— Я поруч. Хочу, щоб ти це знала.

Джейн кліпнула й відвернулася до бокового вікна, щоб він не бачив, який вплив справили його слова. Удруге за годину вона відчула, як підступають сльози. Бісові гормони. Вона не знала, чому від сказаного Фростом їй захотілося плакати. Може, від самого факту того, що він був такий добрий до неї. Насправді він завжди був добрий, але тільки зараз вона стала до цього чутлива, і тепер якась її частинка прагнула, щоби Фрост був товстошкірий і нічого не знав про безлад у її житті. Від цих слів вона почувалася вразливою й відкритою й не хотіла, щоб її такою бачили. Так не заробити поваги напарника.

Вона глибоко вдихнула, підвела голову. Промайнула мить, сльози зникли. Вона могла дивитися на нього, зберігаючи хоча б подобу звичного для себе настрою.

— Слухай, мені потрібен «Тайленол» — мовила вона. — Сидітимемо тут цілий день?

Він кивнув, завів двигун. Двірники змахнули сніг зі скла, відкрили небо й білі вулиці. Протягом усього спекотного літа вона чекала на зиму, на сніжну чистоту. А тепер, дивлячись на цей похмурий пейзаж, подумала, що ніколи більше не проклинатиме серпневу спеку.

У п’ятницю ввечері в барі Джей Пі Дойла й розвернутися не можна було, не зачепивши копа. Саме тут вони збиралися після зміни, потеревенити й випити пива — бар стояв трохи далі вулицею від відділку Джамайка-Плейн і лише за десять хвилин пішки від штаб-квартири поліції у «Шредер Плаза». Тож коли Ріццолі того вечора пішла туди вечеряти, вона цілком очікувала побачити чимало знайомих облич.

От чому вона здивувалася, то це тому, що біля стійки посьорбував свій ель Вінс Корсак. До пенсії він був детективом у поліції Ньютона, і бар Дойла був за межами звичної для нього території.

Він помітив її, щойно вона увійшла, помахав рукою.

— Привіт, Ріццолі! Давно не бачилися. — Показав на пов’язку в неї на чолі. — Що сталося?

— О, та нічого. Послизнулася в морзі, наклали кілька швів. А ти що робиш у наших краях?

— Я переїжджаю.

— Що?

— От підписав договір оренди на квартиру тут, неподалік.

— А твій дім у Ньютоні?

— Довго розповідати. Хочеш повечеряти? Я всім поділюся. — Він узяв свого кухля. — Ходімо сядемо в іншому залі. Ці кляті курці засмічують мені легені.

— Раніше це тебе не обходило.

— Ну так, тільки це коли я сам був одним із тих гівнюків.

«Навряд чи є щось, здатне перетворити курця на фаната здорового способу життя краще за інфаркт», — подумала Ріццолі, йдучи за кремезним Корсаком. Хоча він і скинув вагу після серцевого нападу, її все одно вистачило б і на півзахисника в американському футболі — ось кого він нагадав їй, пробираючись крізь п’ятничний натовп.

Вони ввійшли до залу для некурців, де повітря було трохи свіжіше. Корсак обрав столик під ірландським прапором. На стіні висіли взяті в рамки пожовклі вирізки з «Бостон Глоуб» — статті про давно безробітних мерів, давно мертвих політиків. Брати Кеннеді, Тіп О’Ніл та інші сини Ейре, чимало з яких служили в поліції Бостона.

Корсак сів на дерев’яну лавку, пропхав чимале черево за стіл. І все одно зараз він був стрункіший, ніж тоді, в серпні, коли вони разом розслідували серію вбивств. Джейн не могла дивитися на нього, не пригадуючи того літа. Гудіння мух поміж дерев, жахливі знахідки серед листя, які ліси залишали для них. Її досі переслідували видіння про той місяць, коли двоє вбивць об’єдналися заради втілення своїх жахливих фантазій на заможних парах. Корсак був одним із небагатьох людей, які знали, як ця справа вплинула на неї. Вони разом протистояли чудовиськам і вижили, тому між ними існував зв’язок, зміцнілий у розпалі розслідування.

Хай там як, але чимало рис Корсака викликали в ній огиду.

