Вона не з тих, хто намагається викликати симпатію, доволі скандальна і дуже грубо поводиться із паралітичкою, гримає на неї, покрикує як на худобу, безцеремонно смикає і перевертає її, незважаючи ані на поважний вік, ані на стан здоров’я старої.

Я спостерігав за нею і думав: прийде день і в мене теж буде Дійниця, яка начепить на мене черевики на липучках, годуватиме мене з ложки, мінятиме підгузника, горланитиме на вухо обра́зи, якщо наважусь не послухатися. Звісно, про те, щоб це робили моя дружина, діти чи внуки, навіть мови не може бути. Нікому не хочеться вовтузитись зі своїми літніми родичами, від яких неприємно тхне, з їхніми перепадами настрою. Якщо добре подумати, якщо уявити собі брудні труси бабці, їхній сморід, то ось тобі й на! — ідея, що можна заплатити комусь, хто робитиме це за тебе, п’янить, як цвіт гліцинії наприкінці травня.

Відтоді, як сталася крадіжка, Кеті практично зникла безвісти. Дятел про неї не згадує, бабця вдає, ніби її взагалі ніколи не існувало. Коли мама запитала напряму, отри­мала туманну відповідь: неясно, чи то Кеті звільнили з роботи без попередження, чи то вона зникла з власної волі. Друга версія, звичайно, підтвердила б підозри бабці щодо змови доглядальниць-румунок з їхніми земляками-бандитами. А перша версія (знову-таки, якщо бабця має рацію!) наражає Дятла, а разом із ним і нас, на скору помсту.

Тепер за паралітичкою наглядає Дятел, самостійно. Ніхто з родичів ніколи не приходить, щоб йому допомогти. Бабця теж не рветься. Інколи чую, як він лається на діалекті, погрожує дружині надавати їй ляпасів або штурханів, ніби неслухняній дитині. Щоб не втручатися, щоб не довелося говорити з ним про це, ми вдаємо, що всі ті погрози віртуальні, або прикидаємось, ніби не чуємо.

То, може, зараз слід написати про мого батька? Почну з того, що через півроку після того, як мама його покинула, він емігрував до Ікапуї, що в федеральному штаті Сеара в Бразилії. Тепер він, як головний агроном «Алмейда Трейдінґ Інтернешенел», займається насамперед вирощуванням дині та папаї, але й інших фруктів, чиї назви закінчуються на «-ава», «-уя» та «-оя».

Я ще до нього не їздив у гості, він сам приїжджає двічі на рік. Каже, що там йому доводиться працювати, не розгинаючи спини, що місце — не дуже, хоча й на морському узбережжі, доводиться скрізь ходити під охороною, щоб захиститися від зголоднілих банд, які нишпорять навколо офісу компанії та складів.

Гадаю, йому там не дуже солодко живеться. Мама постійно скаржиться, що він дає їй мало грошей, що колишній чоловік її подруги, який працює докером, надсилає тій більше. Сором, та й годі! Щоб купити нам підручники для школи, мамі довелося позичати у Вейна. Отже, коли одного дня я таки не стримаюся і пошлю того Вейна під три чорти, він запросто зможе дорікнути мені, що я невдячний, що він зробив усе, аби я вчився, що якби сподівався на допомогу свого «вченого татка», то довелося б мені чекати до нових віників. Вейн терпіти не може тих, хто вивчився в університеті й отримав диплом. На його думку, це один із способів обхитати. Той факт, що він відбив мою матір у її дипломованого чоловіка, напевно, сповнює його гордості і разом з тим виправдовує його вчинок як захисну реакцію.

Сьогодні я розмовляв із татком по телефону. Він запитував, які в нас новини, і я розповів йому про крадіжку. Він вважає, що ні доглядальниця-румунка, ні «Преторіанці» до неї не причетні. Сказав, що то справа рук якогось злидня-бідолахи. І перевів розмову на банду хлопчаків, які намагалися обікрасти склад його компанії. Одного охоронці застрелили. Наприкінці татко сказав, щоб я не хвилювався. Хоча Вейн і... (тут він ужив вираз на діалекті, який означає приблизно «блазень», але разом із тим «зарозумілий, пихатий»), однак правда й те, що зброї в нього вдома більше, аніж в усіх охоронців «Алмейди Трейдінґ Інтернешенел». А оскільки злодіям добре відомо, в яких шухлядах ритися, то так само вони добре знають і те, за якими дверима можна нарватися на постріл.

