Читаю ще кілька сторінок наздогад і впізнаю у перекручених іменах та прізвиськах головних героїв, у їхніх гротескних та дещо надмірно спотворених характерах декого з нас. У першу мить відчуваю несвідому тривогу, що потім переростає в егоцентричне запитання: яким постану я під пером Марчелло?

Пробігаю очима рядок за рядком, де про мене немає жодної згадки, але продовжую шукати. Тепер мені вже байдуже, чи впізнаю я себе. Раптом стає ясно, що́ змушує мене так швидко і гарячково перегортати сторінку за сторінкою. Нарешті я збагнув: через п’ятнадцять років мені щойно випала нагода вислухати свого брата так, як ніколи в житті я цього не робив.

А тому повертаюся до початку і починаю уважно стежити за описом, який поступово переходить у розповідь і перетворюється на справжню живу історію. Читаю, походжаючи кімнатою, вдихаючи вогкий запах зошита в руках. Ось уже починаю пригадувати певні події, впізнавати себе в одному з героїв, якого Марчелло з невідомих мені причин називає «Верба». Читаю далі, перегортаю сторінку. Ще одну, потім другу. І ще одну.

Стиль викладу Марчелло, його італійська, що вчувається мені тепер у цих рядках, які повернулись до мене через багато років, написані нерозбірливим і швидким почерком синім чорнилом, здаються мені в’їдливими і неоковирними. Хоча це й моя рідна мова, я тепер рідко її вживаю. По правді, інколи мені сниться, що я розмовляю італійською або до мене хтось нею звертається. Як правило, то сни про моє минуле, про часи, коли я був малим.

Читаю кілька речень повільно, намагаючись надати їм інтонації Марчелло. Пригадую, як він під час розповіді зазвичай витримував театральну паузу, перш ніж вразити мене якимось вишуканим словом, вичитаним у книжках (через кілька сторінок натикаюся на «лепетання», подумки промовляю його так, як його промовив би він). Або з гонористим виглядом, притаманним студентам ліцею, встрявав у звичні буденні розмови з якимись химерними коментарями, в яких згадував вивчене на заняттях: давньогрецькі трагедії, середньовічних поетів, філософські теорії. З отією високою культурою, що у заклопотаному дорослому світі вже не матиме нагоди проявитися, бо її поглине байдуже невігластво довкілля.

Я гарячково проглядаю сторінку за сторінкою, і ось уже з обривків на перший погляд не пов’язаних між собою епізодів поступово вимальовується загальний сюжет. Сюжет, що місцями здається реалістичним, місцями — химерним, якщо зважати на все, що сталося того літа, починаючи з крадіжки в домі Карло, нашого сусіда. В деяких рядках та деталях вбачаю похмуре провіщення. Але занадто спрощено було б зараз трактувати написане таким чином, повертатися назад, щоб підігнати минуле під уже відоме нам майбутнє.

Ще кілька сторінок — і мені стає зрозуміло, чому моя мати, у якої ніколи рука не піднімалася викинути не те щоб книжку, навіть зошита, у цьому разі не захотіла забрати ці записи собі: її образ виявився не надто привабливим. Але й інші персонажі також не викликають симпатії, мамо. Та найсуворішим Марчелло був до самого себе.

Відсовую покривало, яким накрито диван, якось примощуюся на продавлених подушках, вражений сумішшю гіркоти, тривоги й зачарування.

Розкладаю зошити по порядку на столику, який мати називала чайним. Хоча, як написав Марчелло на одній із прочитаних мною сторінок, чай вона не любила і ніколи нікого не запрошувала до себе на чаювання.

Усі зошити пронумеровано ручкою на обкладинці. Знаходжу той, що під номером один, розгортаю, пробігаю очима перелік закреслених назв. Незакресленою залишилася тільки одна, приблизно посередині сторінки.

Літній бенкет

Альтанка

За імперію Вейна

По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

Епопея горóду

Чоловік-альфа

Не має значення, чи сьогодні насправді 16 червня 2002 року, тому що це не особистий щоденник. Мій викладач італійської сказав: щоденники — це заняття для єврейських юнок у захопленому нацистами місті.