Джейн дивилася, як він ковтнув велику порцію елю та облизав пінні вуса. Її знову вразила його схожість із великою мавпою. Важкі брови, широкий ніс, жорстке чорне волосся на руках. І те, як він ходив — товсті руки хитаються, плечі схилені вперед, як у горили. Вона знала, що в нього проблемний шлюб, а тепер, після виходу на пенсію, — ще й забагато вільного часу. Дивлячись на нього тепер, Ріццолі відчула докір сумління, бо він залишив кілька повідомлень у неї на телефоні, пропонуючи пообідати разом, а вона була надто зайнята, щоб перетелефонувати.

Підійшла офіціантка, впізнала Ріццолі:

— Вам «Сем Адамс», як завжди, детективе?

Джейн подивилася на пиво Корсака. Він пролив трохи на сорочку, залишивши мокрі плями.

— Ні, просто колу.

— Готові зробити замовлення?

Вона розгорнула меню. Пива їй сьогодні не хотілося, але вона помирала з голоду.

— Мені салат від шефа з додатковим соусом «Тисяча островів». Рибу з картоплею. І порцію цибульних кілець. Можете все принести одразу? О, і додаткове масло до булочок можна?

Корсак розреготався.

— Не лусни, Ріццолі.

— Я голодна.

— Знаєш, що вся ця смаженина робить з артеріями?

— Добре, цибульними кільцями ділитися не буду.

Офіціантка подивилася на нього.

— Що для вас, сер?

— Запеченого лосося, без масла. І салат з оцтовою заправкою.

Коли офіціантка пішла, Ріццолі з недовірою глянула на Корсака.

— Відколи це ти почав їсти печену рибу?

— Після того, як тип нагорі тріснув мене по голові своїм застереженням.

— Ти справді так харчуєшся? Це не напоказ?

— Уже десять фунтів скинув. І це ж навіть без сигарет, розумієш, справді схуднув. Не просто воду зігнав. — Він відкинувся на спинку, надто вдоволений собою. — Навіть на біговій доріжці тепер займаюся.

— Жартуєш.

— Пішов у спортзал, на кардіотренування. Ну, знаєш — де постійно перевіряєш пульс. Почуваюся на десять років молодшим.

Певно, хотів почути від неї «виглядаєш на десять років молодшим», але вона цього не сказала, бо це було б неправдою.

— Десять фунтів. Молодець.

— Тепер треба втримати.

— То чому пиво п’єш?

— Алкоголь можна, чи ти не чула? Останні новини від «Медичного журналу Нової Англії». Склянка червоного вина корисна для мотора. — Він кивнув на колу, яку поставила перед Ріццолі офіціантка. — А це що? Ти ж зазвичай ель замовляєш.

Джейн знизала плечима.

— Не сьогодні.

— Нормально почуваєшся?

«Ні, не нормально. Я залетіла й тепер навіть від пива блювати хочеться».

— Справ багато, — сказала вона.

— Так, я чув. Що там із черницями?

— Поки не знаємо.

— Чув, одна з них ще й матусею була.

— Де ти це почув?

— Ну знаєш, балакають.

— Що ще ти чув?

— Що ви дістали немовля зі ставка.

Чуток неможливо було уникнути. Копи розмовляють один з одним, зі своїми дружинами. Джейн подумала про всіх учасників пошуків, які зібралися навколо ставка, про санітарів моргу, про криміналістів. Кілька балакунів — і скоро вже навіть ньютонівський коп у відставці знає подробиці. Їй стало страшно, що ж буде в ранкових газетах. Убивства самі собою зачаровували читачів. А в цьому тепер був ще й заборонений секс — потужний наркотик, що виводив цю справу до центру уваги.

Офіціантка принесла їжу. Замовлення Ріццолі зайняло більшу частину столу, нагадуючи про родинне свято. Вона накинулася на їжу, вгризлася в картоплю, таку гарячу, що обпекла язика, і довелося залити пожежу колою.

Попри праведні заяви про смажену їжу, Корсак жадібно дивився на цибульні кільця. Тоді перевів погляд на свою рибу, зітхнув і взявся за виделку.

— Будеш кільця? — запитала Джейн.

— Ні, кажу ж тобі — я змінив своє життя. Той інфаркт був чи не найкращою подією мого життя.

— Серйозно?

— Так. Я худну. Кинув курити. Слухай, наче навіть волосся потрошку відростає.

Він нахилив голову, показуючи їй лисину.

«Якщо щось і відростає, — подумала вона, — то в голові, а не на ній».

— Так, я багато чого змінюю, — повторив Корсак.

Він замовк і зосередився на своєму лососі, однак, здається, без задоволення. Ріццолі мало не підсунула йому цибулю з жалості.

Але коли він підвів голову знову, то дивився вже на неї, а не на її їжу.