Увесь цей час я звично вів нерівну боротьбу з іспанською мовою. Окрім мене у казармах був ще один англієць, і ніхто, навіть серед офіцерів, не знав і слова французькою. Ситуацію значно ускладнював той факт, що, спілкуючись між собою, солдати розмовляли каталонською. Єдиним моїм порятунком був невеличкий кишеньковий словник, який я діставав у хвилини скрути. Але запевняю вас, краще бути іноземцем в Іспанії, аніж в інших країнах. Тут дуже легко знайти друзів. Уже за день чи два було зо два десятки ополченців, які називали мене на ім’я, ладні показати, що, де і як, і просто вражали своєю гостинністю. У цій книжці я не збираюся вдаватись до пропаганди, як і не маю на меті ідеалізувати ополченців РПМЄ. Уся система військ мала серйозні вади, і з хлопцями була страшна плутанина, оскільки до цього часу добровільний набір до лав армії поступово зменшився й багато найкращих уже були на фронті або й мертві. Серед нас був обов’язковий відсоток абсолютно ні до чого не здатних бійців. Батьки приводили на військову службу п’ятнадцятирічних хлопчаків, і, не криючись, робили це заради десяти песет[5], які були денною платою бійця війська ополченців. А ще заради хліба, який ополченці мали вдосталь і могли тишком-нишком принести додому батькам. Навряд чи хтось, кинутий в середовище робітників (варто зазначити — каталонських робітників, адже окрім декількох араґонців та андалусійців, я знав лише каталонців), не буде приголомшений їхньою внутрішньою шляхетністю, а надто прямотою та щедрістю. Іспанська щедрість, у звичному сенсі цього слова, спершу може вас шокувати. Якщо ви попросите в іспанця сигарету, він віддасть вам усю пачку. А поза цим є ще щедрість набагато глибшого сенсу, істинна велич духу, з якою я стикався неодноразово у лиховісних обставинах. Деякі журналісти й інші іноземці, які бували в Іспанії протягом війни, стверджували, що насправді в глибині душі іспанці були роздратовані іноземною військовою допомогою. Від себе додам, що жодного разу нічого такого не помічав. Пам’ятаю, за декілька днів до того, як я покинув казарми, група солдатів прибула з фронту у відпустку. Вони захоплено розповідали про свій бойовий досвід і були вражені французькими вояками, що стояли біля них поблизу міста Уеска. За їхніми словами французи були дуже сміливими, і додавали: «Mas valientes que nosotros» — «Вони набагато сміливіші нас». Я, звичайно ж, заперечував, але мені пояснили, що французи краще розумілись на мистецтві війни — гранатах, кулеметах тощо. Це дуже важливе зауваження. Англієць радше дасть відтяти собі руку, ніж скаже щось подібне.

Пробувши лише декілька тижнів на службі в ополченні, всі іноземці встигали полюбити іспанців, а заразом і зненавидіти деякі їхні риси. Моя ненависть часом не мала меж. Багато у чому іспанці неперевершені, але воювати вони не вміють. Усі без винятку іноземці були шоковані їхньою неповороткістю, а понад те — ще й непунктуальністю, що доводить до сказу. Кожен іноземець неодмінно вивчить хоч одне слово іспанською, і слово це — mañana, тобто «завтра» (буквально «ранок»). За найменшої можливості справи сьогоднішні відкладаються до mañana. Це настільки типово, що навіть самі іспанці жартують з цього приводу. І ніщо в Іспанії, від їжі до битви, не відбувається вчасно, в чітко визначений час. Найчастіше все відбувається надто пізно, але часом, щоб ви не звикли до постійного спізнення, трапляється надто рано. Потяг, який за розкладом повинен відбувати о восьмій, зазвичай відбуде у будь-яку хвилину між дев’ятою та десятою, але раз на тиждень, за примхою машиніста, відправляється о пів на восьму. Можливо, це дрібниці. Теоретично я радше захоплююсь іспанцями, які не поділяють нашого неврозу стосовно часу. На жаль, я сам від нього страждаю.

Усмак нагодувавши нас чутками, mañana та відмовками, нам нарешті віддали наказ протягом двох годин бути готовими до відправки на фронт. Не зайвим буде нагадати, що ми ще не отримали більшої частини потрібної амуніції. На складі начальника забезпечення був такий рейвах, що зрештою багато хто мусив вирушати, так і не отримавши усього необхідного. Казарми миттєво наповнились жінками, які, здавалося, з’явились нізвідки, відтак допомагаючи чоловікам скласти ковдри й спакувати речові мішки. Я почувався приниженим, коли молода іспанка, дружина Вільямса, ще одного англійця, показувала мені, як одягати шкіряний патронташ. Ніжна, темноока і дуже жіночна, народжена, здавалося, лише для того, щоб колисати в люльці немовля, вона, однак, брала участь у липневих боях. До слова, в той час жінка була вагітна, і дитинка народилась усього через десять місяців після початку війни, ймовірно, зачата просто за барикадою.

