Я намагався передати вам почуття, що охоплювали мене у вирі барселонських боїв. Здається, однак, що я не зміг повного мірою описати химерність того, що відбувалося, і власних відчуттів. Коли я озираюся на події того часу, в моїй пам’яті зринають звичайні люди, образи незнайомців, які не брали участі в боях та й взагалі дивилися на все як на безглузду метушню. Пригадую ошатно вбрану жінку, яка йшла по Ла Рамбла з кошиком у руці і вела на повідку білого пуделя. А на сусідній вулиці лунали постріли гвинтівок. Невже вона не чула? Ось бачу чоловіка з двома білими хустинками в руках, який біжить абсолютно порожньою площею Каталонії. Велика група людей у чорному одязі годину намагалася перетнути площу Каталонії, але так і не змогла цього зробити. Щойно вони з’являлися на розі, кулеметники ОСПК, які засіли у готелі «Колон», починали по них стріляти і не давали пройти. Хтозна, для чого вони це робили, адже люди були беззбройні. Я подумав, що це мабуть була жалобна хода. Не можу забути невисокого чоловіка — наглядача музею, розташованого над «Поліорамою». Він, здається, сприймав усе як якусь імпрезу, а тому з радістю приймав гостей — англійців. Англійці такі simpático, казав він. А ще сподівався, що коли все закінчиться, ми до нього неодмінно зазирнемо. До речі, я так і зробив. І ще один чоловік, який ховався за дверима й задоволено кивав головою в бік площі, де не вщухала стрілянина, і казав (так, наче на дворі був ясний ранок): «Ось і знову маємо 19 липня!» А ще працівники майстерні з пошиття взуття, в яких я замовляв свої чоботи. Я ходив до них ще до початку заворушень, після них і під час короткочасного перемир’я 5 травня. Майстерня була досить дорога, там працювали члени ВСТ, а може й ОСПК, тобто, по суті, ми мали різні політичні погляди. Вони знали, що я служив у РПМЄ, проте ставилися до мене досить приязно. «Шкода, що тут таке відбувається. Не дає працювати. Коли вже це закінчиться? Невже їм мало фронту?» Багато мешканців Барселони, якщо не більшість, сприймали події, що відбувалися, без особливого інтересу. Якби стався повітряний наліт, реакція була б приблизно такою самою.

У цьому розділі я описав лише власні переживання, втім, у наступному розповім про важливіші речі — що сталося насправді і якими були наслідки, що було правильно, а що — ні, і хто винен, якщо хтось узагалі винен. У барселонських боях було стільки політики, що важливо скласти зважену та об’єктивну думку про ті події. З цього приводу написано багато матеріалу, вийшло безліч книжок, і навряд чи буде перебільшенням сказати, що дев’яносто відсотків усього не відповідає дійсності. Майже всі надруковані у газетах статті писалися журналістами, які перебували оддалік подій, а тому факти були не лише неточними, а й брехливими. Як це часто буває, висвітлювався лише один бік проблеми. Як і всі в той час у Барселоні, я бачив лише те, що відбувалося довкола мене, проте я бачив і чув достатньо, щоб спростувати всю поширену брехню. Знову ж таки, якщо вас не цікавлять політичні чвари між купою різних партій з чудернацькими назвами (як імена китайських генералів), можете сміливо перегорнути цей розділ. Складно й бридко вникати в подробиці міжпартійного життя, немов пірнаєш у вигрібну яму. Проте важливо все ж таки встановити істину, наскільки це можливо, віднайти правду. Ця підступна брудна колотнеча в далекій Барселоні набагато важливіша, ніж може здатись на перший погляд.

Зараз уже неможливо отримати точний та неупереджений опис подій у Барселоні, оскільки сьогодні не існує необхідних документів і записів. У майбутньому історики не матимуть жодних доказів, окрім звинувачень, закидів та партійної пропаганди. Власне, я й сам не володію достовірними доказами, за винятком того, що бачив на власні очі й що почув від інших свідків тих боїв, слову яких я довіряю. Проте я все ж можу спростувати багато відвертої та несправедливої брехні й допомогти зрозуміти ті події в ретроспективі.

По-перше, що насправді трапилося?

