— Ти все ж таки прийшла, — сказав він, дивлячись на неї з виглядом людини, яка знову знайшла втрачений скарб. — Чому ж ти не написала мені? Ти так уперто мовчала, я вже вирішив, що ти й знати мене не хочеш.

— Я писала, — відповіла Дженні.

— Куди?

— На ту адресу, яку ви мені дали. Я написала три дні тому.

— Ах, от у чім справа: лист мене вже не застав. Треба було написати раніше. Ну, як ти живеш?

— Добре, — відповіла Дженні.

— Щось не схоже. У тебе стомлений вигляд. Що трапилось, Дженні? Як вдома, все гаразд?

Лестер спитав про це зовсім випадково. Він сам не знав, чому поцікавився цим. Але його запитання допомогло Дженні заговорити про те, що найбільше її хвилювало.

— Батько хворий, — сказала вона.

— А що з ним?

— Йому обпекло руки на фабриці. Ми страшенно перелякались. Схоже, що він уже ніколи не володітиме вільно руками.

Дженні замовкла, і на обличчі в неї відбилась вся глибина її розпачу; Лестер зрозумів, що вона в безвихідному становищі.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Справді, шкода. Коли це сталося?

— Майже три тижні тому.

— Так, погано. А все ж таки давай поснідаємо. Я хочу поговорити з тобою. Від того часу, як я поїхав, мені все хотілося дізнатись, як живе твоя родина.

Він повів Дженні до ресторану й вибрав там столик у куточку. Бажаючи розважити її, він запропонував їй замовити сніданок, але Дженні була надто заклопотана й соромлива, і йому довелося самому подбати про меню. Закінчивши з цим, він весело повернувся до неї.

— Ну, Дженні, я хочу, щоб ти розповіла мені все про родину. Я дещо зрозумів ще минулого разу, а тепер хочу як слід у всьому розібратися. Ти кажеш, твій батько склодув. Тепер йому доведеться залишити свій фах, це зрозуміло.

— Так, — сказала Дженні.

— Скільки в родині дітей, крім тебе?

— П’ятеро.

— Ти найстарша?

— Ні, старший Себастян. Йому двадцять два роки.

— Що він робить?

— Він продавець у тютюновій крамниці.

— Не знаєш, скільки він заробляє?

— Здається, дванадцять доларів, — подумавши, відповіла Дженні.

— А інші діти?

— Марта й Вероніка не працюють, вони ще надто малі. Джордж працює хлопчаком у крамниці Уїлсона. Він одержує три з половиною долари.

— А ти скільки одержуєш?

— Я — чотири.

Лестер помовчав, підраховуючи про себе, скільки ж у них припадає на життя.

— Скільки ви платите за квартиру? — запитав він.

— Дванадцять доларів.

— Мати, мабуть, уже не молода?

— Їй скоро п’ятдесят.

Він замислено крутив виделку.

— Сказати по правді, Дженні, я приблизно так собі це й уявляв, — промовив він нарешті. — Я багато думав про тебе. Тепер мені все зрозуміло. У тебе є тільки один вихід, і він не такий уже поганий, якщо тільки ти звіришся на мене.

Він помовчав, чекаючи запитання, але Дженні ні про що не питала. Вона була заглиблена в свої клопоти.

— Ти не хочеш знати, який вихід? — запитав він.

— Хочу, — машинально відповіла вона.

— Це я, — сказав Лестер. — Ти повинна дозволити мені допомогти вам. Я хотів зробити це минулого разу. Але тепер ти повинна прийняти мою допомогу, чуєш?

— Я думала, що до цього не дійде, — просто сказала Дженні.

— Я знаю, що ти думала, — заперечив він. — Забудь про це. Я подбаю про твою родину. І зроблю це зараз же, не відкладаючи...

Він витягнув гаманець і дістав кілька десяти й двадцятидоларових папірців — всього двісті п’ятдесят доларів.

— Візьми, — сказав він. — Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.

— Ні, ні! — вигукнула Дженні. — Не треба так багато. Не давайте мені стільки.

— Не сперечайся, — сказав Лестер. — Ану, давай руку.

Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.

— Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.

Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.

— Не знаю, як вам дякувати, — нарешті сказала вона.

— І не треба, — відповів Лестер. — Повір, що це я повинен подякувати тобі.

Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.

— Чому б тобі не покинути роботу? — запитав Лестер. — Ти була б цілий день вільна.

— Я не можу, — відповіла вона. — Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.

— Це, мабуть, правда, — сказав Лестер. — Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п’ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.

Він неуважно тарабанив пальцями по столу.

— Не можу, — сказала Дженні. — Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.

З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може признатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.

— Оскільки я розумію, є тільки один вихід, — м’яко вів далі він. — Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?

Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це — про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів, — вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильно стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка — запропонувати їй купити пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав:

— Так ти дозволиш мені це зробити?

— Це було б дуже добре, — сказала Дженні. — Але зараз це неможливо. Я не можу поїхати з дому. Тато захоче точно знати, куди я їду. Що я йому скажу?

— Чому б не сказати, що ти їдеш до Нью-Йорка з місіс Брейсбрідж? — запропонував Лестер. — Проти цього ніхто не може заперечити, адже так?

— Так, якщо дома не дізнаються про правду, — здивовано поглядаючи на нього, сказала Дженні. — А що, як дізнаються?

— Не дізнаються, — спокійно відповів Лестер. — Вони не в курсі справ місіс Брейсбрідж. Хіба мало хазяйок, виїжджаючи надовго, беруть з собою покоївок? Просто скажи, що тобі запропонували поїхати, що ти мусиш їхати — і ми поїдемо.

— Ви гадаєте, це можна? — запитала вона.

— Звичайно, — відповів Лестер. — А що тут такого?

Поміркувавши, Дженні вирішила, що це, мабуть, можна здійснити. А потім їй спало на думку, що зв’язок з цією людиною може знову закінчитися для неї материнством. Яка це трагедія — дати життя дитині... ні... Вона не може піти на це знову, в усякому разі — не так необачно, як колись. Вона не могла примусити себе розповісти йому про Весту, але вона повинна сказати йому про цю непереборну перешкоду.

— Я — почала вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.

— Ти?.. — повторив Лестер. — А далі що?

— Я... — і Дженні знову замовкла.

Лестера захоплювала її соромливість, її ніжні боязкі уста, що не насмілювалися вимовити потрібне слово.

— Ну що ж? — спитав він, підбадьорюючи її. — Ти просто чудова. Ти боїшся мені сказати?

Рука Дженні лежала на столі. Лестер схилився і поклав на неї свою дужу смугляву руку.

— Мені ніяк не можна мати дитини, — вимовила, нарешті, Дженні, опустивши очі.

Він пильно дивився на неї й відчував, що її принадна щирість, гідність, яку вона зберігала навіть у таких важких, ненормальних умовах, її вміння просто, безпосередньо сприймати найважливіші життєві явища надзвичайно підносять її в його очах.