— Ось і ти! — весело вигукнув він, зустрівши її в жіночій вітальні.

— Так, — просто відповіла вона.

— Ти — моя племінниця, — говорив далі Лестер. — Я замовив для тебе кімнату поруч із своєю. Зараз я пошлю по ключ, і ти переодягнешся. Коли будеш готова, я відправлю твою скриню на вокзал. Поїзд відходить о першій.

Дженні пішла одягатися, а Лестер, не знаючи, як згаяти час, читав, курив і, нарешті, постукав до неї. Вона вже встигла переодягнутися і зараз же відчинила йому.

— Ти чарівна, — сказав він з посмішкою.

Вона опустила очі, на душі в неї було важко й неспокійно. Їй довелося стільки хитрувати, говорити неправду, хвилюватися, щоб зіграти свою роль, — все це давалося нелегко. Обличчя в неї було стомлене, змучене.

— Невже ти журишся? — запитав Лестер, уважно дивлячись на неї.

— Н-ні, — відповіла вона.

— Н-ну, дитинко, не треба так. Все буде гаразд.

Віє обійняв її й поцілував, і вони зійшли вниз. Він був вражений, коли побачив, яка вона гарна навіть в цьому скромному одязі, найкращому з тих, які їй будь-коли доводилося одягати.

Вони швидко доїхали до вокзалу. Кейн замовив місця заздалегідь, щоб приїхати до самого відходу поїзда. Вони сіли в купе пульманівського вагона, і Лестера охопило почуття величезного задоволення. Життя постало перед ним у яскравому рожевому світлі. Дженні поруч. Він домігся того, чого хотів. Добре, коли б завжди у всьому так щастило.

Поїзд рушив, і Дженні почала замислено дивитись у вікно. За вікном потягнулися безмежні поля, мокрі й сірі під холодним дощем; по-осінньому оголені ліси; серед плоских рівнин мелькали ферми, — будиночки з невисокими дахами неначе намагались міцніше притиснутись до землі. Поїзд мчав мимо маленьких сіл, — це були просто купки білих, жовтих, рудих халуп, їхні дахи почорніли від дощу та негоди. Один будиночок нагадав Дженні старий будинок Герхардтів у Колумбусі; вона закрила очі хусткою й тихо заплакала.

— Ти плачеш, Дженні? — сказав раптом Лестер, відриваючись від листа, який він читав. — Тихше, тихше, — став далі говорити він, бачачи, що вона вся тремтить. — Так не годиться. Будь розумною. Який толк у сльозах?

Вона не відповідала, і Лестер мимоволі поспівчував, цьому глибокому німому горю.

— Не плач, — заспокоював він. — Адже я сказав тобі, все буде гаразд. Не турбуйся ні про що.

Дженні насилу опанувала себе й почала витирати очі.

— Не треба так журитись, — заспокоював її Лестер. Від цього тільки гірше. Я розумію, тобі важко їхати з дому, але слізьми тут не допоможеш. Адже ти не назавжди їдеш. Ти ж скоро повернешся. І ти мене любиш, правда, дитинко? Я що-небудь для тебе важу?

— Так, — відповіла Дженні, намагаючись посміхнутися.

Лестер знову почав читати листи, а Дженні задумалась про Весту. Їй було ніяково від усвідомлення, що в неї є така таємниця від людини, яка вже стала дорога їй. Вона знала, що повинна розповісти Лестеру про дитину, але сама думка про це примушувала її тремтіти. Може, коли-небудь вона знайде в собі досить мужності, щоб признатись йому. «Я повинна йому сказати, — хвилюючись, думала вона; її раптом охопила свідомість усієї серйозності цього обов’язку. — Якщо я одразу не признаюсь і почну з ним жити, а потім він про все дізнається, він ніколи не пробачить мені. Він може мене вигнати — а куди я піду? У мене немає більше домівки. Що мені тоді робити з Вестою?»

Вона обернулася і подивилась на Лестера, охоплена страшним передчуттям, але перед нею був всього лише поважний, випещений чоловік, заглиблений у читання листів, — ні в його свіжопоголених рожевих щоках, ані в усій постаті, яка так і дихала достатком, не було нічого войовничого, що нагадувало б розгнівану Немезіду. Тільки-но Дженні встигла одвести очі, Лестер у свою чергу подивився на неї.

— Ну що, оплакала всі свої гріхи? — весело запитав він.

Вона відповіла млявою посмішкою. Натяк мимоволі влучив у ціль.

