У мене знову забрали гвинтівку. Мені поки не було чого робити. Ми зі ще одним англійцем вирішили повернутися до готелю «Континенталь». Удалині чулися звуки пострілів, проте, схоже, на Ла Рамбла було тихо. Дорогою до «Континенталю» ми зазирнули на продуктовий ринок. Продавців там було небагато, і їх обступив натовп голодних людей з робітничих кварталів на схід від Ла Рамбла. Щойно ми зайшли на ринок, як знадвору почулися гучні постріли гвинтівки, на даху затремтіли вікна, й натовп кинувся до чорного ходу. Деякі продавці залишилися, ми купили два горнятка кави й трохи козячого сиру, який я запхав поміж гранат. За декілька днів я радів цьому сиру як ніколи.
На розі вулиці, де я вчора бачив, як анархісти почали стрілянину, тепер височіла барикада. Якийсь чолов’яга з іншого боку барикади прокричав мені, щоб я остерігався. Цивільні гвардійці, які засіли на дзвіниці, не розбираючись що й до чого, стріляли по всіх, хто проходив поруч. Я зупинився, а тоді побіг через вулицю. Як мене і попереджали, поруч просвистіла куля. Коли я наблизився до розташованого на іншому боці вулиці Виконавчого комітету РПМЄ, хтось із спецзагону щось мені прокричав, але тієї миті я нічого не розібрав. Між мною та будівлею були дерево й газетний кіоск, а тому я не бачив, куди вони вказували. Я дістався «Континенталю», переконався, що все гаразд, умився й повернувся до Виконавчого комітету РПМЄ (до нього було близько ста метрів), щоб дізнатися Про наступні накази. На той час скрізь лунали постріли з Гвинтівок і кулеметів, тож здавалося, що почався справжній бій. Я знайшов Коппа і щойно почав його розпитувати, що ж нам робити далі, як раптом унизу почувся страшенний гуркіт. Шум був настільки гучним, що я був певен, що почали стріляти гармати. Насправді ж то були гранати, звук вибуху яких відлунював поміж будинками.
Копп визирнув з вікна й мовив: «Зараз подивимось, що там коїться». Він зі своїм звичним безжурним та безтурботним виглядом спустився сходами. Я йшов слідом. Просто за дверима бійці спеціального загону кидали на вулицю гранати, наче кеглі, які розривалися за двадцять метрів з таким оглушливим гуркотом, що аж вуха закладало. До цього примішувалися ще постріли гвинтівок. 3-за газетного кіоску, наче гарбуз на ярмарку, стирчала голова американця, командира ополчення, якого я добре знав. Тільки потім я зрозумів, що насправді сталося. Біля будівлі РПМЄ було кафе «Мокко» з готелем нагорі. За день до цього двадцять чи тридцять озброєних гвардійців зайшли всередину і, коли почалася стрілянина, захопили кафе й забарикадувалися в ньому. Мабуть, їм було наказано захопити кафе для подальшого нападу на будівлю РПМЄ. Рано-вранці вони здійснили спробу вилазки, розгорілась перестрілка. Один з бійців спеціального загону отримав серйозне поранення, цивільного гвардійця вбили. Цивільні гвардійці повернулися до кафе, проте, побачивши американця, який ішов вулицею, відкрили по ньому вогонь, хоч він і не мав зброї. Американець заховався за кіоском, а спецзагін знову заходився кидати гранати в цивільних гвардійців, намагаючись загнати їх у приміщення.
Копп окинув оком усе це дійство, рушив уперед і зупинив рудого німця — бійця спеціального загону, який зубами намагався витягти запобіжник з гранати. Він прокричав, щоб усі трималися подалі від дверей, і декількома мовами пояснив, що мусимо уникнути кровопролиття. За мить Копп вийшов на тротуар і демонстративно, так щоб бачили цивільні гвардійці, зняв з пояса пістолет і поклав на землю. Офіцери іспанської повстанської армії зробили те ж саме, троє з них поволі підійшли до дверей, де ховалися цивільні гвардійці. Я не зробив би цього ні за які гроші. Вони йшли беззбройні до страшенно переляканих та ще й озброєних до зубів людей. На перемовини до Коппа вийшов цивільний гвардієць, від страху блідий як смерть. Він схвильовано вказував на дві нерозірвані гранати на бруківці. Копп повернувся назад і сказав, що ті гранати потрібно підірвати, оскільки вони становлять для всіх загрозу. Один зі спеціального загону вистрілив з гвинтівки у гранату й підірвав її, в іншу він не поцілив. Я забрав у нього гвинтівку, став на коліно й вистрілив. Соромно визнати, але я також промазав.
