— Ого, скільки вас тут! Усі зійшлися! — промовляє недоречно веселим тоном.

— Ходи-но сюди на хвилинку, — відповідає йому серйозно Вейн. Вони виходять до кухні.

З дивана ми лише чуємо їхні голоси, бо вони стали так, щоб ми їх не бачили. Рамона притиснулася до мами, хапає її за руку, стискає, ніби сидить у літаку, що от-от має злетіти. Я — поряд із Вербою, плече в плече; він — молодший брат, але вищий на зріст, кремезніший; відчуваю, як грають його м’язи на руках поряд із моїми.

У кухні відбувається справжній допит: де ти був у четвер увечері? На вечірці. На вечірці в кого? Якщо я зателефоную іншим запрошеним, вони зможуть підтвердити, що ти там був? Дієґо і надалі погигикує: та чого тобі треба, тат? Чого ви до мене причепилися? Я ж кажу тобі, що був на вечірці! Ти що, мені не віриш? І так — уже кілька хвилин: у відповідь на запитання лунають інші запитання.

— Ти знав, що тут сталася крадіжка, чи ні?

— Не знав я, тату. Мені дуже шкода. Крадіжка? Яка ще крадіжка?

— А які бувають крадіжки, по-твоєму?

— Ну, різні бувають: можуть чимось опоїти хазяїв, щоб заснули; можуть зв’язати; а можуть обікрасти, коли нікого немає вдома.

— Бачу, ти на цьому добре розумієшся.

— Ну, досить подивитися телевізор, почитати газети, не треба бути...

— Годі вже, замовкни! Я знаю, що це ти вчинив! Разом із кимось. І зараз ти мені скажеш, із ким. Але придумав усе ти.

Дієґо регоче, і в цю мить я чую перший удар — глухий звук, як буває, коли Лаура пересуває диван і гепає ним об стіну.

— Тату, мені ж боляче!

— І має бути боляче. Буде ще гірше, якщо не припиниш клеїти з себе дурня.

— Тат, я не знаю, про що ти говориш! Клянуся.

Чую ще один удар, схожий на перший. Але цього разу Дієґо схлипує.

— Дякую, тату. Дякую за виховання. Але мені дуже боляче, татку.

— Оце ти впізнаєш?

— Зараз гляну. Схоже на хрестик.

Дієґо і надалі вдає із себе дурника, гигикає, заробляє ще пару ударів, чи ляпасів, чи стусанів, не можу сказати напевне. Але відмовляється. Заперечує, не поступається ані на міліметр, каже, що не розуміє сенсу цієї розмови. Він був на вечірці, йому шкода, що сталася крадіжка, але він тут ні при чому. Хрестик — його, це правда, але він загубив його, коли був у нас востаннє.

— Це правда, що ти торгуєш травою?

— Травою? Якою травою? Може, ще й сіном і комбікормом?

За такий дотеп заробляє ще сильніший удар, від якого йому перехоплює подих.

— Дякую, тату. Так... за виховання.

Цього разу враження таке, ніби його голос лунає з печери.

Рамона не витримує, плаче, підхоплюється з дивана. Мама намагається її втримати, але вона вже біжить до кухні.

— Годі! Прошу тебе, годі! — кричить вона, звертаючись чи то до Дієґо, чи до батька. Бачимо її на порозі і не знаємо, поспішати до неї чи залишатися на дивані.

— Привіт, сестричко! Як там Філіпо, на вершині успіху?

— Ні, татку, прошу тебе, не треба!

Лунає ще один удар. Я дивлюся на маму, намагаюся зустрітися поглядом із Вербою. Тепер нам страшно, боїмося, що станеться щось жахливе.

— О, ні! Дієґо, ні!

Рамона у відчаї, вже ридає. Вейн із Дієґо аж занадто надовго притихли, ми з Вербою підскакуємо на ноги й кидаємося до кухні, мама — слідом. Бачимо моторошну сцену. Дієґо навів на Вейна дуло пістолета. Дятлової «беретти», I suppose[40].

Рамона прикрила рота руками, хрипить, не в змозі відвести очей від батька. Вейн стоїть непорушно, дивиться в очі Дієґо, як гіпнотизує свою жертву кобра.

Ми теж перелякано завмираємо. Дієґо відступає, зад­кує до вхідних дверей. З його губи тече кров, одна щока почервоніла. Закладає пістолет за пояс шортів іззаду, відчиняє двері.

— З вашого дозволу, — киває мамі на прощання, перш ніж вийти.

