На весілля вдягла простеньку сукню, пошиту старенькою швачкою з рибацького селища. Нічого особливого. Через кілька тижнів після весілля віднесла її знову до швачки і перешила на святкове вбрання, додавши кілька деталей, від чого сукню було не впізнати, і згодом одягла її на Різдвяне свято.

Прийшов і день весілля Розі. Між двома весіллями подруги жодного разу не бачилися. Адже відразу після весілля бабця з нареченим мали їхати на медовий місяць до Бруніко. Закрутилася із приготуваннями, затим — із влаштуванням нового родинного гніздечка, а тут іще й місячні затримувалися та так і не настали, її все частіше нудило: провина моєї матері в утробі.

У церкві під час вінчання бабця сиділа в одному з перших рядів, відразу після родичів Розі. Щойно залунали перші звуки маршу Мендельсона, всі голови, ніби соняшники за сонцем, розвернулися до входу. Під вінець Розі вів її батько.

Вона була така гарна — очей не відвести, нагадувала Лоллобріджиду у «Провінціалці[17]». Можливо, ще й через те, що на ній була неймовірно красива сукня — та сама, від якої бабці довелось відмовитися. Через мить серед гостей по другий бік проходу бабця помітила Лію. Їхні погляди зустрілись, і бабця змусила себе усміхнутись і ледве помітно їй кивнути.

— Не хотіла, аби вона з мене потішалася. Ні вона, ні ота хвойда Розі... З того дня ми нею більше не розмовляємо.

Це літо можна описати як довгий, нескінченний бенкет в альтанці, що, залежно від смаку, настрою, уяви або особистих нахилів автора, міг би набрати обрисів бенкету Трімалхіона[18], вечері Кипріяна[19] або «Великої жратви»[20]. У мене таке враження, ніби вдень взагалі нічого не відбувається. Зранку я вчуся, після обіду читаю або дрімаю. Інколи дивлюсь якийсь старий фільм по телевізору. На морі був двічі або тричі, ще на початку червня. Мені там якось незручно, цілий день в оточенні людей у самих трусах, і сам — теж у трусах. Верба — навпаки: стирчить на морі зранку й до вечора, п’ятнадцятого червня вже так засмаг, що нічим не відрізнявся від чорношкірих продавців напоїв на пляжі. Увечері я теж рідко куди ходжу. Сам винен: не захотів мопеда, хоча бабця і збиралася мені його подарувати.

Вчора на вечерю з’явився Дієґо. Мама якось сухо кинула йому «чао!» і пішла на кухню, пославшись на те, що їй треба приготувати ризотто. Вейн привітав його своїми звичними фразами, промовленими награно-радісним тоном, який у його вустах лунав патетично: «Що ж ти, сину, не приходиш, геть забув про старого батька! Іди-но, я тебе обійму! Не забудь відігнати скутер на техогляд!» Після традиційних вітань ми нарешті всілися. Чи треба уточнювати, хто сів на місце хазяїна? Збагнути природу Вейна просто, вона нічим не відрізняється від природи півня: захищати власну територію, кукурікати в однаковий час, не підпускати близько інших самців, домінувати над самками. Якщо говорити мовою інформатики, поведінку півня чи Вейна можна описати п’ятьма рядками програмування: стимул-відповідь, нуль-одиниця, одиниця-нуль, in case of X event then Y.

«Йоп, ти бачиш?! Йоп, як кльово!» Дієґо теж далеко від батька не відійшов. Поки їмо, по телеку показують «3х4 — найкумедніше домашнє відео». Вейн, для якого мовчання взагалі нестерпне, під час перегляду телевізора у компанії з іншими перетворюється на телекоментатора. Голосно, своїм базовим словниковим запасом описує те, що ти й так бачиш на власні очі, пояснює, чому сталася та чи інша річ, намагається передбачити (і помиляється!) слова героїв на екрані. Так само, як і приматам, йому невтямки, що показувані на екрані події — то лише зображення, привиди, химери, вони не відбуваються зараз, отут, у цьому пластмасовому ящику.

— Ні-ні... не треба, припини! Буде боляче! Я тобі кажу, що буде боляче!..

На екрані чоловік заліз на високу драбину і хоче спиляти гілку мотопилкою.

— Ні... ні... ні...

