З будь-якого погляду перспективи не надто оптимістичні. Але ж це зовсім не означає, що не варто боротися на боці уряду проти неприкритого й потужного фашизму Франко й Гітлера. Хай би які вади мав повоєнний уряд, режим Франко набагато гірший. Зрештою, робітникам — міському пролетаріату — може бути байдуже, хто виграє, але Іспанія — сільськогосподарська країна, а тому селянам, звичайно, вигідна перемога уряду. Хоча б деякі із захоплених земель залишаться у їхньому володінні, і в цьому разі після розподілу землі на території, що колись належала Франко, навряд чи відновиться кріпацтво, що досі існувало в деяких районах Іспанії. Післявоєнний уряд буде антиклерикальним та антифеодальним. Він відділить церкву від держави — принаймні, на деякий час, та модернізує країну: прокладе дороги, підтримає освіту й охорону здоров’я. Дещо з цього почало втілюватися навіть під час війни. З іншого боку, Франко, якщо не вважати його лише маріонеткою Італії та Німеччини, прив’язаний до великих феодальних землевласників і служить клерикально-військовій реакції. Можливо, Народний фронт і був обманом, але Франко — це анахронізм. Його перемоги бажали лише мільйонери або романтики.
Окрім того, вже рік чи два мені не давало спокою питання міжнародного престижу фашизму і мучило, наче ніжне жахіття. Починаючи з 1930 року фашисти не програли жодного разу. Нарешті настав час їх розбити, і байдуже, хто це зробить. Якби ми зуміли відтіснити Франко та його міжнародних наймитів, це могло б значно покращити ситуацію у світі, навіть якщо б у самій Іспанії настала задушлива диктатура, а її найкращі сини сиділи б у в’язниці. Навіть заради цього варто було виграти війну.
Тоді я бачив речі саме таким чином. Зараз я набагато кращої думки про уряд Негріна, ніж раніше, коли він лише прийшов до влади. Цей уряд з великою мужністю тримав удар та виявляв набагато більше політичної терпимості, ніж можна було собі уявити. Проте я досі вважаю — якщо Іспанія не розпадеться з непередбачуваними наслідками, — то є небезпека, що повоєнний уряд буде фашистським. Знову ж таки, це — моя думка, і як воно буває з багатьма пророцтвами, лише час покаже, чи мав я слушність.
Ми встигли дістатися передової, коли дізнались, що Боба Смайлі заарештували на кордоні, коли той повертався до Англії, його перевезли до Валенсії та кинули до в’язниці. Смайлі перебував в Іспанії з жовтня минулого року. Декілька місяців він працював у штабі РПМЄ, і коли прибули інші члени лейбористської партії, доєднався до лав ополченців. Він три місяці пробув на передовій, а тоді мав повернутися до Англії і взяти участь у пропагандистській кампанії. Лише згодом ми змогли дізнатися за що Боба заарештували. Його тримали в одиночній камері, до якої не міг потрапити навіть адвокат. В Іспанії — принаймні на практиці — не діє habeas corpus[38], тобто вас можуть місяцями тримати у камері, не пред’являючи звинувачення і не проводячи розслідування. Нарешті від одного в’язня, якого на той момент звільнили, ми дізналися, що причиною арешту Боба було «носіння зброї». «Зброєю», як я згодом довідався, були дві примітивні ручні гранати, що використовувалися на початку війни, які він хотів привезти додому й демонструвати на лекціях разом з уламками снарядів та іншими сувенірами. Запалів та вибухівки в гранатах не було, по суті, то були порожні металеві циліндри, абсолютно безпечні. Звісно, так звана зброя стала лише приводом, а справжньою причиною арешту був зв’язок з РПМЄ. Травневі бої в Барселоні щойно закінчилися, і влада на той момент була надзвичайно зацікавлена в тому, щоб не випускати з країни тих, хто міг своїми свідченнями спростувати офіційну версію подій. І ось результат — людей заарештовували просто на кордоні й за менш вагомі причини. Цілком ймовірно, що спочатку Смайлі мали тримати лише декілька днів. Але потрапивши до в’язниці в Іспанії, людина просто залишалася там, байдуже був суд чи ні.
