І нарешті, давайте поговоримо про те, чи були члени РПМЄ «троцькістами». Зараз це слово вживають дуже часто, але спотворюють його значення, і робиться це навмисне. Отож, слово «троцькіст» означає:

1. Людину, яка, як і Троцький, виступає за «світову революцію» й проти «соціалізму в одній країні». Таку людину ще можна назвати революційним екстремістом.

2. Члена організації, головою якої є Троцький.

3. Перефарбованого фашиста, який видає себе за революціонера, саботує СРСР, дії якого спрямовані на розкол та підрив лівих сил.

У першому сенсі РПМЄ можна назвати троцькістами. Але так само можна назвати англійських I.L.P. (лейбористи), німецьких S.A.P., лівих соціалістів у Франції тощо. Проте РПМЄ не мала жодних зв’язків з Троцьким чи троцькістськими («більшовицько-ленінськими») організаціями. Коли розпочалася війна, троцькісти інших країн, які прибули до Іспанії (усього чоловік п’ятнадцять чи двадцять), спочатку працювали на РПМЄ, себто на партію, найближчу до них за політичними поглядами, але не вступали в неї. Згодом прибічники Троцького отримали від нього наказ відмежуватися від політики РПМЄ, й троцькістів вигнали зі штабів РПМЄ, хоча деякі залишилися служити в ополченні. Нін, який став лідером РПМЄ після того, як фашисти захопили його попередника Мауріна, був колись секретарем Троцького. Декілька років тому він покинув Троцького і створив РПМЄ шляхом об’єднання комуністичних опозиціонерів та існуючої партії — блоку робітників і селян. Саме цей колишній зв’язок Ніна і Троцького комуністична преса залюбки використовувала на підтвердження того, що РПМЄ — троцькісти.

Але за цією ж логікою можна стверджувати, що англійська комуністична партія насправді є фашистською організацією, оскільки Джон Стрейчі певний час був пов’язаний із сером Освальдом Мозлі.

У другому сенсі, точному визначенні слова, РПМЄ абсолютно не була троцькістською організацією. Це дуже важливо, оскільки більшість комуністів вважають, що троцькіст у другому сенсі є конче троцькістом у третьому сенсі, себто організація троцькістів — це, по суті, звичайнісінька собі фашистська шпигунська машина. На термін «троцькіст» звернули увагу під час російських показових судів, а тому обізвати людину «троцькістом» — все одно, що назвати його вбивцею, провокатором тощо. Водночас кожен, хто критикує політику комуністів, обов’язково стане «троцькістом». То чи можна тоді стверджувати, що всяк, хто проповідує політику революційного екстремізму — союзник фашизму?

На практиці залежно від умов може бути як завгодно. Коли Макстон з делегацією прибули до Іспанії, «Вердад», «Френте Рохо» та інші іспанські комуністичні газети одразу оголосили його «фашистом-троцькістом», шпигуном гестапо і тому подібне. Проте англійські комуністи вчинили мудро й не повторювали подібних закидів. В англійських комуністичних газетах Макстона назвали просто «реакційним ворогом робітничого класу». Розмитість цього поняття робить його напрочуд-зручним. Причина такої обережності — декілька хороших уроків, що засвоїла комуністична преса і які навчили її не зводити наклепів. Вагомими доказом того, що все це брехня, є той факт, що ці звинувачення не повторили у країні, де кожне слово необхідно підтверджувати.

Може здатися, що звинувачення проти РПМЄ я обговорював набагато довше, ніж належить. Порівняно з бідами громадянської війни подібні міжусобні чвари між партіями, з притаманними такій ситуації несправедливістю й фальшивими звинуваченнями, можуть здатися тривіальними. Насправді це не зовсім так. На моє переконання, такі наклепи й кампанії в пресі, точніше погляди, які вони нав’язують, можуть завдати значних збитків справі боротьби проти фашистів.