— Сподіваюсь, — сказала вона.

Він заговорив про інше, а Дженні дивилася у вікно й думала про те, як їй хотілося б сказати йому правду — і от нічого не виходить. «Не можна відкладати надовго», подумала вона, втішаючи себе думкою, що, може, незабаром збереться з духом і все йому розповість.

Наступного дня вони прибули до Нью-Йорка, й перед Лестером постало серйозне питання: де зупинитися? Нью-Йорк — велике місто, мало ймовірно, щоб він зустрів тут знайомих, але Лестер вважав за краще не рискувати. Тому він наказав кучеру відвезти їх до одного з найкращих готелів і взяв номер з кількох кімнат, де їм треба було провести тижнів два-три.

Обстановка, в яку тепер потрапила Дженні, була такою незвичайною, такою сліпучою, що їй здавалося, ніби вона перенеслася до якогось іншого світу. Кейн не любив дешевої, крикливої розкоші. Він завжди оточував себе простими і елегантними речами. Він одразу зрозумів, що треба Дженні, і все вибирав для неї дбайливо й з смаком. І Дженні, справжня жінка, від душі втішалася красивим убранням і чудовими дрібничками, якими він засипав її. Невже це Дженні Герхардт, дочка пралі, запитувала вона сама себе, бачачи в дзеркалі струнку постать у синій оксамитній сукні з золотавим французьким мереживом біля коміра й на рукавах. Невже це її ноги взуті в легкі елегантні туфельки, що коштували десять доларів, її руки у виблискуючих коштовних камінцях? Просто чудо, що їй випало таке багатство! І Лестер обіцяв, що і на долю її матері також дещо припаде. Сльози виступили на очах у Дженні, коли вона думала про це. Мила, дорога мама!

Лестер тішився, пишно вбираючи її, щоб вона була йому гідною парою. Він пустив у хід всі свої здібності — і наслідок перевершив його найсміливіші сподівання. У коридорах, у ресторанах, на вулиці люди оберталися й проводжали його супутницю поглядом.

— Надзвичайна жінка! — чулося з усіх боків.

Незважаючи на те, що становище Дженні так різко змінилося, це не запаморочило її і вона не втратила здорового розуму. У неї було таке почуття, немов життя засипало її своїми дарами лише на час, а потім знову все відбере. Їй не властиві були дрібні гордощі. Лестер переконувався в цьому, спостерігаючи її.

— Ти чудова жінка, — говорив він. — Ти ще сяятимеш. До цього часу життя не дуже балувало тебе.

Його турбувала думка про те, як пояснити цей новий зв’язок рідним, якщо вони що-небудь почують. Коли найняти будинок у Чикаго чи у Сент-Луїсі (про що він уже подумував), чи вдасться зберегти це в таємниці? Та й чи хочеться йому робити з цього таємницю? Він був майже переконаний, що по-справжньому, щиро любить Дженні.

Коли настав час повертатися, Лестер почав обмірковувати з Дженні дальший план дій.

— Постарайся відрекомендувати мене батькові, як знайомого, — говорив він. — Так буде найпростіше. Я зайду до вас. І потім, коли ти йому скажеш, що ми хочемо одружитися, це його не здивує.

Дженні подумала про Весту і аж здригнулася. Але, може, пощастить умовити батька мовчати.

Лестер розсудливо запропонував Дженні зберегти її стару клівлендську сукню, щоб вона могла повернутися в ній додому.

— Про інші речі не турбуйся, — сказав він. — Я їх збережу до того часу, поки ми не влаштуємось інакше.

Все склалося дуже легко й просто: Лестер був чудовий стратег.

Поки вони були в Нью-Йорку, Дженні майже кожного дня писала додому і вкладала в ці листи коротенькі записочки, які призначалися тільки для матері. Одного разу вона сповістила, що Лестер хоче побувати в них, і просила м-с Герхардт підготувати до цього батька: розповісти йому, що вона зустріла людину, яка покохала її. Вона писала про труднощі, зв’язані з Вестою, і мати одразу почала міркувати, як примусити Герхардта тримати язика за зубами. Треба, щоб на цей раз все було гаразд. Треба дати Дженні можливість влаштувати свою долю.

Нарешті Дженні приїхала, і всі зраділи їй. Звичайно, вона не могла повернутися на колишню посаду, але м-с Герхардт пояснила чоловікові, що м-с Брейсбрідж заплатила Дженні за два тижні наперед, щоб вона могла підшукати собі місце краще, з більшою платнею.