У казармах тоді, мабуть, проживало з тисячу чоловіків і кілька десятків жінок, не рахуючи дружин ополченців, які працювали на кухні. У війську ополченців служили також і жінки, хоча їх було не багато. На початку революції боротьба жінок пліч-о-пліч з чоловіками вважалась доречною. Під час революції такі речі завжди здаються звичними. Однак тепер погляди на це змінилися. Коли жінки тренувались, чоловіків слід було тримати подалі, оскільки вони сміялися з жінок і їх відволікали. А ще декілька місяців тому ніхто не бачив нічого смішного у тому, що жінка вправлялася зі зброєю.
Казарми були брудні, там панували безлад і сморід. До такого стану їх довели ополченці, які вправно робили таке з будь-яким приміщенням, в якому вони жили і яке згодом перетворювалось на побічний продукт революції. Куди не глянь, всюди уламки розтрощених меблів, зламані сідла, мідні шоломи, порожні піхви без шабель та зіпсована їжа. Жахливо марнувалися харчі, особливо хліб. Щоразу після їжі моя казарма викидала цілий кошик хліба, і це просто неподобство, адже його так потребувало цивільне населення. Ми їли за столами, схожими на лави, з постійно брудних та жирних металевих тарілок, пили зі страшних штук — порронів. Поррон — це різновид скляної ємності з видовженим горлечком, з якого, коли його нахилити, текла тонка потужна цівка вина. З поррона можна пити на відстані, не торкаючись горлечка губами, просто передаючи з рук у руки. Щойно побачивши поррон, я не витримав і став вимагати чашку. Особисто мені він нагадував лікарняне судно, особливо коли всередині було біле вино.
Поступово новобранцям почали видавати однострої, але оскільки ми говоримо про Іспанію, то видача проводилася частинами і неможливо було бути певним щодо того, хто що отримав. Саме тому найпотрібніші речі, наприклад паски і патрони, видали останньої миті, коли на нас чекав потяг, готовий відбути на фронт. Я згадував про «однострої», але нехай це визначення не вводить вас в оману. Зрештою, цей одяг важко вважати одностроєм. Краще його, мабуть, назвати «багатостроєм». Одяг ніби й був однаковим для всіх, проте годі було знайти двох однакових солдат. Практично кожен армієць був зодягнутий у вельветові бриджі, і на цьому так звана «однострійність» закінчувалася. На комусь були онучі, на комусь гетри, а хтось взагалі носив шкіряні гамаші чи високі чоботи. На кожному була куртка на замку-блискавці, проте чиясь була зі шкіри, чиясь з вовни, до того ж геть усіх можливих кольорів. Види головних уборів були такими ж численними, як і їхні власники. Звичним було прикрашати передню частину кашкета емблемою партії, майже кожен чоловік мав на шиї червону чи червоно-чорну хустину. Колона ополченців у той час скидалася радше на безладний натовп. Однак, саме такий одяг видавали бійцям, адже його поспіхом шили різні фабрики, і, зрештою, враховуючи обставини, сам по собі одяг не був поганим. Щоправда, нікудишніми були сорочки та шкарпетки, до того ж зовсім не захищали від холоду. Навіть уявляти не хочеться, через що пройшли ополченці в перші місяці, до того, як їх хоч якось зорганізували. Пам’ятаю, натрапив на газетну статтю кількамісячної давнини, в якій один із провідників РПМЄ[2], після своїх відвідин фронту пообіцяв прослідкувати, «аби кожен ополченець мав ковдру». Не знаю, як ви, але кожен, кому хоч раз доводилось спати в окопі, по тих словах мав би здригнутися.