Хто хоч трохи на цьому розуміється, знає, що комуністична тактика розправлятися зі своїми політичними опонентами, вигадуючи про них різні нісенітниці, зовсім не нова. Сьогодні вони нападають на «Троцького-фашиста», вчора були «соціал-фашисти». Минуло лише шість чи сім років відтоді, як російські державні суди «довели», що лідери Другого Інтернаціоналу, включаючи, наприклад, Леона Блума та визначних членів Лейбористської партії Англії, готували змову з метою вторгнення в СРСР. Але сьогодні французькі комуністи з радістю приймають Леона Блума як свого лідера, а англійські комуністи правдами й неправдами намагаються потрапити до лейбористської партії. Навряд чи воно того варте, навіть з погляду правовірних послідовників. А поки не доводиться навіть сумніватися, що звинувачення у «троцькізмі-фашизмі» сіють розбрат і ненависть. Рядових комуністів спонукають до безглуздого полювання на відьом, себто троцькістів, а партіям типу РПМЄ залишається один незручний вихід — просто перетворитися на антикомуністів. Можна сказати, що починається небезпечний розкол світового руху робітничого класу. Ще трохи наклепів на вічно живих соціалістів, ще кілька змов, схожих на закиди проти РПМЄ, й розкол стане незворотним. Єдина надія — утримувати політичні розбіжності в площині, коли можливі всебічні дискусії. Між комуністами й тими, хто займає ліву позицію стосовно них, є велика різниця. Комуністи дотримуються думки, що фашистів можна перемогти разом з групами капіталістичного класу (Народний фронт), їхні опоненти, навпаки, вважають, що це відкриє для фашистів нові можливості. Цю проблему потрібно розв’язати. Неправильне рішення може означати ярмо рабства ще на століття. Але, поки замість реальних аргументів чути лише крики «Троцький — фашист», не вдасться розпочати дискусію. Наприклад, особисто я ніколи не зможу обговорювати травневі події в Барселоні з членом комуністичної партії, оскільки жоден комуніст, точніше, жоден «справжній» комуніст, ніколи й за жодних умов не визнає, що я виклав правдиву оповідь і навів достовірні факти. Якщо він повністю підтримує лінію своєї партії, то скаже, що я брешу або, що мене ввели в оману, бо всякий, хто за тисячі кілометрів від місця подій проглядає заголовки газети «Дейлі Воркер», краще за мене знає, що насправді відбулося в Барселоні. За таких умов немає чого обговорювати, адже не буде досягнуто мінімального розуміння. Яку мету мають ті, хто стверджує, що люди на кшталт Макстона фінансуються фашистами? Мета у них єдина — зробити серйозну дискусію неможливою. Уявіть собі, що під час шахового турніру один із гравців починає горлати, що його суперник винен у підпалі або бігамії. Проте це аж ніяк не стосується справи. Так само й наклепи також нічого не вирішують.

Ми повернулися на фронт десь за три дні після закінчення вуличних боїв у Барселоні. Після боїв, а особливо після газетних «взаємних компліментів», складно було думати про війну в такому ж наївно-ідеалістичному дусі, як раніше. Я чомусь певен, що будь-хто, провівши бодай декілька тижнів в Іспанії, деякою мірою розчарувався. У пам’яті зринають слова кореспондента, якого я зустрів у свій перший день в Барселоні. Він сказав: «Війна — це афера. Така, як і всі інші». Ці слова мене шокували, і тоді (у грудні) я не повірив йому. І навіть тепер (у травні) це ще досі не було правдою. Хоча тепер скидалося на те, що він таки мав рацію. Кожна війна — це деградація, оскільки такі речі, як особиста свобода й правдива преса, абсолютно несумісні з військовою ефективністю.

Тепер вже можна здогадатися, що станеться далі. Абсолютно очевидно, що уряд Кабальєро буде повалений, і на його місце прийде правий уряд із сильнішим комуністичним впливом (що й сталося за тиждень чи два), який поставить собі за мету раз і назавжди знищити владу профспілок. А потім, коли Франко буде розбито, навіть якщо відкинути проблеми, що постануть з реорганізацією Іспанії, перспективи не виглядали оптимістичними. Стосовно газетної писанини, що це — «війна за демократію», то це звичайне окозамилювання. Ніхто при здоровому глузді не сподівався, що в розділеній та виснаженій війною Іспанії є надія на встановлення демократії, хай навіть такої, як її розуміють в Англії чи Франції. Прийде диктатура, проте уже тепер зрозуміло, що давно втрачено шанси встановити народну диктатуру. Це означало, що загальний рух буде в бік фашизму певного типу. Цей фашизм отримає якусь елегантнішу назву, і буде він, адже це Іспанія, більш гуманним та менш ефективним, ніж, скажімо, у Німеччині чи Італії. Єдиною альтернативою була незмірно гірша диктатура Франко, чи (така ймовірність існувала завжди) війна завершиться поділом Іспанії з реальними кордонами або економічними зонами.