До рову вони впали одного дня майже наприкінці літа після того, як нагулявшись на вигоні з іншими хлопцями, усамітнилися й почимчикували тільки їм відомим шляхом,
який урочисто називали дорогою на Сандокан [75], й залізли в колючу гущину, де колись наштовхнулися на повішеного собаку й до смерті перелякані втекли. Подряпавши руки, вони продерлися в самісінькі нетрі, верби черкали гіллям по їхніх обличчях, — аж ось нарешті вони на березі рову, дном якого тече каламутна вода, в якій вони завжди сподівалися впіймати окунців, але так нічого і не впіймали. Їм подобалося, примостившись на березі й покурюючи сигарети, які Доро скручував із листя маїсових качанів, ділитися враженнями від романів Сальгарі й обмірковувати плани подорожей та інші речі. Однак того дня їм не пощастило: черевик Анібала заплутався в корінні, він перечепився й ухопився за Доро і вони обидва скотилися в рів і опинилися по пояс у воді, жодної небезпеки, але начебто вона й була, вони відчайдушно хапали руками повітря, намагаючись учепитися за віття верби, видерлися, чортихаючись, нагору, геть забрьохані в твані, що текла у них під сорочками та штанами, пахла гнилизною та дохлим щуром.
Повернулися, мовчки попленталися в глиб саду біля дому Доро, сподіваючись, що на подвір’ї ні душі і їм вдасться помитися нишком, так що ніхто не помітить. Сара саме розвішувала білизну поблизу курника й завважила, коли вони прийшли — Доро якийсь переляканий, а за ним мертвий од сорому Анібал, у цю мить йому й справді хотілося померти, опинитися за тисячу миль од Сари, а вона гляділа на них, стуливши губи, й мовчала так, що вони позаклякали, смішні та збентежені, під спекотним сонцем.
— Цього лише бракувало, — тільки й мовила Сара, звертаючись до Доро, але начебто й до Анібала також, а той почав мимрити якісь слова зізнання, мовляв, це він в усьому винен, черевик зачепився, ось, а провини Доро тут немає, просто все таке слизьке.
— Негайно митися, — Сара начеб не чула. — Черевики скиньте, а одіж потім виперете в ночвах біля курника.
У ванній вони перезирнулися, Доро перший засміявся, але якось невпевнено, вони роздяглися, ввімкнули душ: під його струменями можна було сміятися навсправжки, вихоплювати один в одного мило, роздивлятися один одного, лоскотати. Бруд рікою стікав з них до водостоку, поступово вода світлішала, мильна піна зробилася білою, вони так тішилися, що спершу навіть не завважили, що двері прочинилися і на порозі постала Сара; вона дивилася на них, тоді підійшла до Доро, вихопила в нього мило й заходилася натирати його досі ще брудну спину. Анібал не знав, що вдіяти, стояв у ванній, затуливши руками пах, тоді розвернувся, щоб Сара його не бачила, але так було ще гірше — на три чверті перед нею, вода струміла по обличчю, він став до неї іншим боком, потім знову спиною, аж ось Сара простягнула йому мило: помий краще вуха, ти весь замурзаний.
Того вечора він не зміг побачити Сару, як зазвичай; хоч як стуляв повіки, бачив лише Доро й себе у ванній, а Сара підходить і розглядає їх з голови до ніг, а тоді виходить із купою брудного шмаття; вона шляхетно сама випрала їхню одіж у ночвах, а їм гукнула, щоб загорнулися в рушники й чекали, поки та висохне, мовчки принесла їм каву з молоком, ні нагнівана, ні привітна, встановила прасувальну дошку під гліциніями й водила праскою туди-сюди, висушуючи потроху їхні штани та сорочки. А він не спромігся бодай щось сказати їй наприкінці, коли вона веліла їм піти одягатися, сказати принаймні «дякую, Саро, яка ви добра, я вам щиро вдячний, Саро». Він не спромігся вимовити хоча б це, і Доро також; мовчки пішли одягатися, а потім марки та літачки, а Сара більше не з’явилася, надвечір вона завжди доглядала матір, готувала вечерю, часом, брязкаючи тарілками та каструлями, мугикала якесь танго, недоступна, як оце зараз, під віями в Анібала, неспроможними зробити так, аби вона постала перед ним і він міг би їй сказати, як її любить, як хоче направду померти після того, коли побачив, як вона дивилася на них у ванній.
Певно, то були останні канікули перед тим, як він поступив до національного коледжу, без Доро, бо Доро мав ходити до нормальної школи, але вони заприсяглися один одному бачитися щодня, байдуже, що навчатимуться в різних школах, адже вдень вони так само бавитимуться разом — не знаючи, що одного дня, це було в лютому чи березні, востаннє гулятимуть на подвір’ї біля дому Доро, бо родина Анібала переїздила до Буенос-Айреса і тепер вони могли зустрічатися тільки на вихідні, і їх дратувала ця переміна, з якою вони не хотіли змиритися, це розставання, до якого, як і до багатьох інших речей, змушували їх дорослі, байдужі до них, не спитавши їхньої думки.
