Але одного разу вранці, коли Герхардт повертався додому після нічної роботи, до нього підійшов його сусід Отто Уївер.

— Герхардт, — сказав він, — я хочу поговорити з тобою. Я тобі друг і хочу розповісти, що чув. Бачиш от, сусіди багато патякають про того чоловіка, який ходить до твоєї дочки.

— До моєї дочки? — повторив Герхардт, вкрай приголомшений і вражений цим раптовим нападом. — Про кого ти говориш? Я не знаю жодного чоловіка, який ходить до моєї дочки.

— Ні? — запитав Уївер, здивований не менше від свого співбесідника. — Немолода людина, напівсива. Іноді ходить з ціпком. Хіба ти його не знаєш?

Герхардт із спантеличеним виглядом рився в пам’яті.

— Кажуть, він раніше був сенатором, — невпевнено вів далі Уївер. — Достеменно не знаю.

— А, це сенатор Брендер, — з деяким полегшенням сказав Герхардт. — Так, він іноді заходить. Правда. Ну, то що ж з цього?

— Та нічого, — відповів сусід, — тільки от люди патякають. Він уже немолодий, адже знаєш. Твоя дочка іноді ходила з ним гуляти. А люди це бачили, і тепер пішов поголос. От я й подумав, що, може, тобі слід знати про це.

Ці жахливі слова вразили Герхардта до глибини душі.

Вже певно люди не марно говорять про такі речі. Дженні і її мати серйозно завинили. Все ж він, не вагаючись, виступив на захист дочки.

— Це друг нашої родини, — зніяковіло сказав він. — Марно люди говорять про те, чого не знають. Моя дочка нічого поганого не зробила.

— Ну, звісно. Тут нічого поганого немає, — сказав Уївер. — Сусіди часто базікають по-пустому. Але ми з тобою старі друзі, і я подумав, що, може, тобі слід знати...

Ще якусь хвилину Герхардт стояв непорушно, трохи розкривши рота; дивна безпорадність охопила його. Як страшно, коли люди стають тобі ворогами. Як багато важить, коли їхні думки й прихильність на твоєму боці. Він, Герхардт, так і намагався жити, додержуючи всіх усталених звичаїв. Чому б людям не задовольнитися цим і не чіпати його?

— Дякую, що ти мені сказав, — пробурмотів він, прямуючи до дому. — Я подумаю про це. Бувай здоровий.

Він використав першу ж зручну нагоду, щоб розпитати дружину.

— Чого це сенатор Брендер ходить до Дженні? — запитав він німецькою мовою. — Сусіди вже почали плести плітки.

— Тут немає нічого поганого, — відповіла м-с Герхардт також німецькою мовою. Запитання явно застало її зненацька. — Він приходив тільки двічі чи тричі.

— Але ж ти не говорила мені про це, — відказав чоловік, обурений тим, що вона терпіла поведінку дочки й покривала її.

— Ні, не говорила, — відповіла м-с Герхардт, вкрай зніяковівши. — Він заходив тільки разів зо два.

— Тільки! — вигукнув Герхардт, за чисто німецькою звичкою підвищуючи голос. — Тільки! Всі сусіди вже говорять про це. Куди це годиться, скажи, будь ласка?

— Він заходив тільки разів зо два, — безпорадно повторила м-с Герхардт.

— От зараз підходить до мене на вулиці Уївер, — говорив далі Герхардт, — і каже, що всі сусіди патякають про чоловіка, з яким гуляє моя дочка. А я нічого не знаю. Стою, мов той дурень, і не знаю, що сказати. Куди це годиться? Що він про мене подумає?

— Нічого тут такого немає, — сказала жінка. — Дженні разів зо два ходила з ним погуляти. Він сам заходив сюди, до нас у дім. Що ж тут такого, про що говорити? Невже дівчині вже й розважитися не можна?

— Але ж він уже немолодий, — заперечив Герхардт, повторюючи слова Уївера. — Чоловік відомий, посідає певне становище. Заради чого він ходить до такої дівчини, як Дженні?

— Не знаю, — захищалася м-с Герхардт. — Він приходить до нас у дім. Я про нього не знаю нічого поганого. Хіба я можу йому сказати, щоб він не приходив?

Тут Герхардт замовк. Він знав сенатора з найкращого боку. Справді, що тут страшного?

— Сусіди завжди раді почесати язики. Їм більше ні про що говорити, от вони й плетуть плітку про Дженні. Ти сам знаєш, вона хороша дівчина. Навіщо вони говорять такі речі? — очі доброї матері наповнились сльозами.

