— Що зрозуміти, отче?

Він помовчав. Вітер тріпав їхні пальта, жалив обличчя.

— Що з віри не годиться насміхатися, — відповів він.

Тому абатиса й не хотіла говорити з Ріццолі: та не приховувала свого скепсису та зневаги до церкви. Такі особисті речі, як віра, не мають бути об’єктом чужого презирства.

— Для неї це важливо, — мовив отець Брофі. — Будь ласка.

Мора пішла за ним усередину, тьмяним, повним протягів коридором до кабінету абатиси. Матінка Мері Климент сиділа за столом. Коли вони ввійшли, вона подивилася на них, і очі за товстими лінзами були помітно розлючені.

— Сідайте, докторко Айлс.

Хоча Академія святих немовлят-мучеників лишилася давно позаду, вигляд роздратованої черниці досі лякав Мору, тож вона слухняно опустилася на стілець, начебто винувата школярка. Отець Брофі відійшов убік — мовчазний спостерігач майбутнього випробування.

— Нам не повідомили причин цього обшуку, — сказала абатиса. — Ви вторглися в наше життя. Порушили наш спокій. Ми від початку допомагали вам чим тільки могли, однак ви ставилися до нас як до ворогів. Тепер повинні хоча б пояснити, що ж ви шукали.

— Я справді думаю, що про це краще говорити з детективом Ріццолі.

— Але ж це ви ініціювали пошуки.

— Я лише сказала, що виявила під час розтину — що сестра Камілла нещодавно народила дитину. Детектив Ріццолі прийняла рішення обшукати абатство.

— Не пояснивши чому.

— Поліція часто проводить розслідування, не поширюючи інформації.

— Це тому, що ви нам не довіряєте. Чи не так?

Погляд матінки Мері Климент звинувачував, і Мора зрозуміла, що відповісти на це може лише правдою.

— Ми не мали вибору, крім як ужити всіх засобів перестороги.

Чесна відповідь не лише не розізлила абатису ще більше — вона наче притлумила її гнів. Наче раптово виснажена, вона відкинулася на спинку стільця, ставши тією літньою, слабкою жінкою, якою насправді й була.

— Що ж це за світ, у якому не довіряють навіть нам!

— Як і всім іншим, матінко настоятелько.

— Але в тому-то й річ, докторко Айлс. Ми не такі, як інші. — У цих словах не вчувалося зверхності, Мора почула в голосі черниці сум і збентеження. — Ми допомогли б вам, співпрацювали б, якби знали, що ви шукаєте.

— Ви справді не знали, що Камілла була вагітна?

— Звідки? Коли детектив Ріццолі розповіла мені зранку, я не повірила. Досі не можу повірити.

— Боюся, в ставку ми знайшли доказ цього.

Абатиса наче ще більше зіщулилась у своєму кріслі. Її погляд упав на покручені артритом руки. Вона мовчала, дивлячись на них як на щось таке, що їй не належало, а тоді тихо сказала:

— Як ми могли не знати?

— Вагітність можна приховати. Відомі випадки, коли дівчата-підлітки приховували свій стан від власних матерів. Деякі жінки навіть самим собі не зізнаються, аж поки не народять. Камілла теж могла сама собі це заперечувати. Мушу визнати, я на аутопсії була заскочена зненацька. Це не те, що очікуєш побачити у…

— У черниці, — закінчила за неї матінка Мері Климент, пильно дивлячись на Мору.

— Я не маю на увазі, що черниці не люди.

Слабка усмішка.

— Дякую, що визнаєте це.

— І вона ж була така юна…

— Думаєте, лише молоді борються зі спокусами?

Мора подумала про свою неспокійну ніч. Про Віктора, який спав у сусідній кімнаті.

— Усе життя, — мовила абатиса, — нас вабить то одне, то інше. Авжеж, спокуси змінюються. В юності це привабливий хлопець. Тоді солодощі чи їжа. А для старших і втомлених — усього лиш можливість поспати зранку на годину довше. Стільки дрібних бажань, і ми такі само вразливі до них, як і всі інші, тільки от нам не дозволено цього визнавати, нас вирізняють обітниці. Життя під покривалом може тішити, докторко Айлс. Одначе досконалість — тягар, недоступний нікому з нас.

— Особливо такій молодій жінці.

— З віком простіше не стає.

— Каміллі було всього-на-всього двадцять. Вона мусила мати сумніви щодо остаточних обітниць.

