— Мамо, будь ласка, йди додому! Невже ти не розумієш, що це через тебе я так погано почуваюся?! Не розумієш, що це все завжди тільки через тебе?!

Бабця якийсь час мовчить, наморщивши лоба. Витирає капця об ганчірку, яку я покинув на підлозі, робить крок до мами, яка стоїть, застромивши врізаного пальця до рота. Дивляться одна на одну, бабця уважно вдивляється у постаріле доччине обличчя. Нарешті ласкаво проводить по її щоці рукою.

— Ні, тобі таки недобре. Напевно, в тебе жар. Ти завжди, ще змалечку, була такою вразливою.

Зараз, коли вже ясно, що нас от-от знову покличуть вечеряти до альтанки, мама з Вейном раптом заявляють, що їх несподівано запросили на вечерю. Напевно, саме так вони собі уявляють соціальне життя, якого ніколи раніше не мали.

Ми з Вербою собі чогось розігріємо з готового або підемо в альтанку. Відтоді, як мама вечорами не сидить більше вдома, бабця старається, як може, готує на роту і хоче, щоб усі просили добавки після кожної страви. Вони з Дятлом об’їдаються, запихаючи за обидві щоки, наче сто років не їли або голодівку пережили в дитинстві.

Дятел якраз дорозказує химерну пригоду, яка з ним сталася колись давно. Наскільки він пригадує, тоді йому було років дев’ятнадцять чи двадцять. Через якесь непорозуміння він опинився в одному автобусі з групою жінок, котрі їхали на екскурсію. Самі лише жінки, усі з Верони, — чи то робітниці з фабрики, чи то дружини робітників, — не має значення. Разом із ним в автобусі був і його друг — отой, що з Монте-Карло. На ніч автобус зупинився у невеличкому готелі, де мали ночувати і туристки. Вони з другом задля хохми вкладаються спати голими, виставивши на вітер прутні. Спершу, звісно, руками подбали про те, щоб прутні стояли як треба. Розчахують навстіж двері і вдають, ніби сплять. По коридору щохвилини снують туди-сюди туристки, молоді й не дуже, і зазирають до кімнати. Жодна не насмілюється увійти, але разом із тим не повідомляє про неподобство кому треба (черниці? чи фабричному начальникові?). «Ми просто так, для хохми», — уточнює Дятел. На тому байка закінчується, наприкінці нам не виголошується ніякої моралі. Треба так розуміти, що її слід віднести до циклу інших притч, призначених просвітити нас, молодих, що жінки (навіть заміжні, старі й на перший погляд благовірні) мають нездоровий інтерес до чоловічого члена.

Дятел сам затикається, запхнувши до рота здоровенну ковбасу. Згорнувши язика в трубочку, голосно цмокає, вбираючи сік, що тече з неї. Бабця, яка сидить поряд, з невимушеним хижим вишкіром вгризається у свинячі реберця, методично обсмоктує їх одне за одним, вимазавши жиром пальці й нігті.

— Чим ви сьогодні займалися?

Подумки дякую Вербі за його вміння вести розмову за столом. Зазвичай мовчання мене не дратує, але оце особ­ливе мовчання, що переривається лише сьорбанням та цмоканням, нагадує мені чимось недосвідчених підлітків, які жадібно й невміло цілуються, і через це викликає незручність.

Бабця опускає щойно обгризену кістку і розповідає, що вони вдвох (без його дружини, їй все ще недобре) після обіду ходили до кедрового гаю з мертвими птахами.

— Нам так добре, — каже з посмішкою, — ми задовольняємося дрібницями. От сьогодні, наприклад, один наш знайомий святкує дев’яносто сім років з дня народження і приніс нам пляшку ігристого. Під вечір стає прохолодніше, майже зимно, і я завжди ношу з собою шалика. Розповідаємо одне одному про свою молодість, отак і проводимо час.

Щоб якось зробити свій внесок у світську бесіду і запобігти новій мовчанці з прицмокуванням, я рішуче змінюю тему і запитую в Дятла, чи не знає він такого й такого, який працює сімейним лікарем. Пояснюю, що йдеться про батька мого товариша. Знаю, що Дятлові до вподоби патякати про інших, копирсатися у генеалогії, хто кому й ким доводиться. Його відповідь на таке запитання зазвичай викликає цілу низку розповідей про всіх родичів цієї особи до сьомого коліна, про їхні долі та амурні походеньки у шлюбі й поза шлюбом.

