Якось вранці нам повідомили, що всіх поранених з моєї палати відправляють до Барселони. Я ледь встиг надіслати дружині телеграму, оскільки нас одразу посадили на автобуси і відвезли на залізничну станцію. І коли потяг вже вирушав, санітар, який нас супроводжував, ненароком обмовився, що ми їдемо не до Барселони, а до Таррагони. Мабуть, машиніст передумав. «Іспанія», — подумав я. Ще більше по-іспанському було затримати потяг, доки я відправляв дружині іншу телеграму. До слова, дружина телеграми так і не отримала. І це теж так по-іспанському.

Нас везли у звичайному вагоні третього класу з дерев’яними сидіннями. Деякі чоловіки із серйозними пораненнями сьогодні вперше підвелися з ліжка. Спека й бовтанка у вагоні зробили свою справу: половина була ледь при тямі, інші блювали на підлогу. Санітар пропихався поміж блідих наче смерть і ледь живих бійців і лив кожному до рота воду з міха з козячої шкіри. Ту воду було неможливо пити, я й досі пам’ятаю її гидкий присмак. Коли ми дісталися Таррагони, вже смеркалося. З потяга до моря було рукою подати. Щойно ми прибули, з вокзалу вирушив військовий потяг з бійцями Інтернаціональної бригади. На мосту стояв натовп людей, махаючи їм руками. Потяг був дуже довгий, напханий по саму зав’язку, на відкритих платформах стояли гармати, а навколо них повно солдатів. Я дуже виразно пам’ятаю, як той потяг від’їжджав у жовтаве надвечір’я. На тлі бірюзового моря повз нас поволі пропливали вікна, з яких визирали смагляві веселі обличчя, стирчали дула гвинтівок і тріпотіли червоні шарфи.

— Extranjeros — іноземці, — мовив хтось.

— Італійці.

Не було жодних сумнівів. Хто, крім італійців, міг збитися в такі мальовничі групки й так елегантно махати руками у відповідь. Однак, ця елегантність не заважала їм пити вино просто з пляшок. Пізніше ми дізналися, що то були бійці, які у березні виграли велику битву під Гвадалахарою. Хлопці побували у відпустці і от тепер поверталися на Араґонський фронт. Боюся, що вже за декілька тижнів більшість з них загинули під Уескою. Поранені у моєму вагоні, які могли рухатися, підвелися і махали італійцям руками, проводжаючи їх. Хтось махав милицею, чиясь перев’язана рука здіймалася у вітальному жесті. Ось вона — алегорична картина війни: здорові воїни гордо вирушають на фронт, поранені каліки повзуть до шпиталю, а серце завмирає від одного вигляду зброї на відкритих платформах. І все це породжує фатальне відчуття, якого просто неможливо позбутись, відчуття того, що, врешті-решт, війна — це слава.

Таррагонський шпиталь виявився величезним і по зав’язку набитим пораненими з усіх фронтів. Яких тільки поранень тут не побачиш! Гадаю, способи лікування деяких ран відповідали останнім медичним досягненням, проте дивитися на них було страшно. Рану залишали відкритою і не бинтували, захищаючи від мух натягнутою на дротину марлею. Під марлею виднілося червоне желе рани, яка вже починала гоїтися. Був там один чоловік з пораненням в обличчя й шию, який на голові носив щось на кшталт круглого шолома з марлі. Рот був забинтований, і дихав він через прикріплену до вуст тоненьку трубочку. Бідний, він виглядав таким самотнім — тинявся туди-сюди палатою, дивився на нас крізь свою марлеву клітку й нічого не міг сказати. Я пробув три чи чотири дні у Таррагоні. Я вже достатньо оклигав і навіть якось зміг дійти аж до берега моря. Химерно було бачити, що життя на узбережжі плине так само, як і завжди, — працюють дорогі кафе, товсті буржуа купаються в морі і засмагають у шезлонгах, ніби немає ніякої війни за тисячі кілометрів звідси. А однак один відпочивальник втопився на моїх очах, що здавалося неможливим у цьому мілкому й теплому морі.

Нарешті, після восьми чи дев’яти днів після поранення, мене оглянули. В хірургічному відділенні, де оглядали усіх новоприбулих поранених, лікарі величезним ножицями розрізали пласти гіпсу, в якому знемагали хлопці з розтрощеними ребрами й ключицями. З дірки у масивній незграбній броні визирало схвильоване, брудне, тижнями не голене обличчя. Лікар, моторний молодий чоловік років тридцяти, посадив мене на стілець, затис мій язик шматком грубої марлі й витяг його наскільки це було можливо. Потім запхав мені в горло стоматологічне дзеркало й наказав вимовляти «Е». Я так і робив, аж доки з язика не засочилася кров, а з очей потекли сльози. Лікар повідомив, що у мене паралізована одна з голосових зв’язок.

— То я зможу говорити?

— Говорити? — весело перепитав він. — Ні, говорити ви вже не зможете.

