А щодо беретти (треба якось викручуватися, не можна й далі вдавати, що не чуєш!) він заявляє нахабно, що спершу просто помилився і що в шухляді він тримав лише ключі. А пістолет лежав там, де сказав карабінер: у сейфі. А в шухляді — тільки п’ятнадцять тисяч євро. То він просто обмовився, від такої спеки мізки киплять. Чи не буде ласкавий пан карабінер спробувати білого домашнього винця, яке робить селянин?

Дятлові вже вісімдесят із гаком, останні шістдесят він прожив у цьому містечку, а тому карабінер ніяк не може второпати (як і ми всі, зрештою!), куди людина його віку може зненацька підхопитися посеред ночі і податися з п’ятнадцятьма тисячами євро в кишені.

— До Америки, — вигукує старий, коли йому нарешті вривається терпець. До свого друга Недо, пояснює, який заправляє там мережею казино і з яким вони востаннє бачилися років двадцять тому. Він би вже давно поїхав, якби не дружина. Карабінер ніяк не коментує, мовчки занотовує собі до блокнота.

— Хто був удома? — запитує раптом. Дятел каже, що вдома була його жінка. Його жінка — паралізована. Вона спала і нічого не чула.

— Кого підозрюєте?

Дятел каже, що нікого. Бабці здається, що вона потрапила до чергової серії фільму «Комісар Монтальбано»: пограбування, карабінер, допит. Вона так розхвилювалася, що ніяк не встоїть на місці, мотаєься туди-сюди і гризе нігті. Несподівано вигукує своїм зловісним голосним шепотом, що без хвойди-румунки тут точно не обійшлося. Що вони всі — злодюги, той народ.

Ідеться про доглядальницю, яка допомагає Дятлові піклуватися про паралітичку. Учора вона сказала (ти бач, який дивний збіг!), що сьогодні прийти не зможе, бо їй треба на прийом до лікаря. Прекрасне алібі на той час, поки її друзяки обчищали хату. Кращого й не треба!

Дятел за звичкою причепив доглядальниці прізвисько Дійниця, що на нашому діалекті означає «великий бідон для молока». Якщо в нього спитати, чому він так її кличе, він починає викаблучуватися і врешті пояснює, що тіло румунки — як циліндр, і єдиний спосіб зрозуміти, де в неї зад, а де перед, — глянути, з якого боку носаки черевиків.

У всьому тому гармидері Дятлові ще пощастило, що він не бовкнув про Пушку. Так він називає рушницю, яка висить на виду в сараї для господарського інвентаря за хатою. Це старенька мисливська зброя, яку Дятел часто згадує, коли заводить мову про приватну власність, тероризм або імміґрацію. А ще — перед Паскою, коли йому трапляється під руку листівка, яка повідомляє про обхід священником осель для освячення та збирання коштів на церкву.

— А ви самі де були минулої ночі?

Дятел мнеться, поглядає скоса то на карабінера, то на нас. Запитання просте, але ставить його у незручне становище. Сказати по правді, я і сам не подумав. Просто ми не були готові до такого повороту. Спершу беретта, потім — утеча з п’ятнадцятьма тисячами, а тепер от — «а ви де були вчора ввечері?». Таке враження, ніби він сам і є злодієм. Якраз про це і товкла з самого початку бабця, коли натякала на гівняну країну.

— Я був у синьйори.

Карабінер розвертається у наш бік. Дятел несподівано для всіх киває на бабцю.

Я дивлюся на маму і помічаю, як їй незручно. Бабця, навіть бровою не повівши, вказує свої особисті дані, які карабінер занотовує. Дятел поспішає пояснити, що інколи вони із синьйорою, яка до того ж і його сусідка, разом дивляться телевізор, щоб якось розважитися та погомоніти після вечері. Буває і таке, що він засне на дивані; тоді вона накине на нього ковдру, а сама йде спати на другий поверх у спальню. Він прокидається рано-вранці сам, до приходу доглядальниці. Часом готує собі каву, ще й сусідці залишає трішки, аби додати в молоко. А що в дідька робити йому у свої вісімдесят років?!

Мама так ніколи й не змогла примиритися із невимушеними стосунками з чоловіками, які бабця практикувала ось уже тридцять років — звідтоді, як розлучилася. Моя мама — поборниця тривалих, міцних, серйозних стосунків. Після того, як у 1992 році вони з батьком вирішили розійтися, вона відразу знайшла собі Вейна. Оце написав рік і збагнув, скільки часу минуло. Я тоді був іще зовсім малим, а Верба, мій брат, — взагалі пішки під стіл ходив.

Можливо, мама вибрала його тому, що, на відміну від мого батька, від мене та від неї самої, у Вейна завжди наготові чітке уявлення про все на світі.