Тато сказав, що живеться йому в Бразилії нелегко, але щасливо. Він приїде у листопаді і пробуде тут до Різдва; каже, що хоче познайомити нас з однією особою. Я радий за нього, але сподіваюся, що у мене не з’явиться бразильський братик, мене б це зачепило.

У ту мить мені дуже кортіло розповісти йому про Сару, запитати в нього поради, як чоловік чоловіка, можливо, навіть просто поділитися з кимось, хто не почне відразу з мене насміхатися. Але отак, по телефону, я не знав, з чого почати. Потім почув, що він почав відволікатися, і зрозумів, що він мене вже не слухає. Запитував мене про одне, а коли я починав розповідати, перебивав на найцікавішому місці і питав про інше. Так розмова зійшла на ніц, ми попрощалися. Верба якраз був на морі, і я не зміг покликати його, щоб передати слухавку. Це й на краще, адже Верба щоразу, коли наступає мить прощання, починає плакати, а мені за нього соромно. Чи то, може, тому, що мені й самому хотілося б так поплакати, відчайдушно і з полегшенням, як плачуть діти.

Щойно я поклав слухавку, з’явився Вейн. З голим торсом, увесь спітнілий, плечі розправив, живіт втягнув. І тхне як від коняки.

— Ходи-но, допоможеш вивантажити, — і кивнув у бік парковки. З вікна я бачив, як під’їхав фургон його крамниці, у лафеті під зеленим брезентом щось лежало.

— Зараз мені треба вчитися.

Інколи я прикриваюся навчанням, а сам пишу або читаю щось своє; так вони думають, що я роблю уроки, і не чіпають мене. Я навчився цьому в одному документальному фільмі про Аушвіц: завжди вдавати надмірну заклопотаність, щоб тебе не спровадили до газової камери. Але сьогодні таке не спрацьовує.

— Твого брата немає вдома. Потім доробиш, — наполягає Вейн. — Твоя мати сказала, щоб я тебе покликав.

Якби хтось побачив нас із голими торсами під спекотним сонцем парковки, то сприйняв би його за засмаглого рятувальника з пляжу Версільї, а мене — за туриста з Північної Європи, який іще до вечора заробить собі сонячний удар.

Приблизно два роки тому я вирішив для себе, що хочу радикально відрізнятися від Вейна — в усьому, навіть у стані шкіряного покрову. Виставляю на загальний огляд власну блідість як ідеологічний чи релігійний виклик, що йому, членові ворожої секти, має здаватися незрозумілим. Більше того: справжньою ганьбою.

Коли ми нарешті вивантажили все, я теж обливався потом. Було так спекотно і волого, що забивало дихання, ніби дихаєш через аерозольну маску.

Оскільки я вже трапився йому під руку, Вейн наказав допомогти йому зібрати тумбу. Оскільки я трапився йому під руку, він послав мене по червоний ящик з інструментами. Оскільки я трапився йому під руку, він вирішив по­знущатися з мене.

На розстеленому на землі вже другому зеленому брезенті лежали дерев’яні дошки й шурупи. З них треба зібрати тумбу, яку мама хотіла поставити у сушильні. До ручних робіт у мене таланту немає. Я цим не хизуюся, але й не вважаю це хворобою; просто приймаю як даність. Мій батько, так само як Вейн, уміє робити все, від електропроводки до стічних труб під умивальником, від столярних робіт до догляду за худобою, від двигунів і до будь-яких механічних пристроїв.

— Загвинти трохи, — каже Вейн, тримаючи перпендикулярно одна до одної дві довгі фанерні дошки. Краї у них із зубцями й пазами, що допомагає збиранню, але деталі все одно слід закріпити шурупами, які треба вкрутити у горизонтальну дошку в позначених хрестиками місцях.

Лівою рукою я беру шуруп, прикладаю його кінчиком до першого хрестика, а в правій тримаю викрутку. Натискаю лівою на голівку шурупа, від чого той заходить у фанеру приблизно на півсантиметра. Шуруп залишається встромленим паралельно до землі, і я вирішую, що так годиться. Але коли натискаю викруткою і починаю крутити, шуруп нахиляється, вислизає у мене між пальцями і падає на землю разом з вирваними крихтами тирси.

Вейн нічого не каже, мовчки спостерігає за моєю невдалою спробою. Мені перебиває подих, я нахиляюся, піднімаю клятий шуруп, знову встромляю його в дошку — туди, де був хрестик, — і повторюю операцію. Знову помиляюся. Помиляюся і втретє, від чого хвилююся ще більше.