Однак він помилився. Протягом двох місяців я міг розмовляти лише пошепки, але потім у мене раптом відновився голос — інша голосова зв’язка взяла на себе функцію «втраченої». Рука боліла через те, що куля пройшла через пучок шийних нервів. Це був сильний біль, як при невралгії, який не вгавав приблизно місяць, особливо вночі, тож спав я препогано. Пальці правої руки також були напівпаралізованими. Минуло вже п’ять місяців, проте вказівний палець і досі німіє. І все це результат поранення в шию.

Моя рана була по-своєму цікава, й багато лікарів приходили подивитися на мене. Цмокаючи язиками, вони повторювали: «Que suerte! Que suerte!» — як пощастило. Один навіть зі знанням справи сказав мені, що куля пройшла буквально за міліметр від артерії. Звідки йому знати? Усі, кого я в той час зустрічав — лікарі, медсестри, інтерни, навіть інші пацієнти, — запевняли, що той, хто вижив після такого поранення — просто щасливець. Але я думаю, що бути щасливим — означає не бути пораненим узагалі.

Поки я був у шпиталі в Барселоні, у повітрі згущувалося щось лиховісне, і запанувала атмосфера страху, підозри, непевності та невимовної ненависті. Травневі бої залишили по собі невитравне враження. Після повалення уряду Кабальєро комуністи взяли владу у свої руки, комуністичні міністри отримали повноваження займатися порядком, а тому ніхто не сумнівався — щойно випаде слушна нагода, вони розправляться зі своїми опонентами. Проте поки що було тихо, і я навіть не уявляв, що може трапитись. Однак, мене постійно мучило відчуття біди, невиразне усвідомлення, що станеться лихо. Навіть якщо ви не брали участі у змові, атмосфера змушувала вас так почуватися. У кафе всі розмовляли пошепки й остерігалися — чи той чолов’яга за сусіднім столом, бува, не шпигун з поліції. Через цензуру преси скрізь ширилися лиховісні чутки. Говорили, що уряд Негріна-Прієто збирається піти на компроміс у війні. У той час я схилявся до цієї думки, оскільки фашисти наближалися до Більбао і, здавалося, уряд нічого не робив, щоб цьому завадити. По всьому місту висіли прапори басків, по кафе ходили дівчата з коробками для пожертв, по радіо торочили про «героїчних захисників», проте баски не отримували ніякої реальної допомоги. Я не відкидав думки, що уряд веде подвійну гру. Подальші події довели, що я сильно помилявся, але порятунок Більбао видавався цілком реальним, якби уряд хоч щось робив. Наступ на Араґонському фронті, хай навіть неуспішний, міг би змусити Франко перекинути туди частину військ. Проте уряд розпочав наступальну операцію надто пізно — Більбао вже було втрачено. НКП у великих кількостях поширювало листівки «Будь насторожі!», натякаючи, що «певна партія» (комуністи) задумали державний переворот. Поширювався острах вторгнення фашистів у Каталонію. Раніше, коли ми поверталися на фронт, я на власні очі бачив масивні оборонні конструкції, що зводили за багато кілометрів від передової. По всій Барселоні також будувалися та облаштовувалися нові бомбосховища. Населення боялося повітряних і морських нападів. Найчастіше то були навчальні тривоги, але після кожної сирени та попереджувальних вогнів місто буквально вимирало на довгі години, а перелякані люди ховалися у підвалах. У в’язницях досі було повно людей, які сиділи там ще з травневих боїв, і понад те щоразу додавалося нових в’язнів. По одному, по двоє, анархісти і прихильники РПМЄ зникали у в’язницях. Наскільки ми знали, нікого не судили і не висували жодних звинувачень, навіть у «троцькізмі». Людей просто ловили й кидали до в’язниці, зазвичай утримуючи в одиночній камері. Боб Смайлі досі перебував у в’язниці Валенсії. Нам нічого не вдалося дізнатися, хіба лише те, що ані представник лейбористів, ані призначений Бобові адвокат так і не отримали дозволу на зустріч із ним. До в’язниць кидали все більше іноземців — бійців Інтернаціональної бригади та ополченців інших підрозділів. Зазвичай формальним приводом було звинувачення у дезертирстві. Загалом, наразі достоту ніхто не знав, ким був ополченець — добровольцем чи солдатом регулярної армії. Ще декілька місяців тому кожного, хто записувався до ополчення, запевняли, що він вважається добровольцем, а тому, коли настане час йти у відпустку, може звільнитися, якщо забажає. Тепер виявилося, що уряд передумав і кожен повстанець раптом став солдатом регулярної армії. Якщо він хотів повернутися додому, то автоматично вважався дезертиром. Але навіть щодо цього не було певності. На деяких ділянках фронту солдатів досі звільняли. На кордоні такі посвідки про звільнення інколи визнавали, інколи — ні, і тоді солдата одразу кидали за ґрати. Згодом кількість іноземних «дезертирів» зросла до сотень, проте, коли їхні країни здійняли галас, багатьох із них повернули на батьківщину.