Ономатопея супроводжується вульгарним жестом рук: ребро однієї різко падає на долоню другої, ніби пачки грошей сиплються згори.

— Годі! Ти переступив усі рамки!

Це втручається бабця. Заходить на подвір’я через свою хвіртку, за якою досі ховалась (отака наша бабця, завжди вона десь ховається!), і готується до сутички з Вейном.

— І де вони, ці твої рамки?! Хто їх визначає, ви?! Ми всі знаємо, та й вам добре відомо, що його онучок — гомік і тільки й мріє, аби хто йому вставив. Чи ні?

Бабця не знає, що сказати. Поглядає на Дятла, хапає його за тремтячу руку. Але той виривається, розвертається і йде до своєї хати, ніби цілком переможений або розчарований мовчанням своєї подруги. Вона знала, а йому нічого не сказала. Бабця залишається стояти, не може придумати нічого розумного. Така простодушність у її вісімдесят років викликає у мене жаль, мені навіть захотілось кинутися їй на допомогу. Досить відповісти, що справа не в цьому, не має значення, що подобається і що не подобається Ніколасові. Але бабця розгубилася, бурмоче щось нерозбірливо, чим Вейнову броню не пробити. Не знає, як йому протистояти. Наголошує на вихованні, на повазі до старих: ти перегнув палицю, примовляє, не можна так розмовляти з літньою людиною. Я ж бо чула, про що ви говорили. Я знаю, що то справа рук Дієґо.

— Ану, відійди!

Ось знову з’явився Дятел, виринув із-за бабциної спини. Коли та відступає вбік, бачимо, як піднімається дуло Пушки. Наведене прямо на Вейна. Поганий видався день, я вже вдруге про це...

Останній зошит обривається на середині фрази, яку я мимоволі завершую вголос самостійно, все ще лежачи на дивані. Слова завмирають у мене в горлі, здавленому чимось на кшталт схлипування. Я не в змозі вдихнути, підхоплююся на ноги, щоб жадібно вхопити ротом повітря. У мене таке відчуття, ніби я щойно пробіг стометрівку, хоча й давно не тренувався, — що таки правда. Після подібного фізичного напруження багато хто починає блювати, інші падають на землю.

Почерк майже нерозбірливий, стенографічний. Я не впевнений, що правильно розібрав усе написане. Вдруге проглядаю останні сторінки, щоб надати можливість Марчелло сказати те, що він намагається висловити. Мене перебиває дзвінок телефона, який лежить на чайному столику. Чорний, блискучий і деркотливий, він заходиться дзенькотом, наче здоровенний, грізний жук. Я нахиляю його до себе екраном і бачу, що телефонує дівчина-ріелторка. Вона мені вчора, мабуть, сказала своє ім’я, але я слухав її лише перші п’ять хвилин. На екрані світиться напис «дурепа з аґентства».

— Сподіваюся, я вас не потурбувала, — починає вона своїм деренчливим голосом. — Але завтра субота, а я ж вам казала, що аґенція з переїзду... Отже, я хотіла запитати, чи...

Я починаю її заспокоювати, заручившись усією терп­лячістю, на яку здатний; повторюю, що я вже закінчив і що працівники аґенції з переїзду можуть приїхати о четвертій, що я потім сам усе позамикаю і завтра завезу їй ключі, а якщо офіс буде зачинено, то вкину їх у поштову скриньку.

Я добре все пам’ятаю, але якось уривками. Починалася гроза, це правда... Блискавки над горами я теж уявляю, коли заплющую очі. Марчелло запевняє, що того дня насувалася страшна гроза, а мені кортіло податися на море. Але я такого не пригадую. Зате в моїй пам’яті чітко закарбувався образ Марчелло, який пише, стоячи біля вікна або обіпершись на тумбу для телевізора. Дивиться і записує. Слухає і записує.