Потяг мав вирушати о восьмій, але лише десять хвилин на дев’яту втомлені, спітнілі офіцери спромоглися вишикувати нас на площі перед казармами. Я дуже чітко пам’ятаю ту підсвічену ліхтарями сцену: гамір і хвилювання, червоні прапори майорять у світлі ліхтарів, ополченці численних рангів з наплічниками за спинами і скрученими ковдрами, пов’язаними через плече, крики, стукіт чобіт, клацання металевих мисок, гучний заклик до тиші, що нарешті настала, а потім якийсь комісар став під червоним стягом і промовляв до нас каталонською. Нарешті нас строєм повели на станцію, причому обрано було найдовший маршрут — п’ять, а то й шість кілометрів, і все заради того, аби показати нас усьому місту. На площі Ла Рамбла трапилася затримка, бо оркестр заграв для нас якусь революційну мелодію. А тоді знову атрибути переможців — крики, ентузіазм, червоні й червоно-чорні стяги, натовпи, що юрмились, щоб поглянути на нас, жінки, які махали руками з вікон. Тоді все це здавалось таким природним. Тепер же — далеке і неправдоподібне! Поїзд був такий переповнений, що не було місця не те що на сидіннях, а навіть на підлозі. В останню секунду на платформу вибігла Вільямсова дружина й дала нам пляшку вина, а ще шмат яскраво-червоної ковбаси, що на смак нагадувала мило та викликала діарею. Поїзд виповз із Каталонії і посунув на плато Араґон на цілком звичній для війни швидкості — кілометрів з двадцять на годину.

Місто Барбастро, хоч і розташовувалось далеко від лінії фронту, виглядало похмурим та розбитим. Вулицями міста блукали натовпи ополченців у благеньких одностроях, намагаючись зігрітися. На одній із напівзруйнованих стін я натрапив на минулорічний плакат, який оголошував, що такого-то числа на арені буде вбито «шість красенів-биків». Який безнадійний вигляд мали ці вицвілі кольори! Чи живі ці шість красенів? А тореадори? Виявилось, що навіть у Барселоні немає тореадорів. З якоїсь невідомої причини найліпші тореадори — фашисти.

Мою групу відправили вантажівкою до Сьєтамо, тоді на захід до Алькуб’єрре, розташованого на межі із Сараґосою. Бої за Сьєтамо поновлювались тричі, аж поки анархісти не взяли місто у жовтні. Воно було майже повністю знищене потужними вибухами, дірки від куль лише доповнювали картину. Зараз ми перебували на висоті приблизно 450 метрів над рівнем моря. Був собачий холод, хтозна звідки наповз густий туман. Десь між Сьєтамо й Алькуб’єрре наш водій заблукав (що на війні не рідкість), і нам довелось кілька годин поспіль кружляти в тумані. До Алькуб’єрре ми дістались вже пізно вночі. Хтось провів нас через багнюку до стайні віслюків, де ми, потомлені після усіх пригод, зарились у полову і вмить поснули. Власне, краще спати у полові, ніж у сіні чи соломі, якщо полова, звичайно, чиста. Лише з першими променями сонця я побачив, що полова перемішана з хлібними скоринками, клаптями газет, кістками, дохлими пацюками та порожніми бляшанками з-під молока.

Зараз ми перебували близько до лінії фронту, відтак відчували характерний запах війни — для мене це запах екскрементів та зіпсованої їжі. Алькуб’єрре ніколи не обстрілювали, й місто було в кращому стані, ніж більшість селищ одразу за лінією фронту. Однак щось мені підказує, що подорожуючи цією частиною Іспанії навіть у мирний час, ви будете вражені жахливою бідністю араґонських сіл. Села побудовані як фортеці — маленькі убогі халупи з глини й каменю купчились навколо церкви, і навіть навесні жодної тобі квіточки, ні садів ні городів, лише задні двори, де в купах гною порпалися облізлі кури. Погода стояла паскудна — то дощ, то туман. Вузькі ґрунтові дороги перетворились на глибокі й широкі моря багнюки, які, розганяючись, долали вантажівки, а селяни вели незграбні вози, які тягли запряги мулів, часом до шести одночасно. Через постійний рух військ село потопало у неймовірній грязюці. Тут немає і ніколи не було нічого схожого на туалет чи каналізацію, а тому доводилось пильнувати кожен крок. Церкву вже давно використовували замість вбиральні; це ж стосувалось полів на чотириста метрів навкруг. Щоразу, згадуючи свої перші два місяці на війні, я бачу непривітні поля зі стернею та екскрементами по краях.