— Я не про незвичайне, я про те, що ошелешує. Чого не може пояснити наука.

Мора пригадала свою інтернатуру в Сан-Франциско.

— Була одна жінка з раком підшлункової залози.

— Він невиліковний, чи не так?

— Так. Усе одно що смертний вирок. Вона не мала жити. Коли я вперше її побачила, вважалося, що вона при смерті: шкіра пожовкла, свідомість сплутана. Лікарі вирішили припинити годувати її, так близько вона була до кінця. Пам’ятаю розпорядження в карті: просто створювати для неї комфортні умови. Це все, що можна зробити, — притлумити біль. Я вважала, що вона помре за кілька днів.

— Але вона вас здивувала.

— Якось уранці прокинулась і сказала медсестрі, що зголодніла. За чотири тижні її виписали.

Абатиса кивнула.

— Це диво.

— Ні, матінко настоятелько. — Мора зустрілася з нею поглядом. — Спонтанна ремісія.

— Це лише спосіб іншими словами сказати, що ви не знаєте, що саме сталося.

— Ремісії трапляються. Рак минає сам. Або діагноз від початку був неправильний.

— Або ж це було щось інше. Щось таке, чого не може пояснити наука.

— Хочете, щоб я сказала, що це було диво?

— Хочу, щоб ви подумали про інші варіанти. Стільки людей, повертаючись з порога смерті, розповідали про яскраве світло. Або про те, як вони бачили близьких, які казали їм, що ще не час. Як ви поясните такі спільні видіння?

— Галюцинації мозку, якому бракує кисню.

— Або ж свідчення божественного.

— Я хотіла б мати такі докази. Втішно було б знати, що за межею фізичного життя щось є. Але я не можу покластися на саму лише віру. Ви ж на це натякаєте, так? На те, що вагітність Камілли — теж якесь диво? Прояв божественного задуму?

— Ви кажете, що не вірите в дива, але не можете пояснити, чому вижила ваша пацієнтка з раком підшлункової залози.

— Не завжди є просте пояснення.

— Бо медицина не повністю розуміє смерть. Чи ж не так?

— Але зачаття ми розуміємо. Знаємо, що для нього потрібні сперматозоїд та яйцеклітина. Проста біологія, матінко настоятелько. Я не вірю в непорочне зачаття. Вірю в те, що Камілла мала сексуальний контакт — можливо, насильницький, а можливо, й за згодою. Але її дитину було зачато звичним шляхом. І особистість батька може бути пов’язана з її вбивством.

— А що, як батька не знайдуть?

— Ми маємо ДНК дитини. Потрібно лише батькове ім’я.

— Ви такі впевнені в своїй науці, докторко Айлс. Це для вас відповідь на все!

Мора підвелася.

— Принаймні в ці відповіді я можу повірити.

Отець Брофі провів Мору, пройшовся з нею похмурим коридором, і витерті дошки підлоги рипіли під їхніми кроками.

— Можемо порушити цю тему зараз, докторко Айлс, — сказав священик.

— Яку тему?

Він зупинився, подивився на неї.

— Чи ця дитина від мене.

Погляд Мори він зустрів незворушно. Це їй захотілося відвернутися, сховатися від його пильних очей.

— Вас же це цікавить, чи не так? — сказав він.

— Ви розумієте чому.

— Так. За вашими ж словами, за непорушними біологічними законами потрібні сперматозоїд та яйцеклітина.

— Ви єдиний чоловік із регулярним доступом до абатства. Ви служите тут месу, вислуховуєте сповіді.

— Так.

— Вам відомі їхні найінтимніші таємниці.

— Лише ті, які вони мені відкривають.

— Ви — символ влади.

— Дехто вбачає це у священиках.

— Для юної послушниці ви точно авторитет.

— І це автоматично робить мене підозрюваним?

— Ви були б не першим священиком, який порушив свої обітниці.

Отець Брофі зітхнув, уперше опустив очі. Не уникаючи її погляду — то був радше сумний кивок визнання.

— Нині з цим непросто. Те, як люди на нас дивляться, як жартують у нас за спиною. Коли я служу месу, дивлюся на обличчя в церкві й розумію, що вони думають. Їм цікаво, чи я торкаюся маленьких хлопчиків, чи жадаю юних дівчат. Їх усіх це цікавить, так само як вас. А ви ще й припускаєте найгірше.

— Дитина ваша, отче Брофі?