Минулої ночі сталася крадіжка у хаті якраз перед нами: у домівці Дятла. Мама з бабцею так розхвилювалися, ніби їх самих обікрали.

Бачу з вікна, як Дятел розмовляє з карабінером, раз-по-раз поплескуючи себе по кишені рибальського жилета — отого бежевого, що його ніколи не знімає. Коли він хвилюється, гнівається чи радіє, його рот якось кумедно кривиться, від чого ряд зубів у роті ніби перехиляється набік.

Карабінер щось записує собі у блокнот, а Дятел і далі шкіриться, посмикуючи численні кишені жилета. Так хвилюється, що починає тремтіти: спершу ледве помітно, а згодом усе сильніше.

І пітніє, піт виступає на лобі та у вирізі майки. Я і сам обливаюсь потом, сидячи в хаті. Мама теж спітніла, як і бабця. Та найбільше доводиться попотіти карабінерові у його блакитній сорочці з важкої бавовни, черевиках з довгими шкарпетками, темних штанях із червоними лампасами.

Виходжу через хвіртку і наближаюся. Чую, як нарікає собі під ніс бабця, заводячи своє звичне жалісливо-церковне скиглення. Поводиться, як оті театральні персонажі, що виконують роль «голосу за кадром». Шкода, що в її випадку дійові особи добре її чують і не знають, що робити: чи зауважити, що все прекрасно почули, чи вдати, ніби так і треба.

Карабінер вирішує не звертати на неї уваги, а вона тим часом уже вчетверте нарочито голосно бурчить, що ми живемо у цьому гівняному «бель паезе»[2]. Спершу я подумав, що йдеться про крадіжку, злодіїв — без сумніву, іммігрантів! — про охорону, що хропе і вухом не веде, та про «державу, що ніц не дала, ще й обідрала, як змогла», — словом, про все те, про що товчуть у політичних дебатах по телеящику. Виявилося, мова велася про інше. Дятел, розговорившись із карабінером по душах, вирішив, що перед ним не службовець у погонах під час виконання своїх обов’язків, а один із його друзяк, з якими він щодня випиває по чарці у барі, та й бовкнув, що у нього разом з іншими речами поцупили ще й беретту[3] із шухляди тумбочки.

— Як це — із шухляди?! — витріщився на нього карабінер, умить перетворившись на слугу Держави. — За законом, вогнепальну зброю слід зберігати під замком у сейфі! Це ж вам не жарти! Це недбале поводження з вогнепальною зброєю, що карається обмеженням волі до одного року.

Тут Дятел підняв ґвалт, перевів мову на значно важливіші справи, ніж задрипаний пістолет, що зберігався у шухляді, чи в буфеті, чи у холодильнику, чи в дідька на припічку, як там воно за законом! Тремтів і чмихав, як забута на вогні кавоварка, і нарешті вибухнув зізнанням:

— П’ятнадцять тисяч! У мені вкрали п’ятнадцять тисяч євро, чорт забирай!

Карабінер щось швиденько собі записував, і мені страх як кортіло зазирнути до його блокнота. Можливо, на місці матюків він ставить omissis[4] і занотовує суму. Як стало ясно з розмови, Дятел тримав у шухляді ще й гроші готівкою. Бабця скорботно хитає головою, а я аж вирячився від здивування:

— П’ятнадцять тисяч?!

Ми ще ніяк не звикнемо до євро, а тому перераховуємо на старі гроші.

— Ого, це виходить тридцять мільйонів, — промовляє мама.

Дятел каже — насправді горланить, бо карабінер знову повернувся до теми пістолета, — що він банкам не довіряє. А якщо йому раптом доведеться кудись поїхати серед глупої ночі? Якщо таке трапиться, він хоче бути впевненим, що має напоготові всі гроші, які йому потрібні, а не бігти як скажений до банку і виклянчувати там свої власні кровні заощадження та ще й вибачатися, що просить так багато. Хоча, додає, помовчавши, що при собі він завжди тримає чотириста євро про всяк випадок. І поплескує себе по кишені, ніби з наміром витягти їх, щоб перерахувати, щоб їх занесли, як належить, до протоколу.