По-третє, яку мету мало повстання, якщо взагалі мало? То був державний переворот чи революція? Чи метою було скинути уряд? Чи було це сплановано та організовано?

На мою думку, повстання було спланованим у тому сенсі, що його очікували. Не було ознак існування заздалегідь розробленого плану з обох боків. Дії анархістів були майже повністю спонтанними, бо воювали здебільшого рядові вояки. Люди вийшли на вулицю, а їхні політичні лідери або неохоче йшли за ними, або й взагалі полишали напризволяще членів своїх партій. Революційний відтінок мали лише слова «Друзів Дурутті» — невеликої екстремістської групи у складі ФАІ та РПМЄ, проте й вони не вели за собою, а віддалися плину подій. «Друзі Дурутті» поширювали щось схоже на революційні агітки, проте вони з’явилися 5 травня, і тому не можна стверджувати, що саме ці листівки спричинили бої, бо вони почалися на два дні раніше. Офіційні лідери НКП із самого початку відмежувалися від цього. І на те є декілька причин. Почнімо з того, що НКП були досі представлені в уряді, тому каталонський уряд убезпечив себе тим, що лідери цього об’єднання мали консервативніші погляди, аніж його рядові члени. Окрім того, керівники НКП понад усе бажали союзу із ВСТ, але через повстання між ними могли поглибитися розбіжності, принаймні на ту мить. І нарешті, хоча тоді цього ніхто й не знав, лідери анархістів побоювалися, що якщо все зайде надто далеко і робітники зможуть захопити владу у місті (5 травня це було цілком можливим), втрутяться іноземні держави. У порт зайшли британський крейсер та два есмінці, і, безсумнівно, неподалік були й інші військові кораблі. Англійські газети змальовували ситуацію так, що ці кораблі прибули до Барселони на «захист британських інтересів». Проте насправді нічого такого не було, тобто вони не висаджували на берег військових, біженців на борт також не брали. Звичайно, тут не можна бути впевненим, але принаймні скидалося на те, що британський уряд, який абсолютно нічого не зробив для порятунку республіканського уряду від Франко, ладен був одразу втрутитися і врятувати цей уряд від власного робітничого класу.

Лідери РПМЄ підтримували те, що відбувалося, ба більше — заохочували членів своєї партії залишатися на барикадах і навіть схвалили (у газеті «Ла Баталья» від 6 травня) поширення екстремістських листівок «Друзями Дурутті». (Точний зміст листівки залишається невідомим, оскільки дотепер ніхто не міг її дістати.) В деяких іноземних газетах листівку назвали «агітаційним плакатом», який «розклеїли на кожному стовпі». Проте такого плаката не було. Порівнявши декілька свідчень можу сказати, що листівка закликала, по-перше, до утворення революційної ради (хунти); по-друге, до розстрілу відповідальних за захоплення телефонної станції; по-третє, до роззброєння цивільних гвардійців. Немає також певності щодо того, наскільки газета «Ла Баталья» була солідарною з авторами листівки. Особисто я не бачив ані листівки, ані газети за те число. Єдина агітка, яку я бачив під час зіткнень 4 травня, поширювалась невеличкою групою троцькістів («більшовиків-ленінців»). У ній був заклик: «Усі на барикади! Оголосимо страйк на всіх підприємствах, окрім військових!» (Іншими словами, вони вимагали, по суті того, що вже й так відбувалося.) Насправді лідери РПМЄ вагалися. Допоки війну проти Франко не було виграно, вони не були прихильниками повстання. З іншого боку, робітники вийшли на вулиці, тож їхнім лідерам нічого не залишалося, окрім як згадати марксистську політику — коли робітники виходять на вулиці, обов’язок революціонерів слідувати за ними. Тому, незважаючи на свої полум’яні гасла на кшталт «відродження духу 19 липня» тощо, вони робили все можливе, щоб обмежити дії робітників, і дозволили їм відкривати вогонь лише у відповідь. До прикладу, вони жодного разу не наказали напасти на будівлі супротивника, натомість наказували своїм прибічникам вартувати і, як я зазначав у попередньому розділі, за можливості уникати стрілянини. «Ла Баталья» опублікувала вказівки стосовно заборони військам покидати фронт[34]. Мені видається, що відповідальність РПМЄ полягає у заклику залишатися на барикадах; ймовірно, деякі з їхніх послідовників залишилися там довше, ніж самі цього хотіли. Мої знайомі, які особисто знали лідерів РПМЄ, казали, що насправді ті шоковані останніми подіями, але відчувають до них свою причетність і вважають, що повинні стояти пліч-о-пліч з робітниками. Певна річ, згодом, вони отримали від цього політичні дивіденди. Горкін, один з лідерів РПМЄ, навіть розповідав про «ті славетні травневі дні». Звичайно, для пропаганди то був найкращий час, і в той період — до заборони їхньої діяльності — кількість членів РПМЄ помітно збільшилася. Можливо, схвалення листівки, яку випустили «Друзі Дурутті» було помилкою, оскільки за звичайних умов ця нечисленна екстремістська організація є ворожою РПМЄ. В умовах загального піднесення й взаємних образ опонентів сама по собі листівка не означала нічого, окрім заклику залишатися на барикадах. Проте схваливши її, в той час як анархістська газета «Солідарідад Обрера» засудила, лідери РПМЄ дали комуністам привід згодом стверджувати, що бої були повстанням, організованим ні ким іншим, як РПМЄ. Втім, немає сумніву, що комуністична преса заявила б це в будь-якому разі. Це було дитячим лепетанням порівняно з іншими звинуваченнями, для яких існували серйозні приводи. Керівники НКП навряд чи багато виграли своїм мовчанням та обережністю. Їх хвалили за лояльність, проте щойно траплялася слушна нагода, витіснили як з центрального, так і з каталонського уряду.