— Все це так, — пробурмотів Герхардт, — але йому нічого ходити сюди й водити таку молоденьку дівчину на прогулянки. Це не годиться, якщо навіть у нього й немає на думці нічого поганого.

У цю хвилину ввійшла Дженні. Вона чула голоси батьків з кімнатки, яка правила за спальню їй і сестрі, але й гадки не мала, як багато важить для неї ця розмова. Коли вона ввійшла, мати повернулась до неї спиною й схилилася над столом, на якому готувала печиво, намагаючись сховати від дочки почервонілі очі.

— Що трапилось? — запитала Дженні, трохи збентежена напруженою мовчанкою батьків.

— Нічого, — рішуче відповів батько.

Мати навіть не обернулась, але сама її непорушність була промовиста. Дженні підійшла до неї і зразу ж побачила, що вона плакала.

— Що трапилось? — здивовано повторила дівчина, дивлячись на батька.

Герхардт промовчав, відкрите обличчя дочки знищило його страхи.

— Що трапилось? — м’яко наполягала Дженні, звертаючись до матері.

— Ой, це все сусіди, — з зітханням відповіла м-с Герхардт. — Вони завжди патякають про те, чого не знають.

— Знову про мене? — запитала Дженні, злегка зашарівшись.

— От бачите, — зауважив Герхардт у просторінь, — вона сама знає, в чім справа. То чому ж ви мені не говорили, що він тут буває? Всі сусіди балакають, а я й досі нічого не знав. Що це таке, спитати вас?

— Ой, чи не однаково! — вигукнула Дженні, охоплена жалем до матері.

— Однаково? — крикнув Герхардт, все ще німецькою мовою, хоч Дженні відповідала йому англійською. — Це однаково, що люди зупиняють мене на вулиці і розповідають про це? Посоромилася б говорити такі речі. Я завжди був доброї думки про цього чоловіка, але тепер, через те, що ви мені нічого про нього не говорили, а між сусідами пішли пересуди, я вже не знаю, що й думати. Невже я повинен від сусідів дізнаватися, що робиться в моєму домі?

Мати й дочка мовчали. Дженні вже почала думати, що вони й справді зробили серйозну помилку.

— Я зовсім не робила нічого такого, що треба приховувати, — сказала вона. — Просто одного разу він возив мене кататися, от і все.

— Так, але ти мені про це не розповідала, — відповів батько.

— Я знаю, що ти не любиш, коли я ввечері йду з дому, тому й не розказала. А приховувати тут нічого.

— Він не повинен був нікуди возити тебе ввечері, — зауважив Герхардт, однаково турбуючись про те, що скажуть люди. — Чого йому від тебе треба? Навіщо він сюди ходить? Він надто старий. У такої молоденької дівчини не може бути з ним нічого спільного.

— Йому нічого й не треба, він тільки хоче допомогти мені, — пробурмотіла Дженні. — Він хоче одружитися зі мною.

— Одружитися? Ха! Чому ж він не скаже про це мені? — вигукнув Герхардт. — Я сам розберуся в цій справі. Я не хочу, щоб він улещував мою дочку і щоб усі сусіди про це базікали. І потім, він надто старий. Я йому так і скажу. Він не повинен ганьбити доброго ім’я дівчини. І нехай більше сюди не з’являється.

Погроза Герхардта вкрай налякала Дженні і її матір. Невже він запропонує Брендерові більше не з’являтись до них? До чого це призведе? В якому становищі вони будуть перед Брендером?

А Брендер, звичайно, знову прийшов, коли Герхардт був на роботі, й вони тремтіли, щоб батько не почув про це. Через кілька днів сенатор зайшов за Дженні, і вони пішли погуляти. Ні вона, ні мати нічого не сказали Герхардту. Але їм не вдалося довго приховувати це.

— Дженні знову гуляла з цим чоловіком? — запитав він другого дня в дружини.

— Він заходив вчора, — невиразно відповіла вона.

— А вона йому сказала, щоб він більше не приходив?

— Не знаю. Не думаю.

— Гаразд, я сам подбаю про те, щоб припинити все це, — відрізав Герхардт. — Я з ним поговорю. Нехай тільки з’явиться ще раз.

І він тричі відпрошувався вечорами з роботи і кожного разу ретельно стежив за будинком, перевіряючи, чи не приймають там гостя. На четвертий вечір Брендер з’явився і, викликавши надзвичайно схвильовану Дженні, пішов з нею гуляти. Вона боялася батька, боялася якої-небудь негарної сцени, але не знала, що зробити.