— Удома теж усе змінюється.

Щось у тому, як Корсак це сказав, збентежило її. Те, як він дивився на неї, наче збираючись відкрити душу. Джейн страхалася брудних деталей, але бачила, що йому конче треба поговорити.

— Як там справи? — запитала вона. Уже здогадуючись, що буде далі.

— Ми з Діаною… ти знаєш, що там відбувається. Ти її бачила.

Ріццолі познайомилася з його дружиною в лікарні, де Корсак одужував від серцевого нападу. Вона під час першої ж зустрічі завважила невиразну мову Діани, її скляні очі. Жінка була ходячою аптечкою: на «Валіумі», на кодеїні — що вдасться випросити в лікарів. Корсак розповів, що цій проблемі вже багато років, але він лишився з дружиною, бо саме так мають чинити чоловіки.

— Як у неї зараз справи?

— Так само. Досі обдовбана по самі вуха.

— Ти ж казав, що все змінюється.

— Так. Я від неї пішов.

Джейн розуміла, що він чекає на її реакцію. Пильно подивилася на нього, не певна, радіти чи переживати. Не певна того, чого він від неї хоче.

— Боже, Корсак, — нарешті вимовила вона. — Ти впевнений?

— Я в усьому своєму клятому житті не був упевненіший. Виїжджаю наступного тижня. Знайшов собі парубоцьке лігво тут, у Джамайка-Плейн. Улаштую все саме так, як сам хочу. Знаєш — широкоекранний телевізор, велетенські бісові колонки, щоб аж барабанні перетинки вибивало.

«Йому п’ятдесят чотири, у нього був серцевий напад, і він збирається пуститися берега, — подумала вона. — Наче підліток, який ніяк не дочекається переїзду до своєї першої квартири».

— Вона й не помітить, що мене немає. Буде щаслива, поки я оплачуватиму її аптечні рахунки. Боже, не знаю, чому я так довго цього не робив. Півжиття змарнував, але кажу тобі: годі. Відтепер важлива кожна хвилина.

— А ваша дочка? Що вона каже?

Корсак пирхнув.

— Наче їй не начхати. Вона тільки грошей у мене просить. «Татку, мені потрібне нове авто. Татку, я хочу поїхати в Канкун». Думаєш, я колись був у тому Канкуні?

Джейн відкинулася на спинку лави й подивилася на нього понад охололими цибульними кільцями.

— Ти розумієш, що робиш?

— Так. Починаю контролювати своє життя. — Він замовк, тоді сказав з обуренням: — Я думав, ти будеш за мене рада.

— Я рада. Гадаю.

— Що то за погляд?

— Який погляд?

— Наче я крила відростив.

— Мушу звикнути до нового Корсака. Наче я зовсім тебе не знаю.

— А це погано?

— Ні. Принаймні ти більше не димиш мені в обличчя.

Вони обидва засміялися. Новий Корсак, на відміну від старого, не просмердить її авто сигаретами.

Він начепив на виделку листок салату і з’їв його мовчки, насупившись, наче для того, щоб його прожувати, потрібна була вся його увага. Або ж для того, щоб порушити наступну тему.

— То як справи у вас із Діном? Досі зустрічаєтеся?

Це запитання, поставлене таким буденним тоном, заскочило Джейн зненацька. То була остання тема, яку вона хотіла б обговорити, і останнє запитання, якого вона від нього чекала. Він не робив таємниці з того, що Гебріел Дін йому не подобався. Джейн він теж не сподобався, коли вперше приєднався до їхнього розслідування тоді, в серпні, махнув значком ФБР і перебрав увесь контроль на себе.

За кілька тижнів між ними все змінилося.

Вона опустила погляд на недоїдену страву, апетит раптово зник. Корсак пильно дивився на неї, вона відчувала. Що довше чекатиме, то менш правдоподібною буде відповідь.

— Усе гаразд, — мовила Джейн. — Хочеш ще пива? Я б не відмовилася від другої склянки коли.

— Він до тебе приїздив?

— Де ж та офіціантка?..

— Коли це було? Кілька тижнів, місяць тому?

— Не знаю…

Вона махнула до офіціантки, яка цього не помітила й повернулася на кухню.

— То ти навіть не стежиш за цим?

— Знаєш, у мене чимало інших справ, — обрубала вона. Тон голосу її видав. Корсак подивився на неї пильним оком поліцейського — оком, що надто багато бачило.

— Такий красунчик, певно, вважає, що на нього будь-яка жінка поведеться.

— Що ти хочеш сказати?