Ми досі перебували поблизу Уески, але нас розмістили правіше — навпроти фашистського редуту, який ми тимчасово захопили декілька тижнів тому. Я тепер був teniente — посада, що відповідала званню другого, лейтенанта у британській армії. Мені підпорядковувалися чоловік тридцять — англійців та іспанців. Мої документи відправили на комісію, проте не знаю, чи прийде підтвердження підвищення. Раніше ополченці відмовлялися приймати підвищене звання, бо це означало збільшення платні й суперечило їхнім ідеям рівності, але тепер це стало обов’язковим. Бенджамін уже став капітаном, Копп чекав присвоєння звання майора. Звичайно, уряд не міг обійтися без офіцерів ополчення, проте жодному з них не давали рангу вище майора, ймовірно з єдиною метою — зберегти найвищі ранги для офіцерів регулярної армії та випускників військових училищ. Як результат, у нашій 29-й дивізії, а також у багатьох інших склалася химерна ситуація, коли командир дивізії, командири бригад та командири батальйонів — усі були майорами.
На фронті нічого не відбувалося. Бій за дорогу до Хаки припинився й не поновлювався аж до середини червня. На нашій позиції основною проблемою були снайпери. Фашистські окопи були на відстані близько ста п’ятдесяти метрів, до того ж розташовувалися вище та оточували нас з двох сторін. Наша лінія формувала клин під прямим кутом. Кут клину був небезпечною точкою, там завжди було повно жертв снайперського вогню. Час від часу фашисти гатили по нас із гранатомета чи чогось подібного. Звук був страхітливий, а надто через те, що його неможливо було вчасно почути й сховатися. Гранати не становили особливої небезпеки, бо залишали по собі вирву не більшу, ніж залізна миска. Ночі стали приємно теплими, а дні пекельно спекотними, заїдали комарі, і, незважаючи на чистий одяг, що ми привезли із собою з Барселони, нас одразу обсіли воші. У спустошених садах на нейтральній території вкривалися ягодами вишні. Два дні лив сильний дощ, тож наші окопи затопило, бруствер просів на цілий фут. Після цього ми не один день копалися у липкій багнюці, використовуючи старі іржаві лопати без держаків, які до того ще й гнулися, наче ложки.
Нашій роті пообіцяли міномет, і я на нього дуже чекав. Уночі ми звично ходили на патрулювання. Хоча, до слова, це стало небезпечнішим, оскільки фашистів стало більше й вони були постійно напоготові. Фашисти порозкидали бляшанки перед колючим дротом і щойно чули брязкіт відкривали вогонь. Удень ми крадькома стріляли з територій, які ніхто не контролював. Проповзши сто метрів, можна було залізти у зарослу високою травою канаву, що дозволяло зручно стріляти у фашистів. Тому ми стріляли просто з канави. Якщо причаїтися у рові й достатньо довго чекати, то можна було видивитись фігурку кольору хакі, що хутко пробігала повз дірку у бруствері. Я й сам декілька разів стріляв, проте не певен, чи влучив — навряд чи. Я жахливо стріляю з гвинтівки. Зате було страшенно цікаво — фашисти ж бо не знали, хто і звідки по них стріляє. Я постановив для себе, що хоч в одного колись та поцілю. Але не так сталося, як гадалося — мене самого підстрелив фашист. До цього прикрого інциденту я пробув на фронті усього десять днів. Коли у тебе поціляють кулею — це цікавий досвід, а тому я думаю, що цей випадок варто описати детальніше.
Це сталося о п’ятій ранку в кутку бруствера. Час був дуже небезпечним — за спиною сходить сонце, і, якщо підняти голову вище парапету, то її чудово видно на тлі сірого неба. Готуючись до зміни варти, я розмовляв з вартовими. І раптом, усе ще розмовляючи, я відчув (насправді важко описати, що саме) те, що досі сидить у моїй пам’яті, наче це сталося вчора. Загалом, відчуття таке, ніби опинився у самому центрі вибуху. Щось голосно гупнуло, і я побачив яскраво-сліпуче сяйво. Я відчув неймовірно потужний поштовх, достоту як тебе б’є струмом. Болю не було. Враз я ослаб, відчув запаморочення й немов очманів. Мішки з піском, що лежали просто переді мною, раптом опинилися десь далеко-далеко. Мені здається, таке ж відчуття викликає удар блискавкою. Я одразу зрозумів, що мене підстрелили, проте чомусь здалося, що шум та сяйво спричинила гвинтівка, яка вистрілила неподалік. Усе сталося за якусь секунду. Наступної миті я впав, наче підкошений, сильно вдарившись головою об землю. На мій подив, боляче зовсім не було. Тіло моє оніміло, я заціпенів, розуміючи, що поранення важке, проте в звичному сенсі слова болю не відчував.
