Я не помилилася в своїх припущеннях. Мало-помалу починали проявлятися перші ознаки Гомункулусової поразки. Щоправда, він за своєю звичкою іноді пробував жартувати, але марно... Його голос, його поведінка — це були голос і поведінка слабкої людини, яка намагається приховати тугу й хвилювання.
З-за столика, що стояв кроках у десяти від нас, долинало тихе, здавлене схлипування. Мабуть, це було молоде дівча, яке в цю годину слабкості й чулості розплакалося під впливом першого зізнання. Хтозна, яка вона була щаслива в цю мить. Я ніколи нікому з такою первісною простотою не відкривала свого серця; я так не вмію.
Цей тихий плач почув і Гомункулус. Повернув голову. Ледь помітно посміхнувшись, почав іронізувати:
— Очевидно, комічна сцена з високохудожньої опери...
Але договорити він не встиг — помітив у моїх очах дві великі сльозини.
— Саро-ханим... Ви теж плачете?
— Плачу.
— І не приховуєте цього?
— А навіщо приховувати? Якщо це моє справжнє почуття, то навіщо мені лицемірити?
— Саро-ханим...
— Що таке? Чому ви замовкли?
— Нічого... Просто я не бачу причин вам плакати...
— Хто знає, які чудові слова’їй довелося почути...
— Саро-ханим, ви просто дитя,..
Так, Нермін, за першими сльозами потекли ще. Я плакала.
Та ці сльози не були фальшивими. Причиною була або втома, або нервовий зрив, або якась туга, яка невідомо чому й звідки виринула, або навіть, можливо, й заздрощі до цього дівчиська,, що плакало від щастя. Втім, якою б ця причина не була, але зараз ці сльози виявилися дуже доречними.
Гомункулус став абсолютно іншою людиною.
Він утішав мене, мов старший брат, який вважає кумедними дитячі біди молодшої сестрички, але не може не співчувати їй.
— Саро-ханим... Ви зовсім дитя... Вам варто тільки захотіти — і знайдеться безліч охочих сказати вам те саме... Просто вам не пощастило цього вечора... Жереб привів вас до мого столика... Вибачте, Саро-ханим...
Нахабний Гомункулус схилив переді мною голову, ніби просячи пощади. Очевидно, настала мить остаточної перемоги. Я готувалася до удару, який би остаточно зломив його спротив. Але тут сталося непередбачуване. За сусіднім столиком зчинилася сімейна сцена... Сварка, почавшись із приглушеної суперечки, поступово наростала, голоси лунали все гучніше.
Гомункулус підхопився:
— От лихо! Потім сорому не обберешся! — і побіг до сусіднього столика.
Чоловік був близьким приятелем Гомункулуса, тому нічого не заважало останньому втрутитися в сімейні справи. А сварка, власне, виникла на рівному місці.
Чоловік, будучи напідпитку, бовкнув дурницю:
— Що ж мені так не таланить? Куди не поткнуся — скрізь ти!
Ці слова зачепили за живе його дружину, яка була не тверезіша за нього.
Вона, бідолашна, вся тремтіла з голови до ніг, побивалася, сіпала на собі одяг. Щоб не зірватися на крик, сичала:
— Іди геть! Бачити тебе не хочу! Раз я тобі не потрібна, то й ти мені теж! Геть, бо зараз закричу!
Назрівав скандал. Гомункулус негайно знайшов вихід:
— Не займай жінки! Вдовольнити її законне бажання неважко. Давай мінятися: ти продовжиш вечерю з Сарою-ханим, а я матиму честь поспілкуватися з твоєю дружиною.
Сердешна жінка розгубилася. Скоса поглядає на мене: їй зовсім не до вподоби, що її чоловік пересяде до мене. Але ж і впертість треба проявити. Що ж до мене, то я опинилася ще в жалюгіднішому становищі. Вже загнала ворога на слизьке, ще б трохи — і він, принижений і переможений, розпластався б біля моїх ніг. Але підлий Гомункулус і цього разу вислизнув із рук.
Нермін, я на мить заціпеніла: напевно, якби мене різали, то і кров би не текла. Але що поробиш — треба було погоджуватися, причому погоджуватися з усмішкою на вустах.
Обличчя мого нового товариша видавало в ньому давню пристрасть до спиртного. Втім, хоч і напідпитку, але він добре володів собою. Присідаючи на спорожнілий Гомункулусів стілець, промовив:
— Оце, панянко, називається, лихо не без добра. Премудрості Аллаха людським розумом не осягнеш.