Про крадіжку, наприклад. Він каже, що карабінери — канцелярські посіпаки, майже всі до одного — з Півдня, у роботі — «не бий лежачого», їх упхали туди по особистому чи політичному блату або вони навіть прилаштовані туди самою мафією, адже їй теж потрібні свої люди в органах. А тому карабінери нізащо не підуть у розслідуванні тим шляхом, який обрав би він сам. Вони там усі такі ідіоти, що не знайшли б нічого, навіть якби він їм готову папку з доказами надіслав до прокуратури. Тому що у справі з крадіжкою — ясно як день! — замішані «Преторіанці» — охоронна фірма, що — таки дивний збіг! — недавно монополізувала нічний нагляд за нашою зоною. Тепер вони знай нишпорять повсюди зі своїми ліхтариками та машинами. Як у голлівудських бойовиках, різко газують з місця, аж колеса вищать, а гальмують так, що галька розлітається і в землі залишаються глибокі борозни, які потім доводиться рівняти ногою або граблями. «То все “Преторіанці”, — впевнено, як по писаному, стверджує Вейн, — вони передають злодіям усю інформацію про будинки: де живуть самотні старі, де й коли житла порожні, де під сигналізацією, а де без неї, де є сторожові собаки, а де їх немає. А як тільки трапляється крадіжка, тут — гоп! — обікрадені потрапляють у розставлену пастку і біжать до охоронної фірми, щоб і собі поставити хату під нагляд. Отакі хитрюги, хай їм грець!»

В одному він таки має рацію: у «Преторіанцях» є щось зловісне. Мені довелося кілька разів наткнутися на них, коли я повертався додому велосипедом у сутінках. Вони світять тобі ліхтарем прямо в очі, розпитують, хто ти такий і куди їдеш. Навіть якщо не хочеш відповідати, навіть якщо добре знаєш, що не зобов’язаний звітуватися перед двома одягненими під поліцейських опудалами, белькочеш відповіді, тремтячою рукою дістаєш з кишені ключі, щоб показати, що справді тут мешкаєш.

Ми поки що не ставили дім під охорону. Вейн каже: нехай тільки хто насмілиться сунути носа. У нього в спальні два карабіни, на які є ліцензія, він — меткий стрілець, регулярно тренується на полігоні. Приходьте, наб’ю вам живіт свинцевим коктейлем, паскудні свині!

Відтак у нас тільки й розмов, що про крадіжку. А Вейн за будь-якої нагоди повторює: ковбой спить лише одним оком. Напевно, почув таке в одному зі своїх улюблених старих вестернів. Їх тепер показують майже щовечора, аби якось збільшити рейтинги літніх переглядів.

Він їх бачив зблизька, тих ковбоїв. Бував у Монтані в юності. Саме там купив собі довжелезного ножа з кістяною ручкою. Інколи дістає його, коли трапляється слушна нагода, й приказує: «Оцей... гм... оцей я купив у Аргентині у 81-му». Ще одного, меншого, він подарував своєму синові, Дієґо, а мені й Вербі купив швейцарського складного ножика, який до його мандрів не має ніякого відношення, але в ньому є ціла купа лез, пилочок, кусачок, що мало б нас утішити.

Рамоні, своїй доньці (їй п’ятнадцять), він подарував малесенького ножичка марки «Опінель», який навішується на брелок із ключами. Але пообіцяв іще купити ножа-метелика, якого вони разом бачили у фільмі «Ренеґат» із Тененсом Хіллом, що, на думку Вейна, належить до шедеврів світового кіномистецтва. У тому фільмі Ренеґат подорожує Америкою в компанії проблемного підлітка на ймення Рікаміно, який так майстерно володіє ножем-метеликом, що Рамона просто зачарувалася. Хоча, можливо, захват слід приписати Вейну. Хай там як, але для володіння таким ножем потрібна ліцензія, а тому доведеться зачекати, коли їй виповниться вісімнадцять.

Є ціла купа речей, які Вейн відкладає до славнозвісних вісімнадцяти років. Щоразу, коли його діти висувають якусь забаганку, що видається йому надмірною (наприклад, зробити татуювання у вигляді королівської кобри на всю спину чи виготовити ящик, щоб поселити туди тарантула), він не вступає у суперечку. Не опускається до пояснень, що це може бути небезпечним, несвоєчасним чи нерозумним або що це слід спершу узгодити з їхньою матір’ю. Просто каже: потім побачимо. Чи заявляє категорично, що про таке й мови бути не може, не пояснюючи причини. Коли Дієґо й Рамона стануть повнолітніми, запевняє він, тоді вони зможуть робити все, що їм забажається.