На нашій позиції було напрочуд тихо. Цивільні гвардійці в кафе «Мокко» опустили залізні жалюзі і звели барикаду з меблів. Згодом чоловік шість видерлися на дах і просто навпроти нас звели ще одну барикаду з матраців, над якою замайорів прапор Каталонії. Однак було очевидно, що вони не хотіли починати бій. Копп з ними домовився: ми не стрілятимемо, якщо не стрілятимуть вони. До цього часу він уже встиг заприятелювати з цивільними гвардійцями, якщо це можна так назвати, й декілька разів заходив до них у кафе «Мокко». Звісно, гвардійці захопили всі запаси спиртного в кафе і зробили Коппові подарунок — п’ятнадцять пляшок пива. Він, у свою чергу, віддав їм одну з наших гвинтівок. Хай там як, а було доволі нудно весь час сидіти на даху. Інколи мені так усе набридало, що я, не зважаючи на жахливий шум, годинами читав книжки від «Пенгвін букс», які мені поталанило купити декілька днів тому. Часом мене пронизувало усвідомлення того, що буквально за п’ятдесят метрів від мене сидять озброєні солдати й спостерігають за мною. Це було дуже схоже на те, як я сидів в окопах. Вряди-годи я ловив себе на тому, що за звичкою називав гвардійців «фашистами». Загалом там, на даху, нас було шестеро. Ми поставили вартового у кожній башті обсерваторії, інші сиділи трохи нижче на пласкому даху, де заховатись від небезпеки можна було лише за кам’яним парапетом. Я знав, що цивільним гвардійцям можуть будь-якої миті зателефонувати й віддати наказ відкривати вогонь. У нас була домовленість, що в цьому випадку вони нас попередять, але хто зна, чи дотримають вони обіцянки. Якось мені здалося, що все починається знову. Один з гвардійців став на коліно й заходився стріляти через барикаду. Я в той час був на варті, тож націлив гвинтівку на нього й закричав:
— Не стріляй у нас, чуєш!
— Що?
— Не стріляй, кажу, інакше ми теж будемо.
— Я не у вас стріляю. Поглянь униз!
Гвинтівкою він вказав у напрямку бічної вулиці. І справді, якийсь хлопець у блакитному комбінезоні і з гвинтівкою у руках ховався за рогом. Очевидно, він щойно вистрілив у цивільного гвардійця.
— Я у нього стріляв. Але він перший почав (вірю, що так і було). Ми не хочемо стріляти у вас. Ми такі ж робітники, як і ви.
Він привітав мене антифашистським жестом, я відповів. Тоді гукнув йому:
— Пиво ще є?
— Ні, вже закінчилося.
Того самого дня, коли я виглядав з вікна, якийсь чолов’яга з будівлі ОСМ прицілився й вистрілив у мене без жодної на те причини. Не знаю, чим я вже зміг привернути до себе його увагу. Проте я не стріляв у відповідь. Хоча він був на відстані лише ста метрів, куля навіть не зачепила даху обсерваторії. Уже не вперше мене рятувала славнозвісна «влучна» стрільба іспанців. З цієї будівлі в мене стріляли ще декілька разів.
Пекельна стрілянина тривала. Наскільки я бачив і чув, обидві сторони відкривали вогонь лише у відповідь. Всі залишалися у своїх будівлях чи за барикадами й вели безперервний вогонь по людях напроти. Десь за півмилі від нас була вуличка, на якій один супроти одного розташовувалися головні штаби НКП та ВСТ. Про це можна було судити з жахливого гуркоту, що долинав звідти. Коли вщухла стрілянина, я пройшовся тією вулицею й побачив, що всі вітрини магазинів були в дірках від куль, наче сито. (Більшість крамарів Барселони позаклеювали вітрини навхрест — якщо куля влучить, вітрина не розлетиться.) Інколи тріск гвинтівок та кулеметів перекривав вибух ручної гранати. Через великі проміжки часу, усього разів десять, чулися дуже гучні вибухи, джерела яких я визначити не міг. Я б сказав, що це авіабомба, проте поблизу не літали літаки. Пізніше мені сказали, і я певен, що так воно й було, що для поширення шуму і паніки агенти-провокатори просто підривали вибухівку. Однак артилерійського вогню не було. Я дослухався, адже якби в бій вступили гармати, це означало б, що ситуація стає серйозною та певним чином ускладнюється (артилерія — визначальний фактор у вуличних боях). Згодом газети поширювали брехливі чутки, що на вулицях гатили батареї гармат, проте ніхто не міг показати пошкодженої снарядом будівлі. Та й взагалі, почувши одного разу звук артилерійського вогню, ви його ніколи ні з чим не сплутаєте.
