Того вечора Циклон зайшов до кав’ярні з ватагою підлесників, яких ніколи не бракує біля переможців, однак посвяткувавши з ними трохи й сфотографувавшись, він наблизився до мого столика й сів, наче хотів, щоб йому дали спокій. Він не виглядав стомленим, хоча Коджо сильно розсік йому брову, та найбільше мене здивувало те, що дивився він якось інакше, начеб про щось запитуючи мене чи себе; раз по раз він потирав правий зап’ясток і знову спрямовував на мене дивний погляд. Я, сказати правду, був такий приголомшений тим видовищем, що чекав, поки він озветься, але зрештою був змушений викласти свої міркування; гадаю, Циклон уторопав, що я досі не йняв віри: шульга й Коджо, менш ніж за два місяці та ще й так, що мені бракувало слів.
Пригадую, кав’ярня спорожніла, проте господар дозволив нам сидіти скільки завгодно, навіть після того, як опустив металеві грати. Циклон вихилив ще один кухоль пива і знову потер пошкоджений зап’ясток.
— Це, мабуть, Алесіо, — мовив він, — самому таке важко збагнути, але, напевне, це поради Алесіо.
Він промовив це, наче затикаючи діру, не надто вірячи власним словам. Я не знав, що він змінив тренера, і, звісно, мені теж здалося, що вся справа в цьому, однак тепер, обдумуючи все заново, відчуваю, що тоді він мене не переконав. Певна річ, такий чоловік як Алесіо міг чимало зробити для Циклона, але ж і такий нокаут не з доброго дива трапився. Циклон дивився на свої руки, потирав зап’ясток.
— Не знаю, що це зі мною, — проказав, наче соромлячись. — Щось таке розпирає зненацька, старий, обидва рази те саме.
— Просто ти тренуєшся, чудило, — озвався я, — тому така різниця.
— Нехай, але ось так, зненацька… Може, Алесіо чаклун?
— А ти роби свою справу, та й потому, — я спробував відбутися жартом, аби вивести його з цієї, як мені здавалося, прострації, — по-моєму, тепер з тобою ніхто не впорається, Циклоне.
Так воно й сталося, після бою з Котом Фернандесом, ніхто вже не сумнівався, що дорога відкрита, та сама дорога, яку за два роки перед тим пройшов Маріо Прадас, — пароплав, два-три попередні поєдинки, а тоді виклик чинному чемпіонові. Для мене настали кепські часи, я віддав би все, що завгодно, аби супроводити Циклона, але не міг поїхати з Буенос-Айреса; я проводив із ним увесь вільний час, ми часто бачилися в кав’ярні, хоча тепер Алесіо наглядав за ним і обмежував у пиві й інших таких речах. Востаннє ми зустрілися після його бою з Котом; як зараз пам’ятаю, Циклон розшукав мене в переповненій кав’ярні й попросив прогулятися з ним портом. Він сів у автівку й не дозволив Алесіо приєднатися до нас; ми вийшли в одному з доків і побрели, роздивляючись пароплави. Щойно він мене попросив прогулятися, я одразу здогадався, що Циклон хоче мені щось сказати; я завів розмову про поєдинок, про те, що Кіт тримався до кінця, це знов-таки скидалося на затикання дірок, бо Циклон хоч і глядів на мене, але слухав неуважно, тільки мовчки хитав головою, так, Кіт, авжеж, з Котом треба пильнувати.
— Спочатку я здорово перепудився, — сказав я. — Тобі потрібен час для розігріву, а це небезпечно.
— Знаю, чорт забирай. Алесіо просто звіріє щоразу, гадає, буцімто я це навмисне чи придурююся.
— Це кепсько, на цьому тебе можуть підловити. І тоді…
— Еге ж, — Циклон вмостився на бухті линви, — тоді на мене чекає мій Тоні Джарделло.
— Отож-то й воно, друже.
— Звісно, Алесіо має рацію, і ти також. Знаєш, цього ніхто не розуміє. Я й сам не розумію, чого це мушу чекати.
— Чого чекати?
— Хтозна, поки розіпре, — Циклон відвернувся.
