До мене кинувся американець-вартовий. «Чорт! Тебе що, підстрелили?» Навколо зібралася купа люду, як це зазвичай буває. «Підніміть його! Куди поранили? Зніміть з нього сорочку!» Американець попросив ніж, щоб розрізати мою сорочку. Я точно знав, що ніж у мене в кишені, й навіть намагався його дістати, але права рука чомусь не слухалася. Нічого не болить, думав я, і відчув дивне полегшення. Все, тепер моя дружина буде щаслива: вона вважала, що краще отримати поранення, ніж бути вбитим у якійсь страшній битві. Тільки тепер мені спало на думку дізнатися куди саме мене поранили й наскільки серйозно. Я нічого не відчував, але знав, що куля вдарила десь спереду. Я намагався щось сказати, проте мій голос був схожим на якийсь тихий писк. З другої спроби я все ж зміг запитати, куди мене поранили. В шию, відповіли мені. Гаррі Вебб, наш санітар, приніс бинти й пляшечки спирту, які нам видавали для перев’язок. Щойно мене підняли, з рота заюшила кров. Іспанець, що стояв просто за мною, сказав, що куля пройшла наскрізь. Рану полили спиртом, який зазвичай пік вогнем, проте зараз видався мені приємною прохолодою.
Мене знову поклали, чекаючи поки принесуть ноші. Дізнавшись, що куля пройшла наскрізь, я був готовий змиритися зі своєю долею. Я ж бо ніколи не чув, щоб людина чи тварина, отримавши таке поранення, змогла вижити. З кутика вуст стікала цівка крові. «Зачепило артерію», — майнула думка. Цікаво, скільки можна протягти, якщо зачепило сонну артерію. Хіба декілька хвилин? Все було наче в тумані. Десь хвилини зо дві я вважав себе померлим. І це було цікаво. Тобто цікаво, про що людина думає в таку мить. Перша думка була про мою дружину. Друга — страшенне розчарування, що мушу покидати цей світ, який, як виявилося, коли надходить кінець, такий прекрасний. Повірте, тоді я відчував це як ніколи. А ще мене дратувала така невдача. Дідько! Поранили навіть не в бою, а в цьому дурному кутку через мою власну неуважність! А ще я думав про солдата, який мене підстрелив. Цікаво, як він виглядав, хто він — іноземець чи іспанець, і чи знав, що поцілив у мене. Я не ображався на нього. Він — фашист, і якби я міг, то й сам би його пристрелив. Але якби його схопили й привели оце до мене, то я, мабуть, привітав би його з влучним пострілом. Імовірно, якби я й справді помирав, думки мої були б геть іншими.
Щойно мене поклали на ноші, як моя права рука ожила й почала страшенно боліти. Я подумав, що, мабуть, зламав її, коли падав. Нестерпний біль мене трохи заспокоїв, бо я знав, що відчуття не загострюються, коли помираєш. Я відчув полегшення й співчував тим бідакам, які, послизаючись, тягли ноші на своїх плечах. Мене несли близько двох кілометрів грузькою дорогою, і це було зовсім не просто. Я добре знав, наскільки це важко, бо ще вчора чи позавчора сам допомагав нести пораненого. Моє обличчя лоскотало листя білих тополь навколо наших окопів, і я подумав, як же чудово жити у світі, де ростуть білі тополі. Нестерпно боліла рука, і я чортихався, а потім замовкав, бо щоразу, коли я глибоко вдихав, з рота юшила кров.
Лікар наново перев’язав рану, вколов трохи морфію та відіслав до Сьєтамо. Шпиталь у Сьєтамо являв собою нашвидкуруч збиті дерев’яні бараки, в яких зазвичай поранених тримали лише декілька годин, перш ніж відправити до Барбастро чи Лериди. Від морфію я був наче п’яний, проте біль не вщухав. Рухатись я теж не міг і постійно ковтав кров. Це було так типово для іспанських шпиталів: поки я лежав, до мене підійшла молоденька медсестра й намагалась мене годувати — величезна тарілка супу, яйця, печеня тощо. Вона здивувалась, що я не хотів їсти. Єдине, про що я просив, — сигарета, проте зараз був справжній тютюновий голод, тож ніде не було сигарет. До мене прийшли товариші, яким на декілька годин дозволили покинути передову.
— Здоров! Ну як ти тут, живий? Це добре. Дай нам свій годинник, револьвер, ліхтарик. Ну і ніж, якщо маєш.
Вони вигребли у мене з кишень усе, що там було. То було звичною практикою. Коли хтось отримував поранення, все, що він мав, одразу ділилося між іншими. По суті, це абсолютно справедливо, адже годинники, револьвери і таке інше на передовій були на вагу золота. То краще нехай вони згодяться комусь на фронті, ніж їх поцуплять десь у дорозі.
Ближче до вечора прибуло достатньо хворих і поранених, щоб відправити нас до Барбастро. Це було жахіття! Мені казали, що це талан — отримати поранення в кінцівку, а якщо поранили в живіт, то точно помреш. Тепер я розумію, про що була мова! Жодна людина з внутрішньою кровотечею не могла вижити після трясіння цими розбитими великими вантажівками дорогами, які ніхто не ремонтував, відколи почалася війна. Бах, бабах, хрусь! Я згадав дитинство і наші забавки. Нас не прив’язали до нош, однак мені вистачало сили, аби триматися самотужки лівою рукою, а от один бідака впав просто на долівку, й одному Богу відомо, як він страждав. Ще один, який сидів у кутку санітарної машини, обблював все навколо. Шпиталь у Барбастро був переповнений, ліжка стояли настільки близько, що хворі майже торкалися один одного. Наступного ранку частину поранених завантажили у санітарний потяг і повезли до Лериди.
