— Що ти хочеш сказати? — запитав він.

М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.

Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна — худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.

— Про що ти говориш? — різко запитав він німецькою мовою. — Біда?.. Невже хто-небудь?.. — він не договорив і загрозливо підняв руку. — Чому ти мовчиш?

— Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке, — заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку. — Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, — закінчила вона, — подумати тільки, що він загубив Дженні...

— Прокляття! — у пориві люті крикнув Герхардт. — Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!

Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.

— Загубив! — вигукнув він. — Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?

Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.

— Але ж він помер! — крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку. — Помер!

Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає, — зла іронія події, що сталася, пекла його вогнем.

— Помер! — повторив він, і м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила ще далі; перекривлене обличчя чоловіка в цю хвилину лякало її більше, аніж причина його відчаю.

— Він хотів одружитися з Дженні, — жалібно сказала вона. — Коли б він не помер, то одружився б з нею.

— Одружився б! — закричав Герхардт, вийшовши із заціпеніння від її голосу. — Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай, щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...

Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.

М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся — він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини, — тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.

— Коли це трапилось? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду. — Я сама тільки цими днями про все дізналася.

— Брешеш! — крикнув він. — Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.

«До чого дійшло! — говорив він про себе. — До чого дійшло! Мій син потрапляє до в’язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!»

— І за що мені така кара, — бурмотів він, охоплений жалем до самого себе. — Чи я не намагаюсь бути добрим християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...

Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче... І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.

— Це ти у всьому винна! — кричав він. — Тільки ти! Коли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй один шлях — у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.

Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.

— Нехай забирається геть! — ще раз сказав він, шаленіючи. — Їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!

— Не жени її сьогодні, — молила м-с Герхардт. — Їй нікуди йти.

— Ні, сьогодні ж! — сказав він, і на його суворому обличчі відбилась непохитна рішучість. — У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку. Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.

І він вийшов з кімнати.

О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі.

— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено. — Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені більше на очі! Геть!

Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.

— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.

— Нехай забирається, — повторив Герхардт. — Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою — її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі, — додав він, глянувши на дочку.

Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.

— Мовчати! — гримнув Герхардт. — Ідіть до кухні.

Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не оглянувшись.

Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх.

О шостій годині прийшов додому Басс і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.

Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.

— У чому справа? — наполягав Басс. — Чого це ви тут сидите?

— Батько вигнав Дженні з дому, — із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.

— За що? — запитав Басс, здивовано розкривши очі.

— Я тобі скажу, за що, — відгукнувся німецькою мовою Герхардт. — За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!

Басс озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе. Але тільки Басс зрозумів, у чому справа.

— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він. — Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?

— Ні, — сказав Герхардт.

— Даремно це, — закинула мати.

— Нехай іде собі зараз же, — сказав Герхардт, — і щоб я більше про це не чув.

— Куди ж вона піде? — наполягав Басс.

— Не знаю, — безпорадно сказала м-с Герхардт.

Басс ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.

«Іди в кімнати!» означав її жест.

Басс вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась відкласти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.

Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.

Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басс одразу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці, — він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.