— Я не такий дурний, як може здатися. Бачу, що щось не так, чую в твоєму голосі. І це мене турбує, бо ти заслуговуєш кращого. Значно кращого.

— Я справді не хочу про це говорити.

— Я йому ніколи не довіряв. Казав тобі ще тоді, в серпні. Здається, ти йому тоді теж не довіряла.

Джейн знову махнула офіціантці. Та знову проігнорувала її.

— Є в ефбеерівцях щось підле. У всіх, яких я зустрічав. Вони наче такі улесливі, але ніколи не говорять прямо. Ведуть свої ігри. Вважають себе кращими за копів. Федеральне лайно.

— Гебріел не такий.

— Ні?

— Ні.

— Ти так кажеш, бо запала на нього.

— Чому ми взагалі про це говоримо?

— Бо я за тебе переживаю. Ти як зі скелі падаєш, а на допомогу не кличеш. Навряд чи маєш з ким про це поговорити.

— От із тобою говорю.

— Так, але ж нічого мені не розповідаєш.

— А що ти хочеш від мене почути?

— Він давно до тебе не навідувався, правда?

Джейн не відповіла, навіть не подивилася на нього. Зосередилася на розписі на стіні за його спиною.

— Ми обидва зайняті.

Корсак зітхнув і похитав головою — сповнений жалю жест.

— Не те щоб я була в нього закохана. — Зібравши всю свою гордість, вона нарешті зустріла його погляд. — Що, думаєш, я розвалюся, бо якийсь хлопець мене покинув?

— Ну, я не знаю.

Вона засміялася, але сміх вийшов натужний, навіть для її власного слуху.

— Це всього лиш секс, Корсаку. Спочатку маєш інтрижку, тоді живеш далі. Чоловіки постійно так роблять.

— Хочеш сказати, що не відрізняєшся від чоловіків?

— Не втягуй мене в це лайно про подвійні стандарти.

— Та ну. Хочеш сказати, він не розбив тобі серце? Просто пішов і тебе це влаштовує?

Джейн зміряла його суворим поглядом.

— Я переживу.

— Що ж, це добре. Бо він того не вартий, Ріццолі. Не вартий і однієї хвилини твого суму. І я йому про це скажу, коли побачу.

— Навіщо ти це робиш?

— Що саме?

— Допитуєш. Погрожуєш. Мені це не потрібно. І без того проблем достатньо.

— Я знаю.

— І просто робиш ще гірше.

Він пильно подивився на неї. Тоді опустив очі.

— Вибач, — сказав тихо. — Ти ж знаєш, я просто намагаюся бути тобі другом.

З усього того, що Корсак міг їй сказати, ніщо не могло вразити її більше. Джейн збагнула, що намагається стримати сльози, дивлячись на пляму лисини на його схиленій голові. Бували часи, коли вона відчувала до нього відразу, коли він її бісив.

А іноді вона бачила проблиски того, яким він був усередині, — шляхетної людини зі щедрим серцем, і тоді їй ставало соромно за свою роздратованість.

Вони мовчки вдягнули пальта, вийшли з хмари сигаретного диму в ніч, що блищала свіжим снігом. Попереду від відділку Джамайка-Плейн від’їхало патрульне авто, сині вогні виблискували з-за серпанку сніжинок. Вони провели патруль поглядами, і Ріццолі стало цікаво, що за біда чекає на нього. Десь завжди стається біда. Кричать і б’ються пари. Губляться діти. Ошелешені водії скручуються біля своїх розбитих автівок. Стільки життів перетинаються найдивнішим чином. Більшість людей сидять по своїх куточках світу. А коп бачить усе.

— Що робитимеш на Різдво? — запитав Корсак.

— Поїду до батьків. На свята приїде Френкі, мій брат.

— Це той, що морпіх, так?

— Так. Коли він з’являється, усі родичі мають стати навколішки й прославляти його.

— Ай. Трохи родинного суперництва?

— Ні, це змагання я давно програла. Френкі — король гори. А ти що робитимеш?

Він знизав плечима.

— Не знаю.

У цій відповіді безпомилково вгадувалося прохання про запрошення. Врятуй мене від Різдва на самоті. Врятуй від мого спаскудженого життя. Але Джейн не могла його врятувати. Не могла зарадити навіть собі.

— Маю кілька варіантів, — швидко додав Корсак, надто гордий для того, щоб затягувати тишу. — Може, вирушу до Флориди, побачуся з сестрою.

— Звучить добре. — Вона зітхнула, видихнула хмаринку пари. — Що ж, мені треба додому, трохи поспати.