Сині очі знову зосередилися на ній. Погляд рівний, спокійний.

— Ні. Я ніколи не порушував обітниць.

— Ви ж розумієте, що ми не можемо повірити вам на слово.

— Я ж можу брехати, чи не так?

Хоча священик не підвищив голосу, Мора розчула в ньому нотку гніву. Він підійшов ближче. І вона завмерла, опираючись бажанню відступити.

— Я можу накопичувати гріхи — один за одним. До чого може призвести ця спіраль, цей ланцюг гріхів? Брехня. Зваблення черниці. Убивство?

— Поліція мусить розглянути всі мотиви. Навіть ваші.

— Гадаю, вам знадобиться моя ДНК.

— Вона виключить вас зі списку кандидатів на батьківство.

— Або ж укаже на мене як на головного підозрюваного.

— Може бути й так, усе залежить від результатів.

— А ви як думаєте, що покаже аналіз?

— Не маю жодного уявлення.

— Але ж мусите мати припущення. Ви стоїте тут, дивитеся на мене. То чи ви бачите вбивцю?

— Я довіряю лише доказам.

— Числа й факти. Це все, у що ви вірите.

— Так.

— А якби я сказав, що готовий здати аналіз ДНК? Що здам вам аналіз крові хоч тут і зараз, якщо ви готові його взяти?

— Кров непотрібна. Лише мазок з рота.

— Гаразд, мазок. Хочу лише прояснити, що я добровільно на це йду.

— Я передам детективу Ріццолі, вона все зробить.

— Тоді ви передумаєте? Щодо моєї провини?

— Як я вже сказала, я знатиму, коли побачу результати.

Вона відчинила двері й вийшла.

Священик пішов за нею надвір. Він був без пальта, але холод, здавалося, його не тривожив, уся увага була зосереджена на Морі.

— Ви казали, що вас виховували католичкою, — мовив він.

— Я вчилась у католицькій школі. В Академії святих немовлят-мучеників у Сан-Франциско.

— І все одно вірите лише в аналізи. У свою науку.

— А на що мені покладатися?

— На інстинкти? На віру?

— Віру у вас? Тільки тому, що ви священик?

— Тільки? — Отець Брофі похитав головою, сумно засміявся. Його дихання білою хмаринкою висіло в холодному повітрі. — Здається, от і відповідь на моє запитання.

— Я не здогадуюся. Не роблю припущень стосовно інших людей: надто часто вони чинять несподівано.

Вони дійшли до воріт. Священик відчинив їх, Мора вийшла. Ворота зачинилися за нею, раптово відокремивши його світ від її світу.

— Пам’ятаєте чоловіка, який тоді знепритомнів? — запитав він. — Того, якому ми робили штучне дихання?

— Так.

— Він живий. Я зранку його провідував. Він при тямі, може говорити.

— Рада це чути.

— Ви думали, що він не виживе.

— Усе було проти нього.

— От бачите? Іноді цифри та статистика помиляються.

Мора розвернулася, щоб піти.

— Докторко Айлс! — гукнув отець Брофі. — Ви виросли в церкві. Невже від вашої віри нічого не залишилося?

Вона озирнулася на нього.

— Віра не потребує доказів, — мовила вона. — А я потребую.

Розтин дитини — страшний сон кожного патологоанатома. Натягуючи рукавички й готуючи інструменти, Мора уникала погляду на крихітний згорток на столі, намагалася якомога довше відсторонюватися від сумної реальності, з якою мусила мати справу. Єдиним звуком у кімнаті було клацання інструментів. Жоден із глядачів, які зібралися навколо столу, не мав настрою щось говорити.

В її лабораторії завжди панувала атмосфера поваги. Ще студенткою вона спостерігала за розтинами своїх пацієнтів, і хоча патологоанатоми, які їх робили, сприймали цих мертвих як анонімних чужинців, вона знала їх за життя й не могла бачити їх на столі, не пригадуючи голосів чи того, як у їхніх очах світилася свідомість. Лабораторія патологоанатома була не тим місцем, де були доречними жарти чи балачки про вчорашнє побачення — такої поведінки вона не толерувала. Один її суворий погляд міг угамувати навіть найзухвалішого копа. Мора знала, що вони не безсердечні, що гумор — їхній спосіб упоратися з темними сторонами роботи, але водночас чекала, що цей гумор залишиться за дверима, інакше можна було розраховувати на гостре слівце від неї.