— Відійди, — промовляє нарешті Вейн.

Потім додає:

— Потримай!

Іще не кінець. Я кладу викрутку, стаю на місце Вейна і намагаюся якомога щільніше стулити дошки докупи.

Вейн мовчить. Ефективність фронтальних уроків переоцінюють. Звірина дидактика краще. Він запалює цигарку, я теж вдихаю сухий дим, і це мені до вподоби, хоча мене й нудить від думки, що він виходить із рота Вейна і перед цим побував у його легенях.

Замість хрестика після моїх невдалих спроб на поверхні дошки утворилася виямка, яку Вейн швидким порухом викрутки очищує від тирси. Лівою рукою тримає шуруп. Правою робить театральний помах, як еквілібрист, що жонглює ножами в цирку, і підкидає викрутку в повітрі. Тепер він тримає її за металеву частину і користується дерев’яною ручкою як молоточком. Робить чотири точних удари по голівці шурупа і вганяє його у фанеру на пару сантиметрів.

— Спробуй тепер, — промовляє. Коли у Вейна є помічник і йому доводиться звертатися до нього на словах, він використовує винятково наказовий спосіб. Його руки займають місце моїх і тепер утримують дошки.

Зараз шуруп як слід загнано у бездоганно горизонтальному положенні. Коли я натискаю на нього викруткою і повертаю, він заходить у деревину дошки як у масло. Переходжу до наступного хрестика, потім до третього. На якусь мить ненависть поступається чимось на кшталт вдячності. Від парадигми вестерну ми перейшли до парадигми східних єдиноборств. Мені випадає роль юного і нетерплячого учня, а йому — похмурого сенсея: на шляху бусідо[8] Марчелло-сан, еґо — це всього лише громіздкий тягар.

Тут я вирішив зручніше взятися за викрутку, і та випадає у мене з рук. Ледве не проштрикнув Вейнові ногу, адже він ходить у відкритих, запорошених пилюкою сандалях.

— Так, іди вже, вчися краще. Я сам закінчу, інакше ми так до вечора продлубаємося.

Перш ніж піти, мені закортіло переконатися, що дошки вирівняно як слід. Та не встигаю й оком кліпнути, як він уже все зробив сам: дістав невідомо звідки два хомути, дві скоби, якісь іще не відомі мені інструменти — і ось уже все міцно зафіксовано, ніякої потреби в моїй допомозі немає. Він би й без мене впорався.

Думаю про Пушку; я часто про неї думаю у ці задушливо-спекотні дні. Найбільше мене заворожує думка, що ніхто б нізащо не здогадався, хто це вчинив. Досить вибрати вдалий момент, скористатися нагодою. Те, що греки називали kairós[9]. Їх у житті буває немало, таких нагод, слід лише бути уважнішим.

Можливо, оці тижні і є бездоганним kairós. Усі б сказали, що то справа рук грабіжників. То вони повернулися, щоб обнести інший будинок — наш або бабцин, — нишпорили кругом і наткнулися на рушницю. І скористалися нею, коли хтось став на заваді їхнім злодійським планам.

Оскільки їх захопили зненацька у тому сарайчику для інвентарю, вони розгубилися, від несподіванки злякалися, повернулись і... Та ні, ця частина у мене поки ще не в’яжеться докупи. Навіщо грабіжникам лізти до сараю, якщо вони прийшли обікрасти нашу хату?!

Ніяких грабіжників. Тут могла статися зовсім інша історія. Історія про Вейна, який тільки вдавав із себе крутого мачо, а сам попри свою показну чоловічу силу насправді розбещував хлопчиків. І до мене теж чіплявся. Виходить дуже заплутано, але не неможливо. Довелось би написати щось на кшталт особистого щоденника, наставити дат заднім числом на рік–два тому, користуватися різними ручками, чорною, синьою, понавклеювати фоток із шкільних екскурсій минулих літ.