У Лериді я пролежав п’ять чи шість днів. То був великий шпиталь, в якому хворі, поранені й звичайні цивільні пацієнти лежали всі разом. Деякі чоловіки у моїй палаті мали страшні поранення. На сусідньому ліжку лежав темноволосий молодик, який страждав від невідомої хвороби. Він приймав ліки, які забарвлювали його сечу в яскраво-зелений колір, і пацієнти з інших палат ходили до нас мов на екскурсію. Нідерландський комуніст, який розмовляв англійською, почувши, що в шпиталі є англієць, підтримував мене й приносив газети. Він дістав важке поранення у жовтневих боях, а тепер обжився у шпиталі в Лериді й навіть одружився на одній з медсестер. Через поранення його нога всохлася й виглядала не товстішою за мою руку. Двоє ополченців, які були у відпустці і яких я зустрів у перший тиждень на фронті, прийшли навідати свого товариша і впізнали мене. Хлопчакам було років по вісімнадцять. Вони ніяково тупцювали біля мого ліжка, не знаючи що сказати, а тоді, ймовірно, виказуючи свій жаль з приводу мого поранення, повитягали з кишень увесь тютюн і дали його мені. Перш ніж я встиг його повернути, хлопці втекли. Це типово по-іспанському! Згодом я дізнався, що тютюну не було ніде, а вони мені віддали свою тижневу пайку.
Уже за декілька днів я міг вставати й ходити, рука була на перев’язі. Так вона чомусь боліла менше, ніж коли просто звисала донизу. Всередині все боліло від травм під час падіння. А ще у мене майже повністю пропав голос, проте рана від вогнепального поранення абсолютно не боліла. Кажуть, що це звичне явище. Неймовірної сили удар від кулі викликає шок, що попереджає появу болю, однак нерівний уламок міни чи бомби, який зазвичай б’є з меншою силою, завдає пекельного болю. На території шпиталю ріс чудовий сад, а ще був басейн із золотими рибками і маленькими сірими себеликами. Я сидів і годинами спостерігав, як вони плавають. Порядок у цьому шпиталі допоміг мені зрозуміти усю шпитальну систему на Араґонському фронті. Не знаю, чи було так само в інших. Лікарі були справжніми фахівцями, не відчувалося браку обладнання та ліків. Проте є два значні недоліки, які, я певен, стали причиною смерті сотень і тисяч чоловіків, яких можна було врятувати.
По-перше, усі шпиталі поблизу фронту функціонували фактично лише як перев’язочні пункти, але там лікували і тих, хто мав дуже серйозні поранення й не підлягав транспортуванню. Теоретично більшість поранених належало одразу ж відправляти до Барселони чи Таррагони, але через брак санітарних машин це робилося через тиждень або й десять днів. Поранені застрягали у Сьєтамо, Барбастро, Монзоні чи Лериді, не отримуючи ніякого лікування, окрім свіжої пов’язки, та й то не завжди. На жахливі осколкові поранення та розтрощені кістки накладали бинти й гіпс, створюючи таку собі оболонку. На цій оболонці олівцем описували характер пошкодження й знімали її зазвичай тоді, коли пацієнт потрапляв до Барселони чи Таррагони, тобто днів через десять. У цих шпиталях ніхто не оглядав ран, лікарів було дуже мало, й вони поспіхом проходили повз ліжка зі словами: «Все гаразд. У Барселоні тебе вилікують». Постійно ходили чутки, що незабаром відправляється поїзд до Барселони, як завжди mañana. По-друге, кваліфіковані та досвідчені медсестри були тут на вагу золота. Очевидно, в Іспанії їх просто не навчали, ймовірно через те, що до війни цю функцію виконували черниці. Я не маю жодних претензій до іспанських медсестер — вони з теплотою ставилися до мене, однак були абсолютно некомпетентними. Вони вміли зміряти температуру, деякі знали, як робити перев’язку. Та на цьому їхні навички закінчувалися. В результаті пацієнти, які не могли самі про себе подбати, практично були покинуті напризволяще. Медсестри не робили нічого, якщо хворий тиждень лежав із закрепом, не мили тих, хто сам не міг цього зробити. Пам’ятаю, як чолов’яга з розтрощеною рукою розповідав мені, що за три тижні жодного разу не вмивався. Медсестри по декілька днів навіть не заправляли наші ліжка. Харчування в шпиталях було хороше, можна сказати, навіть відмінне. В Іспанії, як ніде більше у світі, існує традиція напихати хворого надміру поживною їжею. В Лериді харчування було чудове. О шостій ранку — сніданок, що складався із супу, омлету, печені, хліба, білого вина й кави. Обід був ще багатшим, і це в той час, коли цивільне населення страждало від недоїдання. Мабуть, іспанці нічого не знають про поняття легкої дієти. Вони годують хворих такою самою їжею, що й здорових — жирні страви, просякнуті оливковою олією.
