Мамине обличчя застигло і нагадує воскову маску. Вона вкотре шкодує, що дала бабці дублікат ключа від хвіртки. Мама терпіти не може такі втручання; вона і вдень їх ледве витримує, а про пізню годину й говорити нічого, особ­ливо під час такої вечері, як оця. Вейн плямкає губами, у нього збентежений вигляд — таким я його ще ніколи не бачив. Думає про те, про що і я, та й ми всі думаємо: така швидка бабцина поява викликає підозру; мабуть, вона якраз проходила у нас під вікном, коли ми почали сваритися. Може, сховалась і принишкла біля вікна з цікавості й усе почула. Може, зачекала надворі з пирогом у руках, а потім вибрала слушну мить і обізвалася.

— Ну у вас і пики! Що відбувається?

А може, вона справді нічого не чула, підійшла лише тридцять секунд тому і, як не прислухалася, нічого не второпала зі сказаного нами. Подумала: так, звичайні дрібні сімейні сварки.

Вихід із незручного становища знаходить Вейн: дістає свого аргентинського ножа і відрізає шматок пирога, потім другий, третій. Передає тацю з пирогом по колу. Бабця теж бере собі, закидає голову назад і ковтає шматочок, майже не прожувавши. Збоку вона в цю мить нагадує мені індика.

Бабцина стратегія проста і зрозуміла. Сидячи між нами, вже після другого шматка пирога, вона починає ходити колами, щоб дійти до головного. Коли вже нема куди подітися, викладає карти на стіл: бак для поливу. Вона заходить здалеку, обережно, але щоразу натикається на стіну. Вейн, висловлюючись якомога чемніше, настільки він на це спроможний, стоїть на своєму, повторює свою пропозицію купити другий бак.

— Ну, як же ти не розумієш? Адже він дуже гордий, каже, що хоче свій, — заперечує бабця, намагаючись виправдати Дятла.

Тут уже втручається мама:

— Я не хочу нікого ображати, але тобі що до того, гордий він чи ні? Якщо такий уже гордий, то це його проблеми. Як на мене, пропозиція купити йому новий бак — дуже щедра. І закінчимо на цьому.

Вичерпавши всі свої докази, бабця каже, що спробує вмовити Дятла, хоча той впертющий, хоч кілок йому на голові теши. Вона ще раз скаже йому, що Вейн готовий купити для нього новий бак і таким чином поставити на цій справі хрест.

На цьому невдала дипломатична місія закінчується. Перш ніж піти, бабця заводить розмову про спеку, вологість, скаржиться на кров’яний тиск і ці нестерпні спекотні дні, які нам доводиться терпіти. Знову ходить колами, але напряму не згадує про крадіжку. Тоді мама не витримує. Киває на аркуші з заявою, що лежать на столику, сухо й коротко переповідає сказане карабінерами. Наприкінці признається, що ми підозрюємо «Преторіанців», адже перетнулися з ними у провулку того вечора, коли поверталися додому.

Бабцю, здається, розслідування цікавить мало, а от викрадене — ще й як. Особливо одна прикраса: досить коштовне кольє, яке вони між собою називають «кольє Марізи». І його в тебе теж поцупили? Так, усе поцупили. Я мимоволі дивлюся на Вейна, але той холодним поглядом наказує мені мовчати.

Тут я з ним згоден: спершу нам треба розібратися самим, у вузькому родинному колі. Але я особисто вважаю, що Дієґо мусить негайно нести сюди свій зад і повернути мамі все, до останньої ланки найдешевшого ланцюжка. На менше я не погоджусь. Якщо ні, то я сам на нього подам позов, і хай буде як буде: нехай виганяють мене з дому, відправляють до Бразилії. Якби ж то!

Мама з бабцею говорять про кольє. Його подарували на весілля якійсь Марії Луїзі, або Марізі, багатій бабциній подрузі.

— Ні, а ти знаєш? Знаєш, що вона мені розказала?

Тепер тема розмови — Марія Луїза, яку бабця зустріла під час прогулянки минулого тижня. З цього починається чергове оповідання, що є часткою мого роману. Таким чином мій роман нагадуватиме не стільки щоденник, скільки нову версію «Декамерона». Собі ж на шкоду можу запевнити, що я відсортував лише ті оповідання, які щонайліпше характеризують оповідачів, їхні ідеали, світ, у якому вони виросли. Щоб читач їх не осудив, перш ніж дізна́ється про їхню долю.

