Раптом до мене підбіг американський лікар, який був з нами на передовій, і схопив мене за руку. Він був дуже схвильований.

— Ходімо сховаємося в готелі «Фалькон» (цей готель використовували як пансіонат для бійців РПМЄ у відпустці). Там будуть побратими з РПМЄ! Починається! Мусимо йти туди!

— Дідько! Що сталося? — запитав я.

Лікар усе тягнув мене за рукав. Він був надто збуджений, тож так і не зумів до пуття нічого пояснити. Виявилося, що він був на площі Каталонії, коли до телефонної станції, де працювали в основному члени НКП, під’їхали декілька вантажівок з цивільними гвардійцями[31]і вони вчинили напад. Згодом з’явились анархісти, і між ними та гвардійцями сталася сутичка. З усього цього я зміг зрозуміти, що ранкова «колотнеча» полягала у вимозі уряду передати їм телефонну станцію, проте, звичайно ж, анархісти відмовилися.

Ми йшли вулицею, а назустріч нам промчала вантажівка. В ній сиділо повно анархістів з гвинтівками. Спереду за легким кулеметом на купі матраців лежав зодягнутий у дрантя молодик. Коли ми дісталися готелю «Фалькон», що в кінці бульвару Ла Рамбла, біля входу вже юрмився натовп. Люди були збентежені, ніхто не знав, що слід робити. До того ж зброя була лише в кількох бійців спеціального загону, які охороняли будівлю. Я пішов до місцевого комітету РПМЄ, який розташовувався навпроти готелю. На горішньому поверсі, в кімнаті, де ополченці зазвичай отримували платню, було гамірно — туди набилося людей. Високий вродливий чоловік років тридцяти з блідим обличчям у цивільному одязі закликав присутніх до порядку і одночасно з купи в кутку видавав ремені й набої. Гвинтівок поки не було видно. Лікар кудись зник. Припускаю, що вже з’явилися перші поранені, тож його покликали на допомогу. Прийшов ще один англієць. З внутрішньої кімнати високий чоловік почав виносити гвинтівки й роздавати присутнім. Спочатку до мене й іншого англійця, як до іноземців, поставилися підозріло, проте згодом підійшов повстанець, знайомий ще з фронту, і нам, хоча й неохоче, таки видали гвинтівки і набої.

Вдалині пролунали постріли, й вулиці миттєво спорожніли. Всі казали, що по Ла Рамбла перекрили рух. Цивільні гвардійці захопили зручні позиції й стріляли в усякого, хто намагався пройти вулицею. Я хотів ризикнути й повернутися до готелю, проте будь-якої миті можуть атакувати місцевий комітет, а тому краще нам бути напоготові. У будівлі, на сходах, навіть на хіднику стояли купками люди й гомоніли. Ніхто достоту не знав, що насправді відбувається. Я лише дізнався, що цивільні гвардійці напали на телефонну станцію й захопили стратегічні об’єкти, з яких здійснювалося керування будівлями, зайнятими робітниками. Складалося враження, що цивільні гвардійці виступили проти НКП й робітничого класу загалом. Завважте, що на ту мить ніхто не звинувачував уряд. Найбідніші класи Барселони вбачали схожість між цивільними гвардійцями й «чорно-рудими[32]» і ймовірно вважали, що ті напали з власної ініціативи. Незабаром я дізнався, що насправді сталося, і в моїй голові остаточно склалася картина. Тепер усе зрозуміло. З одного боку НКП, з іншого — поліція. Мені не до вподоби образ «ідеалізованого» робітника, яким його собі уявляють буржуазні комуністи, але коли я бачу конфлікт справжнього, живого робітника, з плоті й крові, та його одвічного ворога — поліцейського, то я не вагаюся, на чий бік пристати.

Минуло досить багато часу, й здавалося, нічого особливого не відбувається. Мені не спадало на думку зателефонувати в готель і дізнатись, як справи у дружини. Я був переконаний, що телефонна станція не працює. Хоча насправді вона вимкнулася всього на декілька годин. У двох будівлях зібралося близько трьох сотень людей, переважно бідняків. Були серед них і жінки, деякі з малюками на руках, а ще юрба малих голодранців. Припускаю, багато хто з них не мав гадки, що коїться, і, шукаючи прихистку, просто забіг у приміщення РПМЄ. Були тут і ополченці у відпусті, а також іноземці. За моїми підрахунками, на всіх нас припадало лише близько шістдесяти гвинтівок. Вимагаючи зброї, люди без кінця штурмували кімнату нагорі. Проте їм відповідали, що гвинтівок більше немає. Молодші ополченці, вбачаючи в цих подіях самі лише веселощі, шастали в натовпі, намагаючись видурити або вкрасти гвинтівки. І ось один із них вихопив у мене гвинтівку і втік. Що ж, я знову залишився без зброї, якщо не брати до уваги мого автоматичного пістолета з кількома набоями.