Під час тих подій то був мій єдиний постріл. На бруківці валялося розбите скло з вивіски над кафе «Мокко», два залишені осторонь автомобілі, один з яких належав Коппу, були геть продірявлені кулями, а лобове скло було вибите вибуховою хвилею.
Копп потяг мене нагору й пояснив ситуацію. Наше завдання — захист будівель РПМЄ, в разі подальших нападів. Лідери РПМЄ дали чіткі вказівки — стріляти лише у відповідь і, якщо це можливо, уникати відкриття вогню. Навпроти нас стояв кінотеатр «Поліорама», над ним музей, а на самому вершечку, значно вище загальної лінії дахів, була невеличка обсерваторія з однаковими банями. Бані височіли над вулицею, тому декілька поставлених там стрільців могли попередити будь-які атаки на будівлю РПМЄ. За кінотеатром наглядали члени НКП, які без проблем нас впустять. З цивільними гвардійцями, що засіли у кафе «Мокко», теж не повинно бути проблем. Вони не дуже то хотіли воювати. Копп ще раз повторив, що нам наказано стріляти лише у відповідь, або якщо нападатимуть на будівлю. Хоча Копп цього не сказав, але я зрозумів, що лідери РПМЄ страшенно розлючені, що їх втягли у цю колотнечу, проте мусять лишитися на боці НКП.
В обсерваторії вже поставили вартових. Наступні три доби я просидів на даху «Поліорами» і спускався з нього лише для того, щоб поїсти в готелі. Я був у цілковитій безпеці, потерпаючи хіба від голоду й нудьги. З певністю можу назвати той період найнестерпнішим за все моє життя. Мені ніколи не доводилося переживати нічого більш паскудного, дратівливого й такого, що викликає зневіру, як у ті дні вуличних боїв.
Пам’ятаю, я сидів на даху й дивувався з цих неймовірних подій. З крихітного віконечка обсерваторії відкривався краєвид на багато миль навколо: на високі стрункі будівлі, скляні бані й невимовно красиві фігурні дахи із зеленої та червоної черепиці. А далі, на сході, виднілося блакитне море, яке я бачив, лише коли щойно приїхав до Іспанії. І ось тепер ціле величезне місто з мільйоном людей застигло у пекельній незрушності, у кошмарі звуків без жодного руху. Залиті сонцем вулиці геть спорожніли. Нічого не відбувалося, тільки постійно свистіли кулі, що летіли з барикад і вікон, заставлених мішками з піском. Автомобілів не було видно, лише на Ла Рамбла непорушно застигли поодинокі трамваї там, де їх залишили водії, тікаючи від обстрілів. Увесь цей час наростав оглушливий гуркіт, що луною котився поміж тисячами кам’яних будинків. Він був достоту як тропічна злива, і ні на мить не припинявся. Трах-тарах! Бум-бах! Інколи він ненадовго стихав до поодиноких пострілів, а тоді знову вибухав шаленою оглушливою стріляниною. Так тривало цілий день — вогонь стихав лише вночі, поновлюючись знову із першими променями сонця.
Із самого початку було дуже важко зрозуміти що, власне, відбувається, хто в кого стріляє і хто перемагає. Мешканці Барселони настільки звикли до вуличних боїв і так добре зналися на місцевості, що інстинктивно вгадували, яку будівлю і яку вулицю утримує та чи інша партія. Іноземець такої переваги не мав, тож я почувався дещо безпорадним. Визираючи з вікна обсерваторії, я міг зрозуміти, що Ла Рамбла — головна вулиця міста — слугувала такою собі роздільною лінією. Праворуч від Ла Рамбла були робітничі райони, які належали анархістам, ліворуч точилася непевна боротьба, проте звивисті вулички більш-менш контролювали ОСПК та цивільна гвардія. Навколо площі Каталонії, де перебували ми, позиції розкидані настільки незрозуміло, що розібрати, де чия будівля, можна було лише з вивішених прапорів. Головним орієнтиром слугував готель «Колон» — штаб ОСПК, який домінував на площі Каталонії. У вікні біля останньої літери «О» було встановлено єдиний на увесь готель кулемет, що своїм вогнем накривав усю площу. За сто метрів праворуч від нас униз по Ла Рамбла ОСМ, так звана молодіжна ліга ОСПК (аналогічна Молодіжній комуністичній лізі в Англії), захопила й утримувала велику крамницю, закладені мішками з піском вікна якої виходили прямісінько на нашу обсерваторію. Вони згорнули червоний прапор, повісивши натомість прапор Каталонії. На телефонній станції, місці, де все й почалося, розвивалися два стяги: каталонський та анархістський. Там змогли домовитися і досягти тимчасового компромісу — станція працювала безперебійно, з будівлі не стріляли.