Не повіриш, не те, щоб його слова захопили мене зненацька, а проте я не знав, що сказати, а Циклон не дав мені часу виплутатися з цієї халепи, втупився мені просто в очі, наче перш ніж на щось зважитися.
— Ти здогадуєшся, — озвався він нарешті. — Ні з Алесіо, ні з кимось іншим я не можу довго про це розводитися, бо доведеться-таки затопити по пиці, не люблю, коли мене мають за дурника.
Я зробив те, що роблять завжди в таких випадках: поклав руку йому на плече і міцно стиснув.
— Ні чорта я не здогадуюся, але дякую тобі, Циклоне.
— Ми з тобою принаймні можемо поговорити, — мовив Циклон. — Як того вечора, після бою з Коджо, пам’ятаєш? Ти здогадався і сказав мені: «Роби свою справу».
— Не знаю, про що я там здогадався, просто було б добре, якби так тривало і далі, от я й сказав і, мабуть, не лише я.
Він глянув на мене, мовби даючи зрозуміти, що справа не тільки в цьому, й засміявся. Ми обидва сміялися, щоб заспокоїти нерви.
— Дай-но сигарету, поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом.
Ми курили, задивившись на ріку, нам в обличчя віяв вологий опівнічний вітерець.
— Отакі справи, — проказав Циклон, мовби тепер йому було легше говорити. — Я не можу нічого вдіяти, мушу битися й чекати, коли це станеться. Колись мене нокаутують, і гаплик, саме цього я й боюся.
— Просто тобі потрібен час для розігріву, от і все.
— Ні, — заперечив Циклон, — ти чудово знаєш, що не про це йдеться. Дай-но ще сигарету.
Я чекав, не знати чого, а він курив, задивившись на ріку, втома після бою потроху змагала його, треба було повертатися до центру міста. Мені важко давалися слова, клянуся, але після всього цього я мусив його запитати, ми не могли залишити це просто так, бо було б іще гірше, адже Циклон привіз мене до порту, щоб щось сказати, і ми не могли залишити це просто так.
— Ніяк не второпаю, що ти маєш на увазі, — мовив я, -
але, мабуть, я думаю про те саме, що й ти, інакше взагалі
годі зрозуміти, що з тобою коїться.
— Що коїться, ти й сам знаєш, — відказав Циклон. — А от що про це думати, підкажи.
— Не знаю, — я ледве здобувся на відповідь.
— Завжди те саме, починається з розслабленості, я нічого не усвідомлюю, Алісіо щось кричить у вухо, гонг, і коли виходжу на ринг, все мовби тільки починається, я не можу тобі цього пояснити, диво та й годі. Якби не суперник, шульга чи Кіт, у мене було б таке враження, нібито я сплю чи щось таке, а потім навіть не знаю, що це зі мною, все закінчується надто швидко.
— Ти маєш на увазі для суперника, — пожартував я.
— Так, але й для мене теж, коли рефері піднімає мою руку, я вже нічого не відчуваю, начеб повернувся звідкілясь і нічого не розумію, і тільки потім потроху приходжу до тями.
— Нехай так, — озвався я, не знаючи, що казати, — нехай так, можливо, все так і є, хтозна. Питання в тому, що треба йти до кінця і не псувати собі кров, шукаючи пояснень. Мені чомусь здається, що тебе розпирає, бо ти сам цього хочеш, і це чудово, і годі про це.
— Авжеж, — згодився Циклон, — мабуть, справа в тому, що я сам цього хочу.
— Але ти не зовсім у цьому впевнений.
— Як і ти, бо й тобі не віриться.
— Облиш, Циклоне. Ти хочеш нокаутувати Тоні Джарделло, гадаю, з цим усе ясно.
— Воно-то ясно…
— І по-моєму, ти хочеш зробити це не лише через себе.
— Ага.
— І тоді тобі полегшає, еге ж?
Ми поверталися до автівки. Мені здалося, що мовчання Циклона підтверджувало те, що весь цей час сковувало нам язики. Зрештою це теж був спосіб сказати йому все так, щоб не залишити місця для страху, розумієш? Циклон висадив мене на автобусній зупинці; їхав він повільно, дрімав за кермом. Аби тільки нічого з ним не трапилося, поки дістанеться додому; я непокоївся, але на другий день побачив фотографії та інтерв’ю, яке у нього взяли вранці. Там, звісно, йшлося про плани, про поїздку на північ, про вечір великого бою, що поволі наближався.