Дивно, але лікаря він не знає. Та все одно не здається: проводить глибокодумний аналіз прізвища і заявляє, що воно типове для пригірських кварталів нашого містечка. Отже, припускає, що той лікар, напевно, звідти родом. Народ там роботящий, чесний, кількох у минулому роздавило мармуровими плитами у кар’єрах.

Настає час для морозива. Бабця ставить у центр столу картонне відерце з морозивом «Самонтана».

— А мені що, на суху давитися?! — запитує Дятел. Вона підводиться і йде до хати. Повертається з пляшкою віскі в руці.

— Бач, який ласун! — говорить, маючи на увазі Дятла і витираючи йому жир з підборіддя великим пальцем.

Після морозива, коли алкоголь розв’язує їм язики остаточно, Дятел з бабцею починають розпитувати нас по черзі про наших дівчат. Подітися нікуди: боги альтанки вимагають жертви за частування. Допит має мало спільного зі звичайною цікавістю, характерною для інших дідусів та бабусь. Їм не достатньо знати, чи є у нас дівчата, чи вони добрі та вродливі й чи нас кохають. Вони вимагають подробиць. Згідно з їхніми уявленнями, ми з Вербою повинні мати скажене за насиченістю статеве життя. Зрештою, саме в цьому полягає сенс молодості: насоло­джуватися хаотично, невтомно, без крихти сумнівів, мук совісті та захисту.

Всі розповіді Дятла (він сам так каже або натякає) — то лише незначна частка його пригод із часів шаленої юнос­ті. У світі його фольклорних фантазій усі жінки з самого дитинства повернуті на сексі. Ось і тепер уже вкотре він повторює свою байку про дев’ятилітню дівчинку, яка полюбляла займатися коханням серед каштанів. А оскільки, за його уявленнями, світ із кожним днем стає все гіршим, Дятел гадає, що в наш час дівчата — вже з шести років усі німфоманки.

У розмову втручається бабця, хоче додати жіноче бачення сексу, який нерідко може вилитись у велике розчарування. От взяти б, наприклад, її. Початок 50-х, виросла у звичайній католицькій родині, юний Фабіано, який вразив її кількома дурнуватими жартами біля музичного автомата. Йде до вінця незайманою. Незайманою, як усі, уточнює. Ніби хоче підкреслити, що, на відміну від сьогоднішньої молоді, яка, за даними нічного випуску теленовин, схильна до ранніх статевих стосунків, у її часи йти незайманою під вінець не вважалося ні дивиною, ні заслугою, а просто-напросто нормою. У діда Фабіано великого досвіду теж не було. Жага до насолоди прокинулась у ньому пізніше, вже у шлюбі, з іншими жінками. То теж було нормою.

Першу шлюбну ніч вони провели у готельному номері. Після швидкої копуляції у нудній місіонерській позі в цілковитій темряві дідусь Фабіано скотився вбік, важко зітхнув і сказав, чи то стверджуючи, чи запитуючи: «Оце і все».

Бабця замовкла, Дятел наповнив собі склянку. Зависла пронизана сумом мовчанка. Мені кортить долучитися до розмови і сказати, що описувані ними двома світи — одна епоха, одне містечко, одні герої — якось не сходяться воєдино. Дятлів світ нагадує Содом і Гомору, де, крім дитячого сексу, повно зрад, гомосексуальних стосунків, інцесту, домогосподарок-повій, готових за кілька лір задовольняти неповнолітніх хлопчаків, яких іще не пускають до борделю. І описуваний бабцею патріархально-традиційний світ, у якому дівчата йдуть до вівтаря незайманими, гомосексуальність навіть за найменших її проявів лікують у санаторіях; чоловіки, які мали дошлюбні статеві стосунки, нехай і трапляються часом, але тільки в борделях ліберті, які нагадують картинки з казок.

Несподівано в мені наростає хвиля роздратованості. Можливо, через те, що я на мить відволікся і Дятел вдруге наповнив мою склянку, яку тепер примушує випити залпом. Можливо, через бабцю, яка допитується в мене про Іларію, про її тітку-путану, про те, хто і з ким спатиме. Можливо, через те, що мені набридли оці вечері, з їхніми нескінченними споминами, брудними, нетактовними, безглуздими жартами й натяками. Коли з нами був тато, наше літо минало інакше, мені здавалося, що тоді було більше порядку, що між усіма речами був логічний взаємозв’язок.