Фактично одразу відчувся брак їжі. Для п’ятнадцятьох чи двадцятьох ополченців, які залишались у будівлі РПМЄ, з величезними труднощами й лише під покровом ночі (цивільні гвардійці прострілювали всю площу Ла Рамбла) з готелю «Фалькон» доправляли їжу. Проте все одно на всіх не вистачало, і ті, хто міг, ходили їсти в «Континенталь». Каталонський уряд, а не НКП чи ВСТ, «націоналізував» готель «Континенталь». Цей готель було визнано нейтральною територією. Щойно розпочалися заворушення, готель ущерть заповнили різні дивні Люди. Були тут іноземні журналісти, люди, підозрювані у скоєнні політичних злочинів різного штибу, американський льотчик, що служив уряду, різні комуністичні агенти, включаючи товстого росіянина зі зловісним виразом обличчя, який, за чутками, був агентом ОДПУ[33]. Він отримав прізвисько Чарлі Чан і носив на ремені револьвер та маленьку гранату. Було ще декілька родин заможних іспанців, які, видавалося, підтримували фашистів, двоє чи троє поранених з Інтернаціональної бригади, гурт водіїв вантажівок, які везли до Франції помаранчі й мусили зупинитися тут через заворушення, а ще декілька офіцерів Народної армії. Загалом, Народна армія не втручалася в події, але окремі солдати втекли з казарм і брали участь у боях на власний розсуд. У вівторок зранку я помітив деяких з них на барикадах РПМЄ. Із самого початку, поки брак їжі не відчувався ще так гостро, а газети не поширювали на своїх шпальтах ненависті, події на вулицях міста можна було сприймати радше як жарт. Жителі Барселони казали, що у них таке відбувається мало не щороку. До нас прийшов Джордж Тіолі, італійський журналіст і наш хороший друг. Штани його були в крові. Він розповів, що вийшов на вулицю подивитися, що там коїться. Побачивши пораненого, який лежав просто на тротуарі, Джордж заходився йому допомагати, аж раптом хтось знічев’я пожбурив у нього ручну гранату. На щастя, наш друг не отримав серйозних травм. Пам’ятаю, він жартома сказав, що для того, аби полегшити зведення й розбирання барикад слід було б пронумерувати бруківку Барселони. Якось після варти я повернувся до готелю голодний, брудний і страшенно втомлений. У номері сиділи декілька чоловіків з Інтернаціональної бригади. Вони абсолютно байдуже ставилися до всього, що відбувалося. Якби вони насправді були ревними членами своїх партій, то намагалися б переконати мене перейти на їхній бік чи навіть зв’язати мене й відібрати гранати, яких було вдосталь у моїх кишенях. Натомість вони співчували мені, що мушу проводити відпустку вартуючи на даху. Усі казали: «Це звична сварка між анархістами й поліцією. Минеться». Незважаючи на розмах боїв і кількість жертв, думаю, що це було ближче до істини, ніж, скажімо, офіційна версія, що подавала вуличні сутички як сплановане повстання.
Ситуація почала змінюватися десь у середу, 5 травня. Вулиці з зачиненими крамницями мали жахлививй вигляд. Нечисленні перехожі, яким з тих чи інших причин довелося вийти на вулицю, намагалися не привертати до себе уваги й несли білі хустинки. Посередині частини Ла Рамбла, що не прострілювалася, чоловіки вголос читали газети. У вівторок газета анархістів «Солідарідад Обрера» назвала напад на телефонну станцію «мерзенною провокацією», проте вже у середу редакція змінила тон і заходилася переконувати громадян повернутися до роботи. Лідери анархістів закликали до того ж самого по радіо. Редакцію газети «Ла Баталья», що належала РПМЄ, ніхто не захищав, відтак на неї напали та захопили цивільні гвардійці приблизно в той самий час, що і телефонну станцію. Незважаючи на це, газета продовжувала виходити друком і розповсюджуватися, щоправда, вона змінила адресу. Газета закликала всіх залишатися на барикадах. Люди не знали, що саме слід робити, й все мізкували, чим усе це закінчиться. Навряд чи хтось покине барикади, проте всі втомилися від безглуздих боїв. Ніхто не хотів ескалації громадянської війни, яка могла призвести до поразки у боротьбі проти Франко. Усі навколо цього боялися. Зі слів людей можна було зробити висновок, що від самого початку рядові члени НКП хотіли лише двох речей: повернення телефонної станції та роззброєння ненависних цивільних гвардійців. Якби уряд Каталонії зобов’язався виконати ці вимоги, а також пообіцяв покласти край спекуляціям з продуктами харчування, немає сумніву, що вже за дві години розібрали б барикади. Проте очевидно, що каталонський уряд не збирався так просто здаватись. У зв’язку з цим ширилися непевні чутки. Казали, що уряд Валенсії нібито послав шість тисяч солдатів для окупації Барселони, а п’ять тисяч анархістів та бійців РПМЄ покинули Араґонський фронт, щоб їм протистояти. Правдивою була лише перша чутка. З башти обсерваторії ми бачили сірі тіні військових кораблів, що наближалися з моря. Даґлас Мойль, моряк, сказав, що кораблі схожі на британські есмінці. Він не помилився — то й справді були британські есмінці, про що ми дізналися лише згодом.