Протягом певного часу Каталонія жила в напрузі. У попередніх розділах цієї книжки я розповів про боротьбу між комуністами та анархістами. До травня 1937 року ця напруга досягла межі, коли повстання стало невідворотним. Безпосередньою причиною повстання став наказ уряду здати особисту зброю, що збігся з рішенням створити добре озброєну «не політичну» поліцію, до якої не приймалися члени профспілок. Це рішення було всім зрозуміле. Ще зрозумілішим було те, що наступним кроком стане взяття під свій контроль ключових галузей промисловості, які досі належали НКП. До того ж наростало невдоволення робітничого класу поглибленням прірви між бідними і заможними, а також загальне химерне відчуття, що революцію саботують. Тож для багатьох спокійне 1 травня стало приємною несподіванкою. Але 3 травня уряд вирішив захопити телефонну станцію, яку ще з початку війни обслуговували здебільшого члени НКП. Було оголошено, що станція працює неналежним чином та ще й прослуховуються телефонні розмови чиновників. Начальник поліції Салас (достоту не відомо, чи перевищив він свої повноваження) відрядив три вантажівки з озброєними цивільними гвардійцями для захоплення будівлі, в той час як вулиці зачищала озброєна поліція в цивільному. Приблизно тоді ж цивільні гвардійці захопили й інші будівлі у стратегічних місцях. Хай би для чого це було зроблено, але поширилася загальна думка, що це — сигнал для нападу гвардійців та ОСПК (комуністів і соціалістів) на НКП. Містом розлетілася чутка, що нападають на робітничі будівлі, на вулицях з’явилися озброєні анархісти; всі залишили роботу, й одразу почалися сутички. Тієї ж ночі й зранку почали зводити барикади, і бої тривали безперервно аж до ранку 6 травня. Варто зазначити, що обидві сторони здебільшого оборонялися. Будівлі блокували, але, наскільки мені відомо, не штурмували, артилерію не застосовували. Загалом, сили НКП-ФАІ-РПМЄ утримували робітничі околиці, а озброєна поліція та ОСПК — центральну та адміністративну частини Барселони. 6 травня настало перемир’я, але згодом сутички розгорілися з новою силою, ймовірно через те, що цивільні гвардійці намагались роззброїти НКП. Але вже наступного ранку бійці почали самовільно залишати барикади. А до того, приблизно до ночі 5 травня, НКП перемагали, тому велика кількість цивільних гвардійців здалися. Робітники не мали лідерів і чіткого плану. Насправді вони не мали взагалі ніякого плану, окрім невиразного наміру протистояти гвардійцям. Офіційні лідери НКП одностайно з лідерами ВСТ закликали людей повертатися до роботи. А найгірше, що катастрофічно бракувало продовольства. За таких умов ніхто не хотів воювати. Ближче до вечора 7 травня ситуація майже стабілізувалася. Того вечора з Валенсії морем прибули шість тисяч бійців загону швидкого реагування, які взяли місто під контроль. Уряд видав наказ здати зброю усім, крім регулярних військ, і наступні кілька днів було конфісковано багато зброї. За офіційними даними, кількість жертв становила чотириста вбитих та близько тисячі поранених. На мою думку, чотириста вбитих — це, мабуть, перебільшення, проте, оскільки цю Інформацію неможливо перевірити, вважатимемо цифру правдивою.

По-друге, якими були наслідки боїв? Звичайно, їх неможливо точно визначити. Немає доказів, що повстання мало прямий вплив на перебіг війни, проте очевидно могло б мати, якби тривало ще декілька днів. Повстання у Барселоні стало приводом для Валенсії узяти Каталонію під контроль, прискорити розпуск робітничого ополчення та заборонити РПМЄ. Не сумніваюсь, що таким чином хотіли повалити й уряд Кабальєро. Усі ці події все одно б сталися. Насправді питання в тому, виграли чи програли члени НКП, вийшовши на вулиці й почавши бої. Це лише припущення, однак я вважаю, що вони більше здобули, аніж втратили. Захоплення барселонської телефонної станції було лише окремим епізодом у довгому ланцюжку подій. Ще починаючи з минулого року реальна влада поступово вислизала з рук синдикатів, контроль робітничого класу перетворювався на централізований, що вело до державного капіталізму, а можливо, й відновлення приватного капіталізму. Факт існування спротиву, ймовірно, затримував процес. Уже за рік після початку війни каталонські робітники втратили майже всю свою владу, проте вони все одно перебували у вигідному становищі. Якби вони дали зрозуміти, що відступлять перед будь-якою провокацією, все було б набагато гірше. Трапляються випадки, коли краще воювати і програти, ніж не воювати взагалі.