У свідченнях (мало достовірних, у свою чергу), що їх я надав того дня, події відбувалися набагато повільніше, ніж їх описує Марчелло. Сварка між Дятлом та Вейном (я вже й сам мимоволі почав використовувати ці прізвиська!) точилася дуже довго, непослідовно, з перескакуванням з одного на інше, із тисячами дорікань та обвинувачень, у розповіді Марчелло опущених на розсуд автора, — чи то я не зміг їх розібрати. Марчелло наводить стислий переказ, виділяє основні фрази, додає кілька своїх, вигаданих. Ми визирали надвір з вікна. Під час сварки виникло кілька довгих пауз. Вейн відходив від воріт, потім повертався, знову щось кричав. Дятел робив так само, але повільніше. Нарешті до них приєдналася ще й бабуся. Згодом — ось іще одна дуже яскрава згадка! — я зголоднів і пішов до кухні перекусити. Я поставився до сварки між Вейном та Дятлом як до футбольного матчу, де завжди трапляються затяжні паузи, під час яких глядачі жують хот-доги, запиваючи їх чимось, а під час перерви між періодами спостерігають за виступами чирлідерок з їхніми багатослівними речитативами. Якщо подумати, все це неймовірно абсурдно. Абсурдний мій перекус, тоді як Марчелло завзято щось писав, абсурдні Вейн зі своєю цигаркою і Дятел з рушницею.

Поява на сцені Пушки була не такою несподіваною і значно більш передбачуваною, аніж про це розповідає Марчелло. Коли втрутилася бабця, а Дятел пішов додому, Вейн крикнув йому вслід зневажливо: «Ну, і куди ти пішов? Що, образився через свого внучка-гоміка й біжиш по рушницю? Зачекай хвилинку, я теж візьму карабіна і влаштуємо “Рано опівдні”»[41].

Але Вейн самовпевнено залишився неозброєним. І коли Дятел повернувся з рушницею в руках, бабця довго намагалася його вгамувати, навіть пригрозила сама зателефонувати карабінерам. «Біжи, дзвони», — відповів їй Дятел і саме в ту мить справді навів зброю на Вейна.

«Віддайте мені мої п’ятнадцять тисяч євро! Негайно!» — кричав він, погрожуючи Пушкою. А Вейн став знущатися з нього: «Ага, зачекай, зараз, гаманця дістану. Якщо дам тобі двадцять тисяч, знайдеш решту? Ой, ні, зачекай! Ти сказав євро чи лір? Бо якщо євро, доведеться йти до банку, я такі гроші в шухлядці не тримаю».

Коли у виставу вступила Пушка, надвір вибігла й мама і тільки потому вийшли і ми з Марчелло. Тоді він покинув ручку й зошит, а я, напевно, лишив свою дурну канапку, яку приготував для перекусу. Під час усього того гармидеру нікому не спало на думку покликати на допомогу, ніхто не зробив найочевиднішої речі: набрати 113[42].

«Ну ж бо, стріляй! — кричав Вейн. — Стріляй! Але пам’ятай: прямо в серце, Рамóне[43]! Інакше я з тебе потім шкуру зніму!»

Моя мати благала Вейна припинити, не дражнити старого, а Дятла вмовляла опустити рушницю. «Ти здурів? — кричала. — Припини негайно!»

Паралізований від страху, я міг тільки сковтувати слину. За моєю спиною плакала Рамона. Марчелло стояв поряд зі мною на стежці, що вела до воріт. Не знаю, про що він думав. Вигляд у нього був зосереджений, але відсторонений. Оскільки він уже не записував, я вирішив, що він намагається запам’ятати кожну дрібницю, щоб потім викласти все на папері.

Вейн ніби очманів; напевно, весь адреналін того дня ударив йому в голову. Можливо, після всього, що сталося між ним та Дієґо, йому хотілося померти — нехай у перестрілці, принаймні спробувати. Він повільно рушив уперед, вийшов за ворота. Дятел відступав, його руки все помітніше трусилися, йому все важче вдавалося тримати Пушку наведеною на Вейна. Складно було второпати, чого хотів Вейн: чи то наблизитися й забрати рушницю, чи то продемонструвати власну сміливість, зневагу до смерті і тим змусити супротивника самому опустити зброю.

Якщо Вейн робив крок уперед, Дятел відступав на два, непевно шаркаючи ногами у своїх старих зношених сандалях. «Опусти рушницю», — просила його мама, плачучи. «А ти стій на місці! Куди ти йдеш?» — зверталася до Вейна.

Побачивши, що Дятел і не думає опускати Пушку, Марчелло обійшов маму, став між двома чоловіками, розвів руки в боки — однією долонею у бік Вейна, а другою — до Дятла, як арбітр під час боксерського поєдинку. «Куди ти? Негайно повернися!» — кричали йому жінки.

«Можна мені щось сказати?»