Сутеніло. Я відчув, що зголоднів. Але у «Фальконі», мабуть, не було харчів. Ми з приятелем непомітно вислизнули перекусити до іншого готелю неподалік. Надворі було темно, тихо й безлюдно. На вітринах магазинів опущені залізні жалюзі, проте поки не було видно барикад. Двері готелю були надійно зачинені на замки й засуви; нас не хотіли впускати. Повернувшись назад, я дізнався, що телефонна станція працює, тож піднявся в кімнату нагорі й зателефонував дружині. В готелі не було телефонного довідника, а я не знав номера телефону готелю «Континенталь». Обнишпоривши буквально всі номери готелю, десь за годину я знайшов путівник, в якому значився телефонний номер «Континенталю». Я не зміг додзвонитися до дружини, зате зв’язався з Джоном Макнейром, представником ЛП в Барселоні. Він сказав, що всі живі-здорові, й запитав, чи у нас в комітеті все гаразд. Я відповів, що все було б добре, якби у нас були сигарети. Взагалі-то я пожартував, але вже за півгодини Макнейр приніс дві пачки «Лакі Страйк». Він пробирався темними вулицями, його спиняли патрулі анархістів і перевіряли документи. То був направду героїчний вчинок, якого я ніколи не забуду. Ми страшенно зраділи сигаретам.

Біля кожного вікна стояли озброєні вартові, невелика група спецзагону на вулиці зупиняла нечисленних перехожих. Під’їхав автомобіль анархістського патруля з великою кількістю зброї. На пасажирському сидінні вродлива темноволоса дівчина років вісімнадцяти тримала на колінах автомат. Я довго тинявся коридорами готелю — велетенської будівлі із хаотичним плануванням приміщень. Всюди валялося сміття, поламані меблі й клапті паперу. Сміття — неодмінний атрибут революції. Куди не кинь оком — скрізь сплять люди. На пошарпаному дивані в коридорі спали дві убогі жінки. До того як РПМЄ захопив це приміщення, тут було кабаре. В деяких кімнатах були сцени, на одній із них самотньо стояло фортепіано. Нарешті я знайшов те, що шукав — арсенал. Я не знав, чим усе закінчиться, тому мені конче була потрібна зброя. Неодноразово я сам чув, що всі без винятку партії — ОСПК, РПМЄ та НКП-ФАІ — накопичують зброю в Барселоні, а тому просто не міг повірити, що в цій будівлі РПМЄ було лише п’ятдесят чи шістдесят гвинтівок, які я вже бачив. Кімната, яку використовували як склад зброї, не охоронялась і мала благенькі двері, отож ми з іншим англійцем легко їх відчинили. Зайшовши до кімнати, ми переконалися, що чутки виявились брехнею — зброї не було. Усе, що нам вдалося віднайти, — це штук двадцять застарілих малокаліберних гвинтівок і декілька дробовиків. Набоїв не було взагалі. Я повернувся назад і запитав, чи немає набоїв до револьверів. Цього добра також не було. Я знайшов декілька ящиків гранат, які привезли анархісти. Взяв собі декілька штук. То були поганенькі гранати, які запалювались, якщо їх потерти згори чимось схожим на сірник. Чесно кажучи, я боявся, що вони можуть вибухнути й самі собою.

Люди спали просто на підлозі. В якійсь із кімнат не змовкаючи плакало маля. Незважаючи на травень, вночі було холодно. Над однією зі сцен досі висіла завіса, тож я зрізав її ножем, загорнувся в неї і примудрився подрімати декілька годин. Ніяк не міг міцно заснути, все думав про ті страшні гранати, що можуть розірвати мене на шматки, якщо я буду вовтузитись. О третій ночі мене розбудив високий чоловік, який начебто тут командував. Він дав мені гвинтівку й поставив вартувати біля одного з вікон. А ще повідомив, що схопили і заарештували Саласа, начальника поліції, відповідального за напад на телефонну станцію. (Згодом ми дізналися, що насправді його лише відсторонили від служби. Незважаючи на це, новини тільки підтверджували загальну думку, що гвардійці діяли без наказів, на власний розсуд.) З першими променями сонця люди почали зводити дві барикади — одну навколо місцевого комітету, іншу — біля готелю «Фалькон». Вулиці Барселони вимощені квадратною бруківкою, з якої легко скласти стіну. Під бруківкою насипано жорству, якою можна наповнити мішки. Зведення барикад — дивовижно красиве видовище! Зараз я багато віддав би за можливість зробити хоч один знімок. Пристрасно, як іспанці роблять будь-яку справу, що вирішили довести до кінця, довга вервечка чоловіків, жінок і навіть маленьких дітей вивертали бруківку, накладали її у тачку, яку невідомо де знайшли і тягали важезні мішки з піском. У дверях місцевого комітету стояла молода єврейка з Німеччини в штанах ополчення й, усміхаючись, спостерігала за людьми. Вже за декілька годин барикади були на рівні голови, біля бійниць поставили стрільців, а за барикадою палало багаття й смажилась яєчня.