Річка була грузька, Юсуф ішов похитуючись. Зулейсі, яка мокрими ступнями боялася забруднити чоловікову сорочку, довелося таки схопитися за його чуба, нібито щоб тільки не впасти.

Вони пройшли убрід ще хвилин п’ять і дісталися до скелястого місця, де вже не було прохолоди, не буяла й зелень. Навпаки, місце виявилося посушливе, голе.

— Я цілком певен — це саме те місце, де вашого батька було поранено в п’яту і в коліно осколками шрапнелі… — мовив Юсуф. — А от у якій із цих розщілин у скелі він лежав, поки його не доправили до польового шпиталю, визначити неможливо.

У нижній частині скелі виднілося кілька пустот, вхід до яких на рівні землі заступали суха трава, лопухи і купи каміння.

Юсуф знову залишив дружину одну, а сам переходив від однієї розщелини в скелі до іншої, ніби там можна було знайти який-небудь слід того, що раніше в них хтось ховався.

Його сорочка й штани повроблялися в бруд, у скуйовдженому волоссі виднілися павутина і сухі колючки. Поглянувши на хустку, якою час від часу обтирав піт з лиця і шиї, і побачивши, що вона геть брудна, він розсміявся:

— Дарма, потім у річці вмиюся.

Лише людина, що шукає під землею скарб, могла робити свою справу з таким самозабуттям.

І хоча про Алі Осман-бея вони більше не говорили, було зрозуміло, що Юсуф зараз бачить у думці лише його. Аж коли вийшли на майданчик між скелями, він помітив поряд Зулейху, про яку, здавалося, й думати забув під пекучим полуденним сонцем. Та й то тільки тому, що згадав про свої зелені гілочки, які віддав їй у руки, коли вони переходили річку.

Квіти на них геть зів’яли, зелені стебла за півгодини втратили свіжість і пожовкли так, ніби пережили цілий сезон.

Юсуф перев’язав їх стьожкою, відірваною від краю хустки, підніс до губ, неначе вдихав їхній запах, і примостив на вході до однієї з розщелин.

Зулейха подумала: «О Аллах, як він любить, як любить!»

І в цю мить несамохіть, немов дощ з невеликої хмаринки ясного літнього дня, з її очей покотилися сльози. І так само швидко припинилися, легко й безболісно, не лишивши сумного сліду в душі. Не зрозуміло було, чи це сонце викликало сльози, чи переживання.

Не дивною була й та романтична школярська відданість, яку до цього часу можна було спостерігати у деяких Юсуфових ровесників. Зулейха і сама помічала, як за ті кілька років у Гьольюзю її душу іноді невідомо чому раптом огортало сильне хвилювання. Мабуть, і сьогоднішні сльози, що не знати звідки взялися, це напад усе тієї ж гарячки, яка час від часу нагадувала про себе.

Коли поворітьма вони знову підійшли до річки, Юсуф залишив дружину в холодку, а сам пройшов униз за течією і загубився в очереті, а як повернувся, Зулейха побачила, що він убрався у свіжовипрану сорочку.

— Ви не застудитеся в мокрій сорочці?

Кажучи це, молода жінка намагалася говорити якомога спокійніше, байдужим тоном, щоб він не помітив її занепокоєння.

Юсуф посміхнувся і пожартував:

— І п’яти хвилин не мине, як вона висохне… — Потому сів на траву навпроти Зулейхи і вів далі: — Це звичка військових — прати білизну там, де знайдеться вода… Що ж до простуди і хвороб, то це нісенітниця… Ви не помічали і тому не знаєте, що я роблю вночі, коли жарко. А я, коли ви засинаєте, спускаю сорочку на вервечці в море… Потім чекаю, коли вода на мені випарується… Ви навіть не уявляєте, як солодко потім спиться в прохолоді у вашому шезлонгу на палубі.

Зулейха несподівано для себе вигукнула:

— У мокрій сорочці?

— Авжеж.

Молода жінка нервово посміхнулася:

— Не робіть так більше. Заради мене. Щоб я могла спати спокійно. Я не зможу заснути, коли знатиму, що ви чи ще хтось спить під морським вітром у мокрій сорочці… Як уявлятиму таке, то сама дрижаки хапатиму, думаючи, що лежу у воді.

І так, перекидаючись смішками та жартами, мов діти, враз спіткалися поглядами, але ненадовго. Вони квапливо відвернулися, мов злякавшись чогось, і очі їх знов затьмарилися, втративши блиск, як у короткозорих людей.