Наскільки я можу судити з того, що навколо мене казали, ніхто не мав справжнього наміру починати революцію. Люди, які стояли на барикадах, були звичайними членами НКП — робітниками, можливо, серед них було й кілька членів ВСТ, але вони хотіли не повалити режим уряду, а, як вони самі це формулювали, байдуже — правильно, чи ні, протистояти нападам поліції. Вони діяли виключно на свій захист, і я сумніваюся, що їхні дії слід описувати, як це робили багато іноземних видань, як «повстання». Повстання означає агресивні дії та чіткий план. Найпевніше, то був заколот, до того ж заколот кривавий, бо всі учасники мали при собі вогнепальну зброю і були рішуче налаштовані нею скористатися.

А якими були наміри їхніх супротивників? Якщо анархісти не збирались вчиняти державного перевороту, то, можливо, цього прагнули комуністи? Можливо; вони одним махом намагалися розчавити владу НКП?

Я в це не вірю, хоч і маю деякі підозри, що все саме так і було. Прикметно, що за два дні в Таррагоні сталося щось подібне (захоплення телефонної станції озброєною поліцією, що отримувала накази з Барселони). Та й у Барселоні напад на телефонну станцію не був поодиноким випадком. Цивільні гвардійці та прихильники ОСПК захоплювали стратегічні об’єкти у різних районах міста якщо не перед початком боїв, то невдовзі після них. Слід пам’ятати, однак, що все це відбувалося не в Англії, а в Іспанії. Барселона — місто з давньою історією вуличних боїв. У таких містах події розвиваються стрімко, люди напоготові, місцевість добре відома, й, почувши постріли, всі, наче вишколені пожежники, миттєво займають свої позиції. Припускаю, що відповідальні за захоплення телефонної станції очікували такого розвитку подій і були готові, хоч і не все сталося так, як вони передбачали. Проте це зовсім не означає, що планувався цілеспрямований напад на НКП. Назву дві причини, чому я не вірю, що супротивники готували широкомасштабні бої:

1. Жодна зі сторін заздалегідь не стягувала військ до Барселони. Боротьба точилася лише між тими, хто уже перебував у Барселоні, себто здебільшого між цивільними та поліцією.

2. Майже одразу закінчилися продукти. Хто служив в Іспанії, чудово знає, що під час війни іспанці добре роблять лише одне — належно годують свої війська. Дуже сумнівно, що хоч одна зі сторін припускала, що вуличні безлади триватимуть тиждень, а то й два. Інакше б вони запасли достатньо харчів.