено застогнала, згадавши, що ключі так і лишилися у спальні. Завести двигун і поїхати звідси було неможливо. Мора глянула на пасажирське сидіння і в автоматично увімкненому в гаражі світлі побачила свій телефон, що завалився в щілину.

Розкрила його: батарея була повна.

«Дякувати Богу», — подумала вона й набрала 911.

— Оператор служби порятунку.

— Я з Бакмінстер-роуд, 2130, — прошепотіла Мора. — Хтось намагається вдертися до мого будинку!

— Можете повторити адресу? Я вас не чую.

— Бакмінстер-роуд, 2130! Злочинець…

Вона замовкла, не зводячи очей з дверей будинку. Тепер під ними світилося.

«Він тут. Він обшукує дім».

Вона вибралася з авто, м’яким рухом зачинила двері, світло вимкнулося. Вона знову була в темряві. Коробка запобіжників була за кілька футів від неї, на стіні гаража, і Мора задумалася, чи не вимкнути струм у всьому будинку. Це дозволить їй сховатися в темряві. Але він скоро здогадається, де її шукати, і прийде сюди.

«Просто сиди тихо, — подумала вона. — Може, він вирішить, що мене немає вдома. Може подумає, що тут порожньо».

А тоді згадала про кров. Вона лишила за собою кривавий слід.

Мора чула його кроки. Він ішов дерев’яною підлогою, слідом за її кривавими слідами з кухні. Вони були розмазані в обох напрямках, нечіткі.

Але зрештою вони приведуть його до гаража.

Вона подумала про те, як померла Пані Пацюк, згадала яскравий розсип шроту в її грудях. Подумала про руйнівний шлях «глейзера» в мідній оболонці крізь тіло людини — вибух, що проходить крізь внутрішні органи, розриває судини, викликає крововилив у грудну порожнину.

«Біжи. Геть з будинку».

А що тоді? Намагатися докричатися до сусідів? Грюкати в двері? Вона навіть не знала, хто з них нині вдома.

Кроки наближалися.

Або тепер, або ніколи.

Мора побігла до бічних дверей, відчинила їх, у гараж увірвався холод. Вона вивалилася надвір. Голі ноги по литки вгрузли у сніг, що не дав зачинити за собою двері.

Вона лишила їх напіввідчиненими, побрела до воріт, смикнула заціпенілий від морозу засув. Телефон випав з рук, поки вона розхитувала ворота, засипані глибоким снігом. Нарешті вдалося відхилити їх настільки, щоби протиснутись у щілину до двору.

В усіх будинках на вулиці було темно.

Вона побігла, збиваючи ноги об сніг. Біля тротуару почула, як переслідувач теж узявся за ворота й силкувався відчинити їх ширше.

Тротуар був немилосердно відкритий, тож Мора притиснулася до живоплоту й так дісталася до двору містера Телушкіна. Але тут замети були ще глибші, мало не до колін, і просто рухатися вперед було важко. Ноги заніміли, були незграбні від холоду. Вона була легкою мішенню — чорна фігурка на морі безжально білого снігу. Шкутильгаючи вперед, вгрузаючи у сніг, вона думала, чи в цю мить він не цілиться в неї.

Провалившись у ще глибший замет, вона впала долілиць, відчула смак снігу на вустах. Стала навкарачки й поповзла, відмовляючись здаватися. Приймати свою смерть. Ноги нічого не відчували, одначе вона й далі прокладала шлях, коли почула кроки, що рипіли, наближаючись до неї. Він ішов убивати.

Раптом темряву прорізало світло.

Мора підвела голову й побачила наближення фар. Автомобіль.

«Мій єдиний шанс».

Схлипуючи, вона звелася на ноги й кинулася до вулиці. Закричала, вимахуючи руками.

Авто зупинилося просто перед нею. Водій вийшов — високий, грізний силует, що рухався до неї крізь примарну білизну.

Мора витріщилася на нього. Поволі позадкувала.

Це був отець Брофі.

— Усе гаразд, — промовляв він тихо. — Усе гаразд.

Вона озирнулася на свій будинок, але нікого не побачила. «Де він? Куди він подівся?»

Наближалися ще вогні. Ще два автомобілі зупинилися поблизу. Мора побачила б’ючкі сині вогні патруля, прикрила очі долонею від яскравого світла, намагаючись розібрати, що за силуети йдуть до неї.

Почула, як Ріццолі гукає:

— Док? З вами все добре?

— Я подбаю про неї, — сказав отець Брофі.

— Де Саткліфф?

— Я його не бачив.

— Будинок, — сказала Мора. — Він був у моєму будинку.

— Заберіть її у своє авто, отче, — запропонувала Ріццолі. — Просто посидьте з нею.

Мора так і не поворухнулася, наче скрижаніла на місці. Отець Брофі підійшов, зняв пальто, накинув їй на плечі. Обійняв і допоміг сісти на пасажирське сидіння.