А ще ж там були й трофеї: потовчені, пом’яті шоломи, залишки реміння, офіцерський бінокль, один окуляр якого роздробила куля.

Полковник узяв з полиці зім’ятий, подзьобаний металевий кухоль і довго вертів його в руках:

— Бач, зберігся! Скільки ж місяців напував він нас із Юсуфом водою… А коли-не-коли і юшкою, бувало, підживляв. А на війні, сказано ж, — як є їда, то ще півбіди-біда.

Видно було: Юсуф доклав чимало рук, щоб ця благородна з вигляду і грубо оздоблена кімната стала більш сучасною. Насилу припасувавши до стін листи пресованого картону й фанери, він прикрасив їх копіями відомих картин і настягав сюди безліч сучасних дрібничок.

Обстановка кімнати робила її чимось схожою на сучасний салон, який чомусь спорудили на театральній сцені, чи то пак на контору. А ще вельми нагадувала Юсуфів кабінет у міністерстві в Силіфке. Тут так само були й сосновий письмовий стіл, і стілець-карусель, і ножиці для паперу та лінійки, марокканські фотелі й канапа. Він подбав навіть про маленький внутрішній телефон, щоб завжди можна було зв’язатися з кімнатою управителя чи конюхами.

Скрізь — на робочому столі, на стільці, — притиснуті дорогим прес-пап’є, щоб їх не порозкидав вітер, лежали плани, каталоги нових сільськогосподарських знарядь і ще бозна-які папери… Досвідченій людині відразу б упало в око два пласти одного життя, які так неймовірно щільно нашарувалися один на один у цій кімнаті. Та Зулейсі було байдуже до того, що все довкола аж кричало про господаря кімнати як невиправного кар’єриста. Навпаки — дівчині заімпонувало прагнення Юсуфа наслідувати все нове.

Хоча Зулейха вже доволі звикла до Юсуфа та його матері, все ж не поспішала надто наближатися до них. Як та цариця, що завжди тримає дистанцію між собою й почтом, усамітнившись, вона взялася розглядати фотокартки на стінах.

На одній з них укляклий перед батьком Юсуф перев’язував йому рану на зап’ястку. В мить, коли було зроблено знімок, вони обидва дивилися в камеру і сміялися. Юсуф, помітивши, що ця світлина зацікавила Зулейху, витяг із шухляди фотоальбом, аби показати й інші фотографії її батька.

Юсуф небагатослівно розповідав, гортаючи одну по одній сторінки альбому. І з цих кількох невиразних фраз в уяві Зулейхи склався справжній роман.

На одній зі сторінок виявилася тьмяна фотокартка дво- чи трирічної дитини. Юсуф спитав, показуючи на знімок пальцем:

— Знаєте таких?

— Ні.

— Погляньте уважніше.

— Звідки я можу знати.

— Це ж ви на ній.

Зулейха не могла пригадати цю фотографію. Можливо, після чергової битви її замовили у вуличного фотографа, щоб надіслати батькові. На голові в Зулейхи красувався величезний бант, одна панчоха сповзла на черевик, обличчя було нечітке: мабуть, вона крутнула головою, коли знімали. А може, вона плакала тоді…

Зулейха відвела погляд од світлини:

— А як вона потрапила до вас?

— Вона випала з книжки, яку мені дав ваш батько. А я потім якось усе забував віддати…

Зулейха не мала дитячих фотографій цього віку. На язик аж просилося: «Можна, я її візьму?» Та їй ніколи не подобалося просити про щось не те що у чужих, а й у найближчих людей, тому сьогодні навіть сама думка про це видалася їй осоружною. А ще вона не була впевнена, чи варто згадувати ті роки.

З наступних сторінок альбому випали ще дві фотографії. Юсуф підняв їх з підлоги і здивовано спитав:

— А вони як сюди потрапили?

Він кинув їх на стіл, щоб відтак прибрати в інше місце. Помітивши Зулейхину цікавість, він знову взяв їх і подав дівчині:

— Це я. Фото зроблено за рік до Світової війни.

Зулейха побіжно глянула на знімок і сказала:

— Дивно, хіба капелюхи тоді не були заборонені?[41]

— Були, але лише в нашій країні… Це знято у Франції…

— У Франції? То ви були у Франції?

— Так, трохи більше двох років.

— Але ви про це ніколи не розповідали.

— Певно, просто не було нагоди.