На другий день перебування у казармах, ми розпочали займатися тим, що називалось «інструктаж». Із самого початку запанував жахливий хаос. Новобранцями найчастіше були хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти, які вийшли з нетрів Барселони й були охоплені революційним запалом. Проте вони не мали жодного уявлення про те, що насправді означає війна. Неможливо було змусити їх бодай вишикуватись у шеренгу. Про дисципліну тут взагалі не йшлося. Якщо комусь не подобався наказ, він просто виходив і сварився з офіцером. Лейтенант, який проводив інструктаж, був кремезним, приємним на вигляд молодиком — колишнім офіцером регулярної армії. Він і досі добре виглядав, мав гарну поставу і був зодягнений у чистий новий однострій. Цікаво, що він був щирим та відданим соціалістом і навіть більше, ніж звичайні вояки, наполягав на повній соціальній рівності усіх рангів. Пам’ятаю його щире здивування, коли хтось із новоприбулих звернувся до нього: «Сеньйор». «Що? Сеньйор? Який я вам сеньйор? Хіба ми тут не товариші?» Але навряд, чи це йому допомагало. А тим часом зелені новоприбулі не отримували пристойного вишколу, що хоч якось міг їм стати у пригоді. Мені повідомили, що іноземцям зовсім не обов’язково брати участь в «інструктажі» (я помітив, що іспанці наївно вірили, нібито іноземці більше тямлять у військових справах, ніж вони), але я, звичайно, пішов з іншими. Мені дуже кортіло дізнатися, як працює кулемет, з цією зброєю мені ніколи не доводилось мати справи. Я був розчарований, адже нам нічогісінько не розповіли про поводження зі зброєю. Так званий інструктаж обмежувався звичайним дурнуватим шикуванням на плацу, вивченням застарілих та нікому не потрібних речей, як-от поворот ліворуч, поворот праворуч, марширування у колоні по троє, і різну таку дурню, яку я засвоїв ще у п’ятнадцятирічному віці. Що тут скажеш — то була просто відмінна підготовка до бою партизанської армії. Абсолютно очевидно, що якщо на підготовку солдата є лише декілька днів, то його слід навчити знаходити укриття чи схрон, просуватися відкритою місцевістю, стояти на варті, зводити бруствер, а надто користуватися наявною зброєю. А оцю зграйку охочих до бою хлопчаків, яких буквально за декілька днів кинуть на передову, не навчили бодай стріляти з гвинтівки, чи висмикувати з гранати чеку. Тоді я ще не зрозумів, що причиною цьому був брак зброї. Бійцям РПМЄ настільки бракувало гвинтівок, що новоприбулі вояки мусили забирати гвинтівки у своїх попередників. Мені здається, що на всій території Ленінських казарм гвинтівки були лише у вартових.
Уже через кілька днів, хоча ми й досі були збіговиськом, вирішили, що нас можна показати публіці, а тому щоранку ми марширували до громадських садів, розташованих на схилі, вище площі Іспанії. Це був звичний тренувальний плац бійців усіх партій, а також карабінерів і першого контингенту новосформованої Народної армії. Там, на території громадських садів, краєвид чарував та надихав. Кожною стежкою та алеєю поміж клумб туди-сюди крокували групи чоловіків, які випинали груди, відчайдушно намагаючись виглядати достоту як справжні солдати. Вони були без зброї, і в жодного не було повного комплекту обмундирування, хоча в більшості все ж були ті чи інші елементи одностроїв ополченців. Процедура завжди була однаковою: протягом трьох годин ми ходили туди-сюди з бундючним виглядом (іспанський військовий крок дуже короткий та швидкий), потім зупинялися, розбивали стрій і, спраглі, мчали вниз до крамнички, де торгували дешевим вином, що розташовувалася трохи нижче схилом. До мене всі ставились напрочуд прихильно. Я, англієць, був такою собі дивовижею, а тому карабінери пригощали мене випивкою. Тим часом я вмовляв лейтенанта навчити мене стріляти з кулемета, цим самим заганяючи його у глухий кут. Я виймав з кишені словник Гюґо й діставав його своєю жахливою іспанською: «Yo sé manejar fusil. No sé manejar ametralladora. Quiero apprender ametralladora. Quando vamos apprender ametralladora[3]?»
У відповідь я незмінно отримував втомлену усмішку й обіцянку, що інструктаж по стрільбі з кулемета буде, але mañana[4]. Чи варто згадувати, що оте mañana ніколи не настало. Минуло декілька днів, і новобранці навчились марширувати крок у крок і одразу виконувати команди, та про гвинтівку вони знали лише те, з якого боку вилітає куля. Якось, коли ми відпочивали, до нас підійшов озброєний карабінер, і дозволив оглянути свою гвинтівку. Виявилось, що, окрім мене, у всій моїй групі жодна душа не відала, яким чином ту гвинтівку заряджати, мовчу вже про приціл.