Цими словами й промовистою усмішкою він хотів показати, як він вдоволений, що залишився наодинці зі мною. Напевно, з нього б вийшов непоганий співбесідник. Але я була знервована. Спершу хотіла вдати, що веселюся, але нічого не вийшло. Я ніяк не могла примиритися з цим неймовірним випадком, а особливо — зі вчинком Гомункулуса.
— Моя думає, що помстилася, еге ж? Хай би Всемогутній Творець кожному грішникові присуджував таке покарання! — почав було він пащекувати, але я нахмурилась.
— Пане, ваша дружина вкрай знервована... І ця вигадка Зія-бея навряд чи вгамує її гнів... Навіть навпаки... Тому пропоную якнайшвидше скінчити вечерю.
Мій голос був настільки спокійним, а поведінка — рішучою, що бідолашний п’яничка навіть не наважився суперечити. Ми мовчки довечеряли. Я підвелася.
— Ваша дружина, напевно, вже трохи пересердилася. Якщо дозволите, я хотіла б мати задоволення й честь помирити вас.
Я привела це лихо до його дружини, як приводять до вчителя учня, який втік з уроку.
Сердешна жінка була, здається, ще нервовішою, ніж перед тим. Втім, вона сильно злякалася, коли її чоловік залишився наодинці зі мною. Страх виявився сильнішим від гніву. Вона не встояла перед моїм ґречним проханням і прийняла назад свого чоловіка, «йдучи на таку жертву тільки з поваги до мене, виключно, аби не псувати людям свято».
Вони пішли, стиха огризаючись одне на одного. Не було сумніву, що трохи перегодом буря здійметься з новою силою. Але коли нас там не буде, хай роблять собі, що хочуть.
Ми з Гомункулусом знову залишились віч-на-віч. Я приготувалася до атаки, будучи на додачу ще й розлючена та обурена нещодавнім епізодом.
— Я від вас такого не чекала,,Зія-бей...
— Чому? Що сталось?
— Ви мене залишили, ви мене образили!..
— Боже борони!.. Просто так треба було... Ви ж бачили, чим це все могло скінчитися...
Я з скорботною методичністю вела далі:
— А ми тут при чому? Наша яка справа? Мені було так добре цього вечора...
— Саро-ханим, ви перебільшуєте... В чому моя провина?
— Ну це ж була ваша ідея! Якби навіть хтось інший вам таке запропонував, ви мусили не погоджуватися! Мусили сказати: «Я дав Сарі слово. Я її не залишу». А ви самі свідомо кинули мене й пішли!
Мені на очі знов набігли сльози. Гомункулус, похнюпившись, гірко всміхнувся:
— Ви ж знаєте: я людина неотесана, не звик до благородних посиденьок, а тим паче з жінками. Хіба можна на мене ображатися, Саро-ханим?..
Цей голос, ця поведінка знову пробудили в мене надію, Нермін. Я ще тужливіше повісила голову:
— Якби справа була в етикеті, то це можна було б легко зрозуміти. Але ж це було веління серця! Ви хотіли позбутися Сари — ось що насправді прикро!
Гомункулус дивився перед собою й мовчав. Я вела далі:
— Я вже раділа, думала, що ми з вами стали добрими приятелями. Це навіть трохи мені лестило. Ви виділили мене з-поміж усіх моїх подруг. Ви ставилися до мене шанобливіше, ніж до решти... Точніше, мені так здавалося... Мене вже кличуть до Стамбула... Через кілька днів я мушу їхати звідси... Я не можу не послухатися батька... Ця вечеря мала бути, можна сказати, прощальною, Зія-бей...
— Ви так скоро їдете, Саро-ханим?
— Через три-чотири дні...
— Через три-чотири дні? Так скоро?
Він відвернув голову й задумався, вдивляючись кудись у темряву.
— Я завжди казала, Зія-бей, ще не вмію ховати своїх почуттів... Ви такий природний, такий сильний... Ви не схожі на решту... Перед вечерею я плекала якісь непевні надії. Думала собі: а раптом ця чудова ніч навіє нам щось добре... А раптом ми з Зія-беєм знайдемо спосіб не розлучитися назавжди...
— Саро-ханим...
Це «Саро-ханим» із його вуст вирвалося придушеним криком. Я не відповіла. Він знову промовив, ще слабшим голосом:
— Саро-ханим...
Зі сльозами на очах я обернулася до нього. Але він опустив голову:
