Я пам’ятаю, як за день чи два після вуличних протестів, ідучи однією з фешенебельних вулиць, я натрапив на кондитерську крамницю. Вітрини вгиналися від смачної випічки й цукерок, однак, ціни кусалися. Це був один із тих магазинів, які можна побачити на Бонд-стрит чи Рю де ля Пе. Я й досі пам’ятаю свій жах і подив, що хтось справді витрачав на таке гроші, коли в країні, де йшла війна, катастрофічно бракувало їжі. Ви не подумайте, я не претендую на звання взірця моралі. Пробувши декілька місяців на передовій, я й сам відчував непереборне бажання скуштувати всього: наїдків, вина, коктейлів, американських сигарет, і, зізнаюся, купував усе, що тільки міг собі дозволити. Протягом першого тижня, до початку вуличних протистоянь, я займався деякими справами. Спочатку, як я вже казав, я потурбувався про власний комфорт. Згодом, через переїдання і надмірне вживання алкоголю, мав певні проблеми зі здоров’ям і почувався не дуже добре, тож спав до обіду, їв і знову вкладався у ліжко. В цей же час я вів таємні перемовини про купівлю револьвера, оскільки у позиційній війні він прислужився б краще, ніж гвинтівка. Дістати револьвер було надзвичайно складно. Уряд видавав таку зброю лише офіцерам Народної армії, але відмовлявся видавати її ополченцям. Залишалось єдине — купити зброю в анархістів, які мали таємні склади, звичайно, нелегально. Після тяганини й перешкод один товариш-анархіст усе ж дістав мені маленький автоматичний пістолет калібру 6.6, жалюгідну зброю, від якої вже не було жодної користі на відстані більше п’яти метрів, але це ліпше, ніж взагалі нічого. До того ж у цей час я залагоджував деякі справи, аби покинути лави РПМЄ, приєднатися до іншого підрозділу і вирушити на Мадридський фронт.

Я давно всім казав, що збираюся полишити РПМЄ. Поки я тяжів до анархістів. Вступивши до лав НКП, можна було увійти до складу ФАІ, проте мені сказали, що ФАІ швидше за все перекине мене не на Мадридський фронт, а до Теруелю. Якщо ж я все ж хотів потрапити на Мадридський фронт, то мусив записатися в Інтернаціональну бригаду, але для цього мені потрібна була рекомендація члена комуністичної партії. Я відшукав приятеля-комуніста, який мав стосунок до іспанської медичної служби, й стисло пояснив йому суть справи. Здається, він зрадів, що перейду до них, і попросив, якщо це можливо, переконати інших англійців-членів лейбористської партії перейти зі мною. Якби я почувався ліпше, то, ймовірно, погодився б одразу. Важко сказати, чи це щось би змінило. Цілком можливо, що мене відіслали б до Альбасете ще до початку протистоянь у Барселоні. Але в цьому разі я не мав би можливості побачити все на власні очі й прийняв би на віру офіційну версію. З іншого боку, моє становище було б дуже складним, якби під час протистоянь я був у Барселоні і виконував накази комуністів, все ще відчуваючи особисту приязнь до товаришів з РПМЄ. Тим часом у мене залишався ще тиждень відпустки, і перед поверненням на передову я сподівався зміцнити здоров’я. А ще я чекав, поки швець пошиє мені чоботи (в усій іспанській армії не знайшлося чобіт, які б мені підійшли). Здавалося б, дрібниця, але такі дрібниці часто стають доленосними. Я сказав приятелю-комуністу, що прийму рішення трохи згодом. А зараз мені просто хотілося відпочити. Раптом у мене виникла чудова думка — на два-три дні поїхати з дружиною до моря. Однак політична атмосфера немов попереджала мене, що цього не варто тепер робити.

Під зовнішньою розкішшю та дедалі глибшою бідністю, під удаваними веселощами на людних вулицях з квітковими ятками, кольоровими стягами, плакатами з пропагандистськими гаслами визрівало жорстоке політичне суперництво й ненависть. Люди різних політичних поглядів і вподобань пророкували: «Бути біді». Небезпека була простою та цілком зрозумілою — антагонізм між тими, хто прагнув розвитку революції, й тими, хто хотів її припинити чи попередити, а отже, боротьба точилася між анархістами й комуністами. У Каталонії не було іншої політичної влади, окрім влади ОСПК та їхніх ліберальних союзників. Але понад те, існувала ще непевна сила — НКП, гірше озброєна та менш свідома своїх прагнень організація, зате потужніша через свою чисельність і панівні позиції у різноманітних ключових галузях промисловості. Така розстановка сил таїла в собі небезпеку. З погляду ОСПК, перше, що слід було зробити для убезпечення та посилення власної позиції, це забрати зброю з рук робітників-членів НКП. Як я вже раніше казав, саме це мав на меті рух, спрямований на розпуск ополченців. Водночас відновили, а також посилили й озброїли довоєнні формування поліції, цивільної гвардії тощо. Це могло означати лише одне. Наприклад, цивільна гвардія була жандармерією звичайного типу, яка вже майже століття охороняла заможний клас. Тим часом вийшла постанова, що зобов’язувала приватних осіб здати всю наявну зброю. Звичайно, цей наказ не виконувався — зброю в анархістів забрати можна було лише силою. Протягом цього періоду ширилися чутки, через цензуру в пресі завжди незрозумілі і суперечливі, про незначні сутички по всій Каталонії. В різних місцях озброєна поліція здійснювала напади на опорні пункти анархістів. У Пугсерді, що на кордоні з Францією, загін карабінерів послали захопити митницю, яку до того контролювали анархісти. Було вбито відомого анархіста Антоніо Мартіна[30]. Схожі випадки трапилися у Фігерасі і, здається, Таррагоні. На околицях Барселони в робітничих районах відбулись бої. Члени НКП та ВСТ уже деякий час убивали один одного. Часом після вбивств організовували пишні похорони, які навмисне спрямовувалися на розпалювання політичної ворожнечі. Дещо раніше було вбито одного з членів НКП, і в жалобній ході йшли сотні тисяч людей. Наприкінці квітня, одразу після того, як я прибув до Барселони, був убитий Ролдан, видатний член ВСТ, і підозрювали в цьому когось із НКП. Уряд наказав зачинити всі крамниці і влаштував помпезну жалобну ходу, яка складалася переважно з військових Народної армії. Хода була такою масовою, що до призначеного місця йшли протягом двох годин. Я спостерігав за нею без особливого ентузіазму з вікна свого готельного номера. Цілком очевидно, що так званий похорон був лише демонстрацією сили. Мовляв, якщо це триватиме й далі, може бути кровопролиття. Тієї ж ночі нас із дружиною розбудили постріли на площі Каталонії, за сто чи двісті метрів від готелю. Наступного дня ми дізналися, що застрелили члена НКП і зробив це, ймовірно, хтось із ВСТ. Звісно, ці вбивства могли влаштувати й агенти-провокатори. Про ставлення іноземної капіталістичної преси до комуністично-анархістських чвар можна судити з того, що вбивство Ролдана набуло широкого розголосу, а про наступне всі мовчали.

Наближалося перше травня, й точилися розмови про проведення величезної демонстрації, в якій братимуть участь НКП та ВСТ. Лідери НКП, більш помірковані від своїх послідовників, працювали над примиренням із ВСТ, оскільки основною метою їхньої політики було об’єднання обох блоків в єдину коаліцію. За їхнім задумом, НКП та ВСТ мали пройти разом єдиним строєм, демонструючи солідарність. Проте в останній момент демонстрацію скасували. Зрозуміло, що вона могла спричинити повстання. Отож, першого травня нічого не відбулося. Виникло дивне відчуття — Барселона, так зване революційне місто, було єдиним нефашистським містом Європи, де не святкувався цей день. Проте мушу визнати, що я відчув полегшення. Загони Лейбористської партії мали йти разом з РПМЄ, і всі чекали біди. Мені зовсім не хотілося вплутуватись у дурні вуличні бійки. Марширувати вулицею, вимахувати червоним стягом із закличними гаслами, а тоді загинути від кулі, випущеної незнайомцем з вікна горішнього поверху — ні, мені зовсім не хотілося так померти.

Третього травня пополудні в холі готелю я зустрів приятеля, який ненароком обмовився: «Кажуть, на телефонній станції якась колотнеча». Але я чомусь не звернув уваги на його слова.

Того ж дня, між третьою і четвертою вечора, я йшов по Ла Рамбла, коли позаду почув декілька пострілів з гвинтівки. Я озирнувся і побачив двох молодиків зі зброєю, які скрадалися бічною вулицею, що йшла на північ від Ла Рамбла. На шиях у них були позав’язані червоно-чорні хустини анархістів. Вони затіяли перестрілку з кимось, хто засів у високій восьмикутній башті (то була начебто церква), що височіла над бічною вулицею. У мене майнула думка: «Почалося!» Проте я чомусь абсолютно не здивувався, адже багато днів усі жили в очікуванні цього «початку». Тепер я мусив повернутися до готелю й упевнитися, що з моєю дружиною все гаразд. Проте кілька анархістів на бічній вулиці відганяли перехожих і наказували їм не перетинати лінії вогню. Пролунали ще постріли. Кулі летіли просто з башти, й люди в паніці стрімголов тікали вулицею, подалі від пострілів. Звідусюди долинав ляскіт. Це крамарі опускали залізні жалюзі на вітринах крамниць. Я побачив двох офіцерів Народної армії, які обережно відступали від дерева до дерева, тримаючи руки на револьверах. Шукаючи сховку, натовп кинувся до станції метро на середині Ла Рамбла. Я вирішив не йти за ними, інакше міг би кілька годин просидіти у пастці під землею.