Гілка несподівано ламається пополам, падає, б’ється об драбину (бем!), лісоруб втрачає рівновагу, не втримується і летить униз (уууууууу, бу-бух!). Кожна історія супроводжується звуковим рядом, як у діснеєвських мультфільмах про Віллі Койота.

Новий сюжет: кран піднімає обв’язаний тросами катер. Один із тросів несподівано обривається (трісь!).

— Зараз наробиш ділов! Стережися, друже, бо зараз такого накоїш! Це я тобі кажу!

Обривається другий трос (бемц!). Іще один (тень!), а потім — іще один (дзинь!). Бідолашний робітник усіляко намагається врятувати катер від падіння, але тільки погіршує справу, чим ставить під ризик рівновагу самого крана. Кожні дві-три секунди лунають вставки записаного сміху.

— Та ні ж бо, ні!.. Зараз бехнеться — втрат буде на мільйон, не менше! (Він і досі робить підрахунки у лірах). А потім що робитимеш?!

Катер падає на цементну поверхню причалу (бах!), тягнучи за собою кран, що валиться на бік (бе-бех!) і стрілою зачіпляє невеличку будівлю (трісь!).

— Ви бачили?! Який йолоп, це ж треба!

Дієґо регоче як дурний, широко роззявивши рота. Час від часу в нього смикається щока, чого я раніше не помічав, від шиї і до носа. Вейн занадто зосереджений на неймовірних пригодах із «3х4 — найкумеднішого домашнього відео», щоб помітити щось аномальне в Дієґо. Насамперед — взуття. Як це Вейн і досі не замислився: звідки у його синка гроші на таке взуття? І куртку. І новий мобільний. Сережку він давно носить (іще з третього класу середньої школи), але якщо раніше в нього у вусі було звичайне колечко, то тепер звисає хрестик із білого золота. На шиї у вирізі футболки видно ланцюжок з такого самого металу.

Поки я спостерігав, як він заливається реготом від споглядання туристичного літака, який під час посадки загорівся, мене несподівано охопила тривога: а що, коли Дієґо виставить мені рахунок за піґулку? Може, краще було не викидати її, а зберегти і повернути йому зі словами «дякую, але це не для мене»? Або я міг би сказати йому, що спробував, але відчув себе недобре, більше мені такого не треба, мене ледве не спіймали на гарячому (таким чином можна було б натякнути, що моя мати, викривши мене, обов’язково повідомить Вейна).

Але зі мною та Вербою він майже не спілкується.

— Чао, хлопці, побачимося при нагоді! — кинув уже на ходу після вечері. Потикав пальцем в екран iPodа, начепив навушники і поїхав.

Сьогодні вранці дзвонив татко. Верба ще був удома, отже, ми увімкнули голосний зв’язок і поговорили разом кілька хвилин. У татка там було за північ, і він дав нам послухати якусь тропічну комаху, схожу на цикаду, але втричі більшу, яка не дає спати цілу ніч.

Він іще раз запевнив нас, що в листопаді приїде, два­дцять третього. Сказав, щоб чекали, поїдемо разом у гори. У дитинстві, коли ми були ще малі, ми разом піднімалися майже на всі найбільші вершини Апуанських Альп: Саґро, Піццо-д’Учело, Панью-делла-Кроче, Форато, Тамбуру.

З вікна моєї кімнати видно тільки Саґро. Звісно, це не найвища вершина, але звідси справді вражає. Якщо дивитися на неї з долини, закриває собою навіть Пізаніно, а вона вища метрів на двісті. Замислююся, який висновок можна з цього зробити, але на думку спадають лише патетичні афоризми.

У деякі особливо невдалі дні споглядання гірських вершин з мого вікна мене втішає. Здається, ніби татко нікуди не їхав; досить взути туристичні черевики і піднятися в гори, до гірського притулку, де він на мене чекає; і тоді все стане, як і було раніше. Можу переконати самого себе, що не роблю цього лише через власну лінь.

Я за ним сумую, та насамперед сумую за численними дрібницями, за його незначними звичками, як от говорити нам назви рослин. Коли йдемо кудись разом, він показує нам дерева і рослини і постійно повторює їхні назви — спершу простонародні, а потім і латинські. А згодом влаштовує опитування мені й Вербі, а ми ніколи не можемо дати правильну відповідь.