Та, незважаючи на це, їм усе ще було так само весело. Юсуф почав згадувати історії, пов’язані з Торосами.

— А знаєте, я у вашого батька був за головну пралю… Коли видавалася вільна година, я розкладав вогонь у садку і прав командирові сорочки. Але церував він далеко краще за мене. Я вам, напевно, не показував. У Гьольюзю серед пам’ятних мені речей є сорочка… Вона біла, але рукав зашитий чорними нитками. Зразок майстерного штукування, що вийшов з-під голки вашого батька. Розташовуйтеся на траві… Не бійтеся, треба неабиякого хисту, щоб застудиться в таку спеку. Я б охоче вам щось підстелив, та, на жаль, не маю чого зняти, крім черевиків… Ось так…

Потрапивши нарешті після неймовірної спеки в рятівну прохолоду коло води, Зулейха відчула приємну втому в усьому тілі, повільно простяглася на землі і підперла руками голову.

Чому він так весело й жартівливо говорить зараз про ті страшні випробування, що випали на їхню з батьком вояцьку долю і тривали роками? Зулейху чомусь це дуже засмучувало.

Вона згадала, що коли в Гьольюзю розповідали історії про війну, для неї в тих розповідях був тільки один герой — батько. Решта залишалися невиразними і нерухомими, мов темні декорації в трагедії. Але зараз вона подумки спостерігала за ними обома: батьком і Юсуфом, відчуваючи при цьому невимовний жаль до цього юнака, її чоловіка. Адже він — молодий, повний буйної сили і здоров’я такого, що на завидки всім, — змушений був поневірятися і страждати в найкращі роки свого життя.

Шкода, що так пізно збудився в ній інтерес до цього.

Сорочка Юсуфова, висихаючи, мінилася на очах і жмакалася там, де не прилягала до тіла.

Зулейха знову згадала оповідання про Юсуфа з історії Пророків: сорочка, яку принесли батькові Юсуфові брати, що його обдурили, а потім покинули в колодязі. Сорочка, яку порвала Зулейха, коли він був рабом у Єгипті…

Шофер, подумавши, що вони, мабуть, десь заблукали, почав голосно сигналити.

Далі дорога була рівнішою. Юсуф був провідник, яких мало. Та хоч він чудово знав усі важливі місця боїв, проте карти з рук не випускав. Він помітив, що Зулейсі справді цікаво слухати те, що він розповідає. Іноді просив шофера зупинитися, детально все пояснював на місці.

Зулейха, яка досі уявляла війну як кольорові картинки в дитячій книжці, тільки на власні очі побачивши ці пагорби, річки і поля, змогла раптом усвідомити, що всі ці жахіття відбувалися насправді.

Коли Юсуф сказав: «Ці позиції захопив ворог; ми окопалися й зайняли оборону тут», — Зулейха серйозно замислилася. Її колишні уявлення про війну враз стали фальшивими і примітивними.

Тут поставали перед нею не тільки всі жахи жорстокої битви, а й самовідданість і страждання всіх, кого доля закинула в цю криваву круговерть.

Сонце сіло. Схили, що спускалися до Саросу, вже поринали в пітьму.

Зулейха, дивлячись на цю сцену колишньої трагедії, пригадала уривок зі шкільної хрестоматії з англійської мови. Здається, то був переклад когось із класиків-латинян. Коротко це звучало так:

«Битва пеклом прокотилася бойовищем. Скрізь купами лежали люди з перерізаними горлами, з тіл цебеніла кров. Але на уступчастій горі, що оточувала поле бою, на узвишші, був майданчик. І коли битва дійшла до нього, то буря внизу вже стихла і, здавалося, перетворилася на вічний спокій і безмовність».

Зараз вони ніби самі дісталися до такого місця на пагорбі, на яке повільно сходили від самого ранку. На відстань накладався і вплив часу: події втрачали сенс, а спогади — ясність. Усе перетворювалося на безмежний спокій. Зулейсі стало соромно за той напад, що стався з нею вчорашнього вечора. Стоячи на цій землі, яка, здавалося, вже встигла забути про свої рани, вона зрозуміла всю нікчемність і мізерність своїх страждань порівняно з найбільшою трагедією в світі.

Молода жінка відчувала, що та могильна тиша і спокій, які охопили її на цьому полі бою, справили на неї надзвичайно сильне і тяжке враження, котре надовго лишиться тягарем на її зболілому серці.