І все раптом прискорилося, змінилось, як і вони, коли вперше наділи брюки, коли Доро сказав йому, що на початку березня Сара виходить заміж, сказав, як про щось буденне, а Анібал промовчав, спливло чимало днів, перш ніж він наважився запитати в Доро, чи житиме Сара й далі в їхньому домі після весілля — який же ти бовдур, навіщо їм залишатися тут, цей тип — справжня торба з грішми, він забере її до Буенос-Айреса, у нього ще й у Танділі є дім, а я залишуся з мамою та тіткою Фаустиною, яка її доглядатиме.
В останню суботу канікул він побачив нареченого Сари, той приїхав на власній машині, вийшов з неї в синьому костюмі, огрядний, в окулярах, із пакетиком тістечок і букетом лілій. Анібала покликали додому — треба було збирати речі, в понеділок переїзд, а він іще нічого не зробив. Йому не знати чому хотілося піти до Доро, просто побути там, але матір змусила його пакувати книжки, глобус, колекцію комах. Йому вже казали, що він матиме власну простору кімнату, з вікном на вулицю, а ще повідомили, що до коледжу він зможе ходити пішки. Все було новим, все мало розпочатися інакше, все рухалося неквапно, а Сара, мабуть, сидить у вітальні з товстуном у синьому костюмі, п’є чай із тістечками, які той привіз, вона так далеко від цього подвір’я, так далеко від Доро, від нього, вона вже ніколи не пригостить їх кавою з молоком під гліциніями.
У перші ж вихідні в Буенос-Айресі (він справді мав власну простору кімнату, в районі, де вони замешкали, повно крамничок, у двох кварталах — кінотеатр) він сів у потяг і повернувся до Бенфілда, щоб побачитися з Доро. Познайомився з тіткою Фаустиною, котра нічим їх не пригостила, коли вони скінчили свої ігри на подвір’ї; вони пішли поблукати сусідніми вулицями, й Анібал, хоч і не відразу, запитав про Сару. Вона взяла цивільний шлюб, і тепер молодята проводили медовий місяць у його домі в Танділі, Сара приїздитиме кожні два тижні, щоб побачитися з мамою. А ти скучаєш за нею? Так, але нічого не вдієш. Звісно, вона тепер заміжня. Доро слухав неуважно, переходив на інші теми, й Анібал губився, не знаючи, як знову звернути мову на Сару, може, попросити, щоб розповів про весілля, а Доро сміявся, мовляв, звідки йому знати, либонь, усе було, як завжди, розписалися та й подалися до готелю, а там шлюбна ніч, вони лягли до ліжка і цей тип… Анібал слухав, роздивляючись грати та балкони, не хотів, щоб Доро бачив його лице, а Доро здогадався; ти, либонь, не знаєш, що відбувається в шлюбну ніч. Не мели дурниць, певно, що знаю. Нехай так, але коли вперше, то все інакше, мені розповідав Рамірес, а йому — його брат, він адвокат і минулого року одружився, тож усе йому пояснив. На площі стояла порожня лава, Доро купив сигарети, говорив і курив, Анібал згідливо хитав головою, ковтаючи дим, від якого його вже починало нудити, йому не треба було заплющувати очей, аби уявити на тлі листя тіло Сари, яке він ніколи не сприймав як тіло, аби уявити шлюбну ніч такою, як про це розповідав брат Раміреса голосом Доро, який усе говорив і говорив.
Того дня він так і не наважився запитати в Доро адресу Сари в Буенос-Айресі, залишив це на наступний раз, бо тоді чогось ніяковів перед Доро, але більше він уже ніколи не приїздив сюди, почалося навчання в коледжі, з’явилися нові приятелі, Буенос-Айрес поволі поглинав Анібала, заваленого підручниками з математики, а в центрі стільки кінотеатрів, і стадіон клубу «Рівер», і перші вечірні прогулянки з Бето, який народився й виріс тут, у Буенос-Айресі. Те саме, мабуть, відбувалося і з Доро в Ла-Платі; раз по раз Анібал збирався написати йому кілька рядків, бо Доро не мав телефону, але приходив Бето чи треба було підготувати якесь домашнє завдання; минали місяці, перший рік, канікули в Саладільйо, від Сари залишився невиразний спомин, він спалахував щоразу, коли щось у Марії чи Фелісі нагадувало йому раптом Сару. Якось, на другий рік, він, прокинувшись, виразно побачив її й відчув біль, прикрий і пекучий, зрештою він і не був надто закоханий у неї, він був тоді хлопчиськом, і Сара ніколи не звертала на нього уваги, як оце Феліса або та білявка з аптеки, вона ніколи не ходила з ним на танці, як кузина Беба чи Феліса, коли відзначали перехід до четвертого класу, вона ніколи б не дозволила йому погладити своє волосся, як Марія; а ще вони пішли на танці до Сан-Ісидро й загубилися опівночі серед дерев на березі, він поцілував Фелісу в губи, а та пручалася й сміялася, притиснута до стовбура, а він пестив її груди, а тоді почав опускати руку нижче й нижче, поки вона не загубилася в гарячому тілі, що вислизало від нього; а потім знову танці та кінотеатри, кінотеатри, і вони сховалися в глибині саду біля дому Феліси й сковзнули разом на землю, солоний присмак у роті й рука, що спрямовує його, не казати ж їй, що це вперше, що йому лячно, він уже першокурсник, вчиться на інженера й не може сказати цього Фелісі, а потім уже не було потреби, бо він швидко опановував усе з Фелісою, а іноді й із кузиною Бебою.