Одного дня він начеб наказав мені піти по викрутку до Дятлового сараю. Та як тільки я туди зайшов, пане суддя, як він — слідом, і двері зачинив ізсередини, і очиська свої так дивно вилупив, як ото вже мені довелося бачити раніше. Розстібає пасок на штанях. «Ставай на коліна», — наказує. Хоче, щоб я знову це зробив. Я відмовляюсь, але він наполягає, погрожує, каже, що зробить зле мамі, наставляє на мене ножиці. І тут я бачу на стіні Пушку. Підбігаю і хапаю в руки. Вейн замахується ножицями, ще мить — і вдарить. Я злякався — бабах! — і він уже лежить переді мною на підлозі з червоно-чорною діркою в грудях, а в повітрі стоїть ядучий сморід, як від петарди.

Але, аби все організувати, потрібен час, а мені кортить, щоб воно сталося зараз. Зараз, коли у світлі лампи я відчуваю в собі достатньо сміливості й шаленства. Завтра вранці сонце висушить усе, залишаться тільки боязкість, стриманість і моя славнозвісна розважливість на додачу. І доведеться мені, як завжди, покірно й смиренно натягувати на себе звичну маску. Знову сидітиму за столом з ангельською усмішкою, хіхікатиму з вульгарних жартів, тупих дотепів та висловлювань із подвійним сенсом, з бородатих анекдотів, що веселять маму. Спостерігатиму, як він поводиться з нею, ніби з прислугою чи доглядальницею, як зневажливо наказує зробити йому каву таким тоном, якого не дозволяє собі навіть з помічником бариста у багатолюдному автогрилі. Вона для нього — ніби власна річ, яку він забрав у мого батька, яку мій покірний і не­сміливий батько мовчки дозволив поцупити у себе з-під носа, перш ніж утекти світ за очі і там почати нове життя.

Та часом я думаю про Пушку інакше. Уявляю, як заходжу до сараю, сам зачиняю за собою двері. Пушка — там, висить на виду, разом з іншими знаряддями: шкворнями, ключами, молотками, шпателями. Беру її в руки, зважую. Вона завжди заряджена, Дятел каже, що про всяк випадок. Знімаю із запобіжника, притуляю прикладом до плеча і прицілююся.

Насправді ніякої певної цілі в мене немає. Спершу наводжу на банку з фарбою, потім на великого сердитого павука в кутку на стелі. Не стріляю, немає сенсу. Не відчуваю потреби виплеснути якусь внутрішню тривогу або привернути чиюсь увагу.

Через вікно бачу, як приїхав Верба, як паркує скутер біля воріт нашого дому. Піднімаю рушницю, знову цілюся. Бабах! Можна було б вистрілити йому в каску на голові і подивитися, чи вона його врятує. Навіщо ти це зробив? Тому що треба було; Верба не розуміє, живе так, ніби все добре. Його все влаштовує. Мене б запхали до психушки, я уявляю себе в гамівній сорочці, з коротко стриженим волоссям і ангельським усміхом на губах, з яких котиться струмочок слини.

Отже, ні, у Вербу я таки не стрілятиму. Легенько підкидаю у повітрі Пушку, як це робив Вейн із викруткою. Сідаю на станину, знімаю черевика. Ставлю рушницю прикладом на землю. Направляю дуло собі в груди — туди, де все частіше стугонить серце. Але боюся помилитись, боюся, що доведеться провести в інвалідному візку решту життя. Життя, що мене не покине.

Вставляю дуло в рота. Босою ногою торкаюся до дерева прикладу. Піднімаю стопу до курка, вставляю всередину великого пальця. Уявляю, як було б солодко — не жити більше.

[вирвано кілька сторінок]

Останні сторінки я прочитав ніби в тумані, ледве розбираючи закреслене. Проводжу рукою по гребінцю вирваних трьох–чотирьох сторінок наприкінці зошита. Підводжуся з дивана, йду до ванної і нахиляюся, щоб попити з-під крана. «Зачекай хвильку, щоб збігла вода!» — чується мені материн голос.

Звісно, це тільки в моїй уяві, але від цього мій стан лише погіршується.

Тепер я знаю, чому Марчелло називав мене Вербою: він пише, що я був тонкосльозим, як плакуча верба. Та якби довелося розказувати мені, я б сказав, що все було навпаки. Я добре пригадую його напади відчаю і люті, як він зі злістю кидався речами (помаранчами, склянкою), як я лякався, а мати тяжко й сумно зітхала. «Що з ним таке?» — допитувався я в неї малим. «Нічого, — відповідала вона, поправляючи мені проділ на голові рукою, — просто твій брат рознервувався трішки».