Я вже тобі казав, що не зміг супроводити Циклона, але ми з ватагою обмінювалися інформацією, не випускаючи найменшої подробиці. Так було й під час поїздки Маріо Прадаса — спершу новини про тренування в Нью-Джерсі, потім бій із Гроссманом, відпочинок у Маямі, листівка Маріо в «Графіко», де він писав про полювання на акул чи щось таке, тоді поєдинок із Аткінсом, контракт на бій за звання чемпіона світу, дедалі прихильніші статті в американських газетах і наприкінці (хоч як це прикро, я кажу «наприкінці» й це щира правда, чорт забирай) той вечір поєдинку з Джарделло, ми так і прикипіли до радіо, п’ять раундів унічию, шостий за Маріо, сьомий унічию, вже наприкінці восьмого голос коментатора аж захлинається, він лічить секунди, кричить, що Маріо підводиться, знову падає, знову лічба секунд, цього разу до кінця, Маріо в нокауті, потім фото, наче для того, щоб ми знову пережили цей удар долі, Маріо в своєму кутку, Джарделло кладе йому на голову рукавичку, це кінець, кажу тобі, кінець усьому, про що ми мріяли з Маріо, від часів Маріо. Тож мене анітрохи не здивувало, що не один тутешній журналіст, коментуючи поїздку Циклона, натякав на символічний реванш, як вони це називали. Чемпіон тим часом очікував на суперників і долав їх одного за одним, скидалося на те, що Циклон ішов слідами тієї, першої поїздки і мусив упоратися з усіма тими самими завадами, які янкі зводили на шляху кожного претендента на чемпіонський титул, а надто коли той був чужаком. Щоразу, читаючи ці статті, я думав про те, що, якби Циклон був зі мною, ми б не обговорювали їх, а лише мовчки перезирнулися, розуміючи один одного не так, як інші люди. Втім Циклон, мабуть, теж думав про це, навіть не читаючи газет; кожен день був для нього репетицією чогось такого, від чого зводило шлунок, але він не хотів говорити про це ні з ким, як говорив би зі мною, хоча ми й не говорили про щось особливе. Коли він у четвертому раунді подолав першого суперника, такого собі Дока Пінтера, я надіслав йому вітальну телеграму і він відповів мені також телеграмою: «Роблю свою справу. Обіймаю». Потім був бій із Томі Бардом, який за рік перед тим протримався п’ятнадцять раундів проти Джарделло; Циклон нокаутував його в сьомому, годі й казати, як шалів Буенос-Айрес, ти ще був голопуцьком і не пам’ятаєш, що тоді діялося, — були такі, що не вийшли на роботу, на фабриках колотнеча й, либонь, ніде не залишилось ані пляшки пива. Вболівальники були впевнені, що з наступним боєм не буде проблем, і вони мали рацію, бо Гуннер Вільямс вистояв проти Циклона лише чотири раунди. Тепер починалося найгірше, відчайдушне очікування дванадцятого квітня, весь останній тиждень ми щовечора зустрічалися в кав’ярні на вулиці Майпу, приносили газети й знімки, робили припущення, але в день бою я залишився вдома сам, ще буде час відзначити з ватагою перемогу, тепер ми з Циклоном мусимо бути поруч, через радіоприймач, через щось таке, від чого в мене перехоплювало подих, і тому я весь час пив, курив і казав Циклонові всілякі дурниці, то сидячи в кріслі, то з кухні, тиняючись, наче бездомний собака, і думаючи про те, що, можливо, в цю мить думав Циклон, поки йому обмотували зап’ястки, поки оголошували вагу, поки коментатор повторював усе те, що ми знали напам’ять, і спомин про Маріо Прадаса повертався до всіх нас з іншого вечора, який не повинен був повторитися, з яким ми так і не змирились і який хотіли змити, як змиваються міцним ковтком найприкріші речі.