Не знаємо, що казати, будь-які слова здаються зараз зайвими. Сидимо всі разом в одній кімнаті в цілковитому мовчанні, просто щоб скласти одне одному компанію. Верба з Рамоною відволікаються ненадовго, щоб відповіс­ти на смс-ки по мобільному. Я сиджу в кріслі сам, тримаю в руках свій роман. Переглядаю написане, виправляю, викреслюю слова або фрази, які мені не до вподоби, записую те, що сталося.

Надворі тим часом починає гриміти. Якось аж штучно, що це відбувається саме зараз, коли напруга в моєму романі досягла найвищого рівня. Але так воно і є. Я все одно про це пишу, хоча мене потім і зможуть звинуватити у занадто банальному прийомі.

Найвищі вершини гір не видно, Саґро вже зовсім сховався у хмарах, Альтіссімо от-от поглине чорна в’язка маса, що загрозливо насувається на долину.

Дзвонить мобільний Рамони. Мелодія дзвінка нова, але гучність встановлено на мінімум, і вона відповідає майже відразу, позбавивши нас можливості прослухати останній хіт. Рамона каже «алло», повертається до Вейна й самими губами промовляє ім’я Філіпо. Чекає секунду, говорить по телефону, поки піднімається сходами нагору і зачиняється у себе в кімнаті.

Зараз десь п’ята година вечора. Можливо, шоста. Ми почуваємося спустошеними, все зруйновано. Уникаю розмов. Зачекаю до завтра, мені треба з цим переспати, але я не збираюся відступати. Нехай усі затямлять: або повернення викраденого, вибачення, вилучення пістолета, гарантія, що таке більше ніколи й нізащо не повториться, або я подаю заяву. Виходячи з поведінки Дієґо, сподівань на мирне вирішення справи залишається все менше.

Несподівано і недоречно дзвенить вхідний дзвінок, від якого кров стигне в жилах. Ми мовчки перезираємося. Мама йде до домофона. Пирхає, розвертається до Вейна. На екрані відео — розмите, нечітке, хоча й впізнаване зображення грубого профілю Дятла.

— Прошу тебе, поводься спокійно, — каже мама. — Хочеш, я сама вийду?

Але Вейн заперечно хитає головою, відчиняє вхідні двері і йде до хвіртки. Коли виходить за ворота, я підходжу до вікна вітальні, навстіж розчиненого через спеку і попри невблаганну грозу. Вчорашній дощик не послабив напруження, а гроза ніяк не вибухне. Я тримаю під рукою свій зошит і готуюся записувати якомога швидше й точніше їхню розмову.

— Кажи хутчіше, в мене мало часу, — починає Вейн.

— Я лише на пару слів: віддай мені мій бак, інакше я сам його заберу.

— Ти мені вже всі мізки виїв своїм баком!

— Ну, якщо виїв, нарости собі нові, але бак віддай!

Отакої, дивно, що пиріг із «Нутеллою» не завадив фронтальній атаці.

— Послухай, сьогодні мені не до цього. Хочеш бак? Приходь і забери, виродку. Спробуй переступити через оцю плиту і побачимо, що з цього вийде!

— Якщо ти так ставиш питання, то бак мені більше не потрібен.

— Он як! Молодець! Допетрав нарешті? Дійшло до тебе?

— Бак мені більше не потрібен, — повторює Дятел, — віддай мені мої п’ятнадцять тисяч євро. Я все знаю.

Те, чого ми так боялися, таки сталось. Бабця все чула, тільки вдала, що нічого не знає, і все розповіла. Дятел нетямиться від злості, труситься від голови й до п’ят і не збирається відступати.

— Віддай мені п’ятнадцять тисяч євро, що вкрав у мене твій синок. Або сам віддай, або я піду до карабінерів.

Вейн не відповідає, запалює цигарку.

— Мабуть, ти щось переплутав. Може, ти мав на увазі п’ятнадцять тисяч євро, що поцупив твій онук?

Дятел збентежений; цього Вейн і добивався. Напад — найкращий захист, головне — обхитати, знешкодити фланги, якщо тебе в лоб атакують головні сили супротивника.

— Мені карабінери сказали. Коли приходили до нас з оглядом, то повідомили, що основні підозри падають на твого внука.

Вейнів блеф настільки очевидний, що коли б Дятел був не таким йолопом, він би розреготався йому в обличчя.

— Хоча чому тут дивуватися?! Він же голубий, як усім відомо, от і доводиться платити за послуги. Одного тижня йому в зад вставляють прутня іспанці. Другого тижня закортить німців. А наступного йому чорних подавай. Іноземні прутні он які дорогі, тут нічого не поробиш! І платити доводиться готівкою: бам-бам-бам.