Ось вам історія: бабця з Марією Луїзою вже давненько не бачилися, ще з зими. Якось навесні у неділю Марія Луїза поїхала до Віареджо пройтися по крамницях. Погода видалася чудова. А тому після шопінґу вона знову сіла в машину й поїхала у порт. Довго гуляла вздовж берега, милуючись човнами та яхтами, що м’яко коливалися на хвилях. Утомившись, сіла на лавку перепочити. Народу було чимало, всім кортіло насолодитися першими теплими днями. Час від часу повз неї проходили самотні перехожі або пари й невеликі гурти, що прогулювалися вздовж набережної чи вийшли на пробіжку. Один із бігунів зупинився за кілька метрів від лавки. Зробив кілька вправ на розтяжку, щоб розслабити мускули, а потім попросив у Марії Луїзи дозволу сісти і перевести подих. Молодий хлопець, років вісімнадцяти–дев’ятнадцяти, білявий, з довгим волоссям, дуже вродливий. Запитав, чи Марія Луїза мешкає у Віареджо, вона відповіла, що ні. Вона нічим не давала йому приводу для продовження розмови, а він сам усе говорив і говорив, сказав, що живе у Віареджо, хоча родом з Рима. Марія Луїза ніяк не могла второпати, чому це вісімнадцятирічному юнакові закортіло поговорити з нею, майже вісімдесятирічною літньою синьйорою. Навряд чи він насмілився б обікрасти її серед білого дня на очах у людей. Коли хлопець помітив, як вона притискає до себе сумочку, то зауважив, перейшовши на «ти»: «Гей, ти що, я не збираюся тебе обкрадати! Хіба що вкрасти в тебе поцілунок, адже ти така гарна!» Марія Луїза і бровою не повела. Але по її губах промайнула ледве помітна усмішка. Цього вистачило, щоб юнак підсунувся ближче і спробував її поцілувати. «Що ти робиш?» — обурилася вона. «Як що? Ти така вродлива! Вишукана синьйора, елегантна, з багатим життєвим досвідом. Ось тобі мій номер телефону, можемо якось піти разом повечеряти». Вона заперечно похитала головою, і юнак запхав їй картку з номером за пояс. На картці було вказано тільки ім’я (Джанлука) і номер мобільного. «На той випадок, якщо ти передумаєш», — пояснив він з хитрою посмішкою і побіг собі далі.

Ми з Вербою збентежено перезираємося. Оскільки всі мовчать, бабця вирішує, що треба розжувати і так усім зрозуміле:

— Ясно? То був хлопець за викликом! Жиґоло!

Бабцина розповідь впливає на мене по-своєму: я заспокоююся. Уявляю себе на місці того Джанлуки, який лягає у ліжко зі старими жінками за гроші. А, може, й не за гроші, а за подарунки, ходить із ними разом на шопінґ. Яка різниця, одна піхва нічим не відрізняється від іншої, — так він, напевно, міркував. Можу спати зі старими по роботі, а з молодими — заради кохання. А можливо, ще й із чоловіками — яка йому різниця.

Запитую в себе, чи зміг би я отак. Намагаюсь уявити собі тіло старої в душовій кабінці, коли підглядаю за нею крізь замкову щілину: обвислі груди, широкі, розпливчасті темні кола з кількома волосинами навколо сосків, пласкі, зморшкуваті сідниці, кущисте, вицвіле волосся між ногами, яке тягнеться стежинкою аж до пупка.

Куди я подів хрестика? Ця думка охоплює мене зненацька. Дивлюся на стіл, бо мені здавалося, ніби я поклав його перед собою, але його там немає. Піднімаю серветку, шукаю в кишені, дивлюся на підлозі під ногами.

Нарешті помічаю його між пальцями Вейна, він зрадницьки поблискує у світлі люстри. Хрестик то зникає, то знову з’являється, Вейн крутить його між пальцями як заправський фокусник. У якусь мить розвертає гострим кінцем до вказівного пальця, ніби хоче проштрикнути шкіру, запхати металевий предмет собі в плоть.

Дієґо викликали наступного дня. Вейн наказав йому з’явитися до нас додому. Гадаю, це влаштовано насамперед для моєї матері, щоб довести їй, ніби все можна владнати у сімейному колі, коли докласти трохи спільних зусиль.

Ми всі сидимо на дивані — мовчки, в ряд, як у залі очікування. Коли Дієґо входить, то поглядає на нас зачудовано й нахабно. Чи то, може, він такий під дією наркотиків. Кросівки білі-пребілі, нові шорти з бічними кишенями, майка з написом «Чикаго Буллз», бейсболка з логотипом, якого я не знаю. Дредлока не видно; напевно, він закрутив його під бейсболку.