Зулейха здивувалася. Вона знала, як тим, кому довелося побувати в Європі хоча б проїздом, свербіли язики розповісти про свою подорож. А якби хтось із них прожив за кордоном два з гаком роки, балачкам, напевно, не було б кінця-краю. Їй здалося дивним, що Юсуф, завжди такий небайдужий до свого суспільного статусу, та й не від того, щоб похизуватися званнями чи орденами, цим чомусь не похвалився.

У кімнаті Юсуфа в окремому куточку було зібрано сувеніри з Франції. Там на полицях двох зсунутих докупи етажерок стояли французькі книги й журнали.

Серед книжок були хрестоматії для читання, граматики і словники для тих, хто вивчає іноземну мову. А ще наукові видання для масового читача, романи, куплені випадково в крамничках на станціях або пристанях.

І хоча частина книг ще навіть не розрізалася, нотатки олівцем на берегах деяких із них свідчили, що Юсуф над ними нівроку попопрів.

Юсуф зауважив, що гості зацікавились його книгами і виявив сердечну гостинність:

— Коли вподобали що-небудь, то, будь ласка, беріть… Хоч і всі… Мені вони вже ні до чого…

Зулейха вибрала кілька п’єс із ілюстраціями, щоб почитати перед сном, і спитала:

— Чому після війни ви не повернулися до Парижа, щоб закінчити освіту? Адже ваш вік дозволяє…

Юсуф прикро усміхнувся і поглянув на полковника:

— І вік уже не вельми дозволяє, але ще більше — голова. Після всього, що з нами сталося, яка голова здатна утнути тонкощі науки? Я правильно кажу, командире?

Полковник розсміявся:

— Чому не хочеш сказати правди моїй дочці?

Юсуф, вдаючи здивування, підвів брови:

— Хіба може бути більша правда, ніж ця? Що тут ще додати?

Полковник обернувся до Зулейхи і напівжартома-напівсерйозно сказав:

— Юсуф міг би повернутися до Франції лише в одному випадку. А саме, не приведи Аллах, якщо почнеться нова німецько-французька війна… У нас є договір з Німеччиною: ми повинні на добровільних засадах разом з ними висадитися в Марселі. Адже так?

— Не треба, командире.

Полковник сів у кабінетне крісло Юсуфа і почав крутити в руці ручку.

— Юсуф — непримиримий ворог французів, Зулейхо… І хоча він чудово знає французьку, любить читати, він навіть не торкається до цих книжок. Можливо, навіть заклявся цього не робити.

Зулейха зацікавлено спитала:

— А чому? Хіба ми зараз не в добрих відносинах з усіма колишніми ворогами? Навіть з тими, хто заподіяв нам значно більше лиха, ніж французи. З тими, хто дійшов майже до самої Анкари, і то ми…

Полковник хотів добитися пояснень від Юсуфа. Через те вдав, ніби погоджується зі словами дочки:

— Юсуфе, вона міркує логічно, мусиш відповісти…

— Командире, тут не в логіці справа, це все почуття… Ви не забувайте, що я людина груба й дика…

— Ні-ні. Це не розмова. Скажи чому.

І хоча здавалося, що вони жартують, було видно, як на чолі в Юсуфа почали надиматися вени.

Юсуф звернувся до дівчини, але якось плутано:

— Не приведи Аллах, але припустимо, що хтось із них заподіяв зло вашому батькові… Там теж у новобранці не дурнів яких набирають, уміють боронитися, як слід… Отож — вони квити, можливо, настане день і укладуть мир… А якби сталося так, що зло заподіяв я, чи пробачив би він мені?

Дівчина розсміялася:

— Я не зовсім зрозуміла, що ви хотіли сказати.

— Зараз зрозумієте. Ні, він мені не пробачить… Бо я назвав його своїм командиром… І якщо я заподію паскудство йому, то порушу закони людяності. Але з точки зору війни це правильно. І за законами природи теж. Звір вихоплює шматок із пащі іншого звіра і пожирає його… Ви знаєте, скільки маленьких деревець найжахливішим чином знищили он ті могутні дерева, що оточують наш сад, доки дійшли свого зросту? Ні? І ніхто, крім Аллаха, не знає. Чому, на вашу думку, наші сусіди нападають на нас, щойно відчують свою перевагу? Чому вони загарбують наші сади, виноградники, а потім зганяють туди на роботи наших дітей, мов бидло? Бо це їх право — право сильнішого. Такі вже ми є від природи, таке наше єство, такими нас створив усемогутній Аллах. Так само, якби мав владу в руках, учинив би й я…