Абатиса відповіла не одразу. Вона дивилась у вікно, за яким була тільки порожня стіна. Картина, яка мала щоразу нагадувати їй про те, що її світ оточує каміння. Нарешті вона мовила:

— Мені був двадцять один рік, коли я прийняла постриг.

— І ви сумнівалися?

— Ніскільки. — Вона подивилася на Мору. — Я точно знала.

— Звідки?

— Бо Господь говорив до мене.

Мора промовчала.

— Я знаю, про що ви думаєте, — вела далі матінка Мері Климент. — Лише психи чують голоси. Лише психи чують, як до них звертаються янголи. Ви лікарка і, певно, на все дивитеся очима науковця. Ви скажете, що то був сон. Чи дисбаланс хімічних речовин у тілі. Тимчасовий напад шизофренії. Я знаю всі ці теорії, знаю, що кажуть про Жанну д’Арк — що на тому вогнищі згоріла божевільна. Ви ж так вважаєте, правда?

— Боюся, я не релігійна людина.

— Але ж були такою?

— Я вихована католичкою. Це віра моїх прийомних батьків.

— Тоді вам знайомі житія святих. Багато хто з них чув Божий голос. Як ви це поясните?

Мора завагалася, розуміючи, що її слова можуть образити абатису.

— Слухові галюцинації часто сприймають за релігійні одкровення.

Утім, матінка Мері Климент не образилася, як того очікувала Мора. Вона просто спокійно подивилася на неї.

— Я видаюся вам божевільною?

— Аж ніяк.

— І все одно я кажу вам, що чула голос Бога. — Вона знову перевела погляд на вікно, на сіру стіну, що блищала від криги. — Ви друга людина, якій я про це розповідаю, бо знаю, що подумають люди. Я б сама не повірила, якби це не сталося зі мною. Коли тобі всього лиш вісімнадцять і Він кличе, хіба ж є інший вихід, аніж послухатися?

Вона знову відкинулася на спинку крісла, сказала м’яко:

— Знаєте, в мене був коханий. Чоловік, який хотів взяти мене за дружину.

— Так, — відповіла Мора, — ви згадували.

— Він не зрозумів. Ніхто не розумів, чому молода жінка прагне сховатися від життя. Так він це назвав — сховатися, наче я боягузка. Підкорююся Господу. Авжеж, він намагався мене переконати, як і моя мати. Але я знала, що роблю, знала з тієї ж миті, як мене було покликано. Якось стояла в садку, слухаючи цвіркунів, і почула Його голос — ясно, мов дзвін з неба. І все зрозуміла.

Черниця подивилася на Мору, яка сиділа неспокійно, прагнучи закінчити цю розмову: їй було незатишно від оповідок про голоси з неба.

Мора глянула на годинника.

— Матінко настоятелько, боюся, мені треба йти.

— Вам цікаво, чому я вам про це розповідаю.

— Так.

— Я розповіла ще одній людині. Ви знаєте кому?

— Ні.

— Сестрі Каміллі.

Мора подивилась у викривлені лінзами блакитні очі абатиси.

— Чому саме Каміллі?

— Бо вона теж чула голос. Саме тому й прийшла до нас. Вона росла в дуже заможній родині, в маєтку в Г’янніспорті, недалеко від сім’ї Кеннеді. Але її було покликано до цього життя, як і мене. Коли вас покликано, докторко Айлс, ви знаєте, що це благословення, і відповідаєте на нього з радістю в серці. Вона не сумнівалася щодо своїх обітниць, була повністю віддана ордену.

— Як тоді пояснити вагітність? Як це сталося?

— Детектив Ріццолі про це вже запитувала. Але вона хотіла знати хіба що імена й дати. Які ремонтники приходили до абатства? В якому місяці Камілла відвідувала родичів? Поліцію обходять лише конкретні подробиці, а не духовні справи, не покликання Камілли.

— Вона завагітніла. Або підкорилася спокусі, або це було зґвалтування.

Абатиса трохи помовчала, дивлячись на свої руки. Тихо сказала:

— Є ще одне пояснення, докторко Айлс.

Мора насупила брови.

— Яке ж?

— Ви глузуватимете з цього, знаю. Ви, лікарі, певно, покладаєтеся на свої лабораторні аналізи, на те, що бачите під мікроскопом. Але хіба ж вам ніколи не траплялося те, що неможливо пояснити? Коли пацієнт, який мусив бути мертвим, раптово оживав? Ви не були свідком дива?

— Кожен лікар принаймні кілька разів за свою кар’